Київщина пам’ятає: Максим Ридзанич – взірець героя і чоловіка

30.08.2017, 13:26

Інформаційний портал "Моя Київщина" продовжує публікації про воїнів з Київської області, які загинули захищаючи нашу країну від російської агресії. Цього разу ми роскажемо історію про жителя Бучі Максима Ридзанича з позивним «Адам», який поклав своє життя захищаючи свого побратима

Максим Ридзанич народився 28 грудня 1977 року у Коцюбинському. Зразковий сім’янин, слухняний та уважний до батьків син, хороший друг і товариш, відправився на війну за власним бажанням. Бо не міг по-іншому. Командував відділенням 90-го окремого аеромобільного батальйону, 81-ої аеромобільної бригади. Пройшов бої за Донецький аеропорт, де його підрозділ не зазнав жодних втрат. Загинув 20 березня 2015 року біля Ясинуватої Донецької області. 

«Моя Київщина» публікує спогади найближчих людей та побратимів Максима, які якнайкраще характеризують цього героя.
Зі спогадів матері Світлани:
«Для нас Максим був довгожданою дитиною. Він був першим внуком у моїх батьків і вони його дуже любили, та думаю, що він любив їх більше. Коли Максим народився в нашій сім’ї було нелегке становище, тоді моя мама вирішила забрати нас до себе, на Західну Україну. Як зараз пам’ятаю цей 30-ти градусний мороз, ми сідаємо у потяг, а там замерзлі шибки. На моїх руках 8-ми місячний Максим, а вагон так і не опалюють, і на всі мої питання: «Коли буде тепло?»… лише відповідали: «Вибачте, пробка у системі!» Мама зняла з себе верхній одяг і замотувала нас, щоб ми не застудилися, а я весь час шкрябала віконце у потягу, щоб побачити на якій ми зупинці. І коли ми побачили Тернопіль дуже зраділи. Вистоявши величезну чергу на таксі, бо інакше ми б не добралися, приїхали до батьківського дому. Тоді мій батько подивившись на Максима сказав: «Це справжній воїн! Ніби щось знав, ніби знав, що через багато років його внук загине, як справжній воїн»

Мої батьки сміялися, коли Максюша (так ми називали його з дитинства) говорив, що дідусь в нього вже трішки старенький, а бабуся ще новенька. Справа в тому, що мій батько пройшов Другу світову війну, був кулеметником, в нього ампутована нога, але будучи ще зовсім маленьким Максим сприймав це по іншому. А мою сестру Ларису він як назвав Льоля, так всі 37 років її і називав, вони були великими друзями. Пам’ятаю коли приходив час повертатися у Київ, то він навіть тікав за Ларисою і їхати не хотів.
В дитинстві вже було зрозуміло, що характер в нього буде дуже спокійний і розважливий, але щирий та контактний. Він з легкістю знаходив мову з будь ким, завжди біля нього було купа дітей. Він завжди придумував якісь ігри, був жвавою та веселою дитиною. Кожні канікули його чекали на Західній дуже сильно, та він і сам туди рвався.
В школі був дуже активним. У всіх сенсах цього слова, що у навчанні, що у звичайному шкільному житті. Ніколи не давав ображати слабших чи молодших, завжди захищав дівчат.

Приймав участь у всіх можливих гуртках. Грав у волейбол та баскетбол, співав у хорі, та найбільше йому подобалося працювати з лобзиком. Не знаю звідки в нього була ця тяга, та він з задоволенням ходив на цей гурток.
Навчався дуже добре, був хорошистом! А скільки він книжок перечитав, хіба порахуєш! Та більше за все його приваблювала географія. Він після 11-го класу вступив у коледж на геодезиста. Йому це дуже подобалося. Походи та сплави — це було його життя. Він не раз збирався компанією з хлопцями, закидали рюкзаки на плечі та йшли у походи по різних куточках України. 
В одному з таких походів Максим застудив нирки, тож коли прийшла повістка з військкомату, ми були впевнені, що по стану здоров’я він не піде у армію. Була довідка про його стан. А він на комісії сказав, що то ми, батьки, підробили документи аби він не йшов, хоча це не було правдою. 
«Візьміть мене до армії, я хочу служити» — сказав він воєнкому. Так Максим пішов служити і потрапив у спеціальні війська. З фізичною підготовкою у нього все було на вищому рівні, бо він був до себе дуже вимогливий. Все, за що брався мало бути в повному порядку і якнайкраще. 
Коли ми приїхали до нього на присягу, то нашій гордості не було меж. Наш син в перших рядах, почесно несе стяг з високо піднятою головою. Високий, підтягнутий, змужнілий – це був наш Максюша.
Взагалі, ми завжди ним пишалися, він ніколи не давав нам приводу соромитися, чи опускати очі, хоча про свої досягнення теж ніколи не говорив. Дуже не любив вихвалятися. Тож після його служби ми навіть уявлення не мали, що у нашого сина краповий берет. Хоча батько у нас також військовий і йому він міг би зізнатися, але ні, він був скромним дуже.

Після армії він довгий час працював особистим охоронцем у одного француза. В дитинстві він часто говорив, що хоче бути особистим охоронцем. З цим іноземцем вони дуже здружилися, той і в гості до нас приїздив, а Максим почав вчити французьку, хоча дуже добре володів англійською і нею вони спілкувалися. Потім було ще багато різного — і державна робота, і комерційна.
З часом вступив до вишу щоб отримати юридичну освіту. Вчився і працював, виховував своїх коханих діток, нам допомагав. Він дуже про всіх піклувався. Нам він міг дзвонити по кілька разів на день. Приїздив завжди з повними пакетами всякої всячини, завжди питав чи все добре.
Про те, що йде на війну сказав в день свого від’їзду. До цього моменту ми навіть не здогадувалися. Я пам’ятаю як Максим подзвонив і питає: «Мамо, а де моя куртка?» Я не зрозуміла нічого, кажу: «Яка, синочку, куртка?» Він щось сумбурно почав пояснювати, що якась куртка його на дачі, а він недалеко. Виявилось, що в цей час він був вже в Житомирі і вже оформився.
Пам’ятаю як зараз, це була неділя, коли Максим приїхав. Такий виголений і пострижений. Батько тоді був на роботі. Я подумала, що він, як завжди зібрався з дітьми в похід або на сплав, бо кожної весни та осені в них це було прийнято. Я й питаю: «Синочку, ви що на сплав?» А він посадив мене та каже: «Матусю, ні не на сплав, на війну йду!» Я ще не могла повірити, кажу: «На яку війну, як? В тебе троє дітей, в тебе ми.»
А він лише відповів, що краще він їх там зустріне та стримає ніж вони прийдуть сюди до нас. Ніякі мої вмовляння та сльози не діяли. Він сказав, що вже оформлений та йде в будь-якому випадку. 6-го вересня, я добре запам’ятала цей день. Зрозуміла, що мій син ніколи не змінить свого рішення.

Батько в цей час був на роботі і Максим поїхав до нього, попрощався з ним. Батькові було теж дуже важко усвідомити, що єдиний син зібрався на війну. В той день він прощався зі всіма. Знаю, що дзвонив до найкращого друга Сергія Даніша, вони дуже давно дружили, у Сергія не було часу та Максим настояв, що вони мусять зустрітися. Сергій також був у шоці, відмовляв, казав, що якщо Максиму хочеться поганяти та постріляти, то є знайомі на полігоні, і все можна організувати, хоча добре розумів, що Максим йде на війну не за новими враженнями, а за свою землю, за своїх дітей, дружину, батьків, друзів.
Думаю, що так у кожній сім’ї намагалися відмовити в надії, що хлопці передумають та залишаться вдома. Так було і у нас. І діти, і Ірина не могли повірити, теж відмовляли, дітки плакали, просили. А він лише всіх заспокоював, казав що все буде добре. 
Він поїхав. Потім були короткі приїзди додому. Поки вони були на полігоні, було спокійніше. А вже в кінці жовтня, коли він приїхав на декілька днів, я зрозуміла, що все — Максим поїде туди, де не просто навчання, як на полігоні, а справжня війна. Він постійно був на телефоні. Та розуміння того, що їде на передову прийшло, коли я почула як він дає данні на виготовлення жетона («смертник»).
Я тоді взнала, що позивний він взяв собі «Адам», так звати мого батька, який пройшов війну кулеметником. Думаю інший позивний Максим навіть не розглядав, дуже він дідуся любив та поважав. Ми зрозуміли, коли він сказав: «Ви мені не дзвоніть, я вам сам буду дзвонити!»
Важко було усвідомлювати це все.
Вже з середини листопада ми чітко розрізняли коли він на самій передовій — по телефонним дзвінкам. Я добре пам’ятаю як 15 грудня він мені дзвонить і каже: «Мамулічка, ми з пекла їдемо! Все добре! Ми їдемо в рай, бо там можна помитися і відігрітися.»
Пам’ятаю, що за весь час розмови я чула, як сильно кашляють хлопці, дуже сильно. І Максим був дуже охрипший, але говорив лише про те, що мріють сходити в душ.

А вже 16-го грудня він мчить до дому, бо в його синочка Рената день народження і Максим вирішив зробити йому сюрприз. В ту ніч я довго не спала, та і взагалі перестала спати, бо весь час в новинах, щоб знати що робиться на війні. Десь о другій ночі чую дзвінок у двері, я аж не повірила — бачу у вікні свого сина з другом. За два місяці він дуже схуд. Коли Максим мене обійняв……як я плакала.
Ми були дуже щасливі, що син вдома, сподівалися, що пробуде хоча б до свого дня народження 28-го грудня, та вже за 5-ть днів він поїхав знову. І знову ми жили в очікуванні дзвінка. Дивилися ці страшні новини з фронту і боялися почути щось про Максима. Тоді боялися всі, чиї сини і батьки були в ДАПі. Та Максим дзвонив час від часу і серце заспокоювалося на якийсь час. Так прийшов березень.

Я вмовила сестру приїхати до мене у гості. Ми сиділи за столом, 2-ге березня, дзвінок у двері... це мій синочок, такими короткими дзвінками дзвонив тільки він. Я не знала, що перед цим він був у Житомирі, хоронив свого побратима з яким дуже здружився. Це були похорони «Фотографа»… Максим дуже важко це переживав.
За ці кілька днів, що був вдома, Максим намагався максимально приділи увагу кожному, та найбільше часу він проводив з дітьми. Як зараз пам’ятаю, як Максим зібрав всіх і повіз у китайський ресторан і дуже переживав, щоб усім сподобалося. Та вже тоді ми розуміли, що до нас повернувся не наш Максим, він вже весь був не з нами, а на війні. Він дуже закрився, весь час переживав за хлопців та весь час говорив про якісь документи. Знаєте в нього навіть погляд був якийсь згаслий. Ми тоді ще не знали, що бачимо його живим востаннє.
19 березня я поїхала до сестри Лариси на західну Україну, бо 23 річниця смерті нашої матері. Ми хотіли разом піти помолитися, відстояти службу, сходити на цвинтар. Коли я вже приїхала до Тернополя мені подзвонив Максим, ми досить довго з ним говорили, він був в гарному настрої. Я ще кажу: «Зараз подзвоню батькові, скажу, що в тебе все добре.» Раніше ми так робили. Та він сказав, що подзвонить сам. 
В той вечір 19-го березня він обдзвонив всіх — дружину, дітей, близьких друзів…ніби знав…
Коли вже всі кругом знали, що Максим загинув, ми ще не знали нічого. Близько 15-ї мені подзвонила Ірина, запитала де я і тато, як наші справи, сказала лише, що до нас буде дзвонити ввечері Сергій, друг Максима. Я ще після розмови з Ірою кажу до сестри: «Мені видалось, що Іра якась стривожена, неспокійна.» Лариса наполягла, щоб не чекати вечора, а самим набрати Сергія. Я ще думала чи дзвонити, бо він досить зайнята людина. Набрала, почекала кілька гудків і скинула. Він відразу передзвонив. Розмова була спочатку як завжди, питання про самопочуття та справи, я сказала, що у від’їзді і що у мене все добре, спитала як в нього справи… і от тоді настала гробова тиша.
Я в трубку весь час гукала: «Алло, Сергію….алло». Кажу до сестри: «Не можу зрозуміти чи говорю з кимось, там тиша!» ... «Сергію, алло ти чуєш?» І тут після повної тиші у слухавці: «Тьотя Свєта, немає більше нашого Максима! Вбили!» – Як нема…..Як вбили? Сергію, як нема? Коли?... Він кинув слухавку, може плакав, а може не міг витримати моїх сліз та відчаю у голосі, вилитих у запитання: «Може це не правда?» І у відповідь: «Як би я хотів щоб це було не правдою!»

Друг відправив за нами машину серед ночі. Ми повернулися додому і я чекала коли мою дитину привезуть мені. Мого єдиного сина…
Ховали Максима 23-го березня, в річницю смерті його бабусі. Такий схудлий він був, дуже схудлий, ніби не Максим зовсім. Та мені здавалося, коли дивилася на нього, що він посміхається, тою теплою та рідною посмішкою. 
Було дуже багато людей, дуже. Бо він зі всіма був у гарних відносинах. Він був зовсім не конфліктний і доброзичливий.
У нас було багато знаків та передвісників біди. Та ми гнали дурні думки геть. Моя сестра Лариса цілий тиждень відчувала запах свічок, знаєте коли їх гасять, саме оцей запах. В день загибелі Максима його дружині був чітко відчутий запах лампадки, коли вона виходила з дому на роботу. 
А до мене, за декілька днів до його смерті прилітала синичка і в цей самий день прилетіла ї до моєї сестри. Ми знали, що це поганий знак, та навіть не хотіли думати про погане. А сталося найстрашніше — мого Максюші більше немає.
Потім мені розказували, як він загинув. Бойові побратими взагалі багато згадували про нього і розказували. Я пишаюся, що хлопці з гордістю говорять про мого сина і з великою повагою. Це не поверне сина, але є розуміння, що він все робив правильно хоч і багато чого не встиг. Та він дуже хотів щось змінити в країні, для дітей і майбутніх нащадків. Мій син не зміг би по-іншому, він все робив правильно.
Лише через три місяці мені віддали той страшний чорний мішок з його особистими речами, в яких він загинув. Було важко та жахливо його відкривати. Футболка з запеченою кров’ю на грудях — саме це поранення було смертельним. Я перебирала всі його речі і ридала, притискала до грудей, які розривав нестерпний біль. Немає більшого горя для матері ніж хоронити свою дитину…немає.
Не було у мішку лише одного… «смертника»! І де він ніхто не сказав!»

Зі спогадів дружини Ірини:
«Моя перша зустріч з Максимом відбулася 1-го вересня 1990 року. Я перейшла до нової школи, і потрапила в дуже дружній колектив, який з обережністю ставився до новачків. Але в перший же день в мене з'явилися друзі — справжні Друзі, які й по сьогодні завжди поряд. Серед цих друзів був і Максим.
Максим сильно відрізнявся від інших хлопців не лише зростом, а й якимось не дитячим почуттям справедливості. Він запросто міг сказати викладачу, що той не справедливо оцінив учня, він вмів з легкістю врегульовувати конфлікти в класі, він захищав однокласниць від інших... Мабуть вже тоді примірював роль Янгола-охоронця.
А ще в нього було неперевершене почуття гумору. І добряча половина дівчат в класі (і не тільки) були закохані в Максима. Мені ж пощастило сидіти з Максимом за однією партою від середини 6-го класу і до 9-го. Це були такі веселі роки, що й досі згадуючи в колі друзів, виступають сльози від сміху.
Але, навчаючись у школі, я не могла уявити, що цей веселий, гарний хлопчик стане моїм Чоловіком. Після 9-го класу я змінила школу на медичний ліцей, потім був вступ до медичного університету — часу на зустрічі було обмаль. Час від часу зустрічалася з близькою подругою (в яку, до речі був закоханий Максим) і вона переповідала останні новини з життя однокласників. З її розповідей я дізналася, що Максим відслужив в армії (згодом вже від Максима дізналася, що службу він проходив у складі Національної гвардії, у спецпідрозділі і базувалися вони на той час в Криму), повернувшись додому почав займатися професійно спортом, займався у школі бойових мистецтв «Пересвіт».

Наступна наша зустріч відбулася в 2000 році — ми класом вирішили завітати в гості до класних керівників (подружжя педагогів, які вклали в нас все те найкраще, що було можливо і навчили нас дружити та підтримувати один одного вже два десятиліття ). Ми з Максимом помітили взаємну зацікавленість один одним, і дуже швидко ця зацікавленість переросла в неймовірну пристрасть! Ми не могли і хвилини прожити один без одного — годинами розмовляли по телефону, як тільки мали вільну хвилинку обов'язково знаходили можливість зустрітися. Максим міг почати речення, я його закінчувала, ми мислили абсолютно однаково, ми були одним цілим! 
Ніхто і ніщо не могло нам завадити бути разом! За рік ми одружилися! Я була найщасливішою людиною на світі! Поряд зі мною був найкращий з Чоловіків! Більш захищеною, аніж тоді, я не була ніколи!
Ми дуже хотіли діток — наше продовження, але наступні 3 роки я боролася з хворобами. Я на все життя запам'ятаю момент, коли мене привезли після операції — Максим нікому не дозволив мене занести в палату, він сам взяв мене на руки і, ледве стримуючи сльози ніс через усе відділення! Він ні на хвилинку не залишав мене в найтяжчі моменти мого життя!

І в грудні 2003 року Бог змилостивився над нами і подарував такого довгоочікуваного, такого бажаного синочка! В нашому житті з'явилося маленьке Сонечко! Татко хотів назвати сина сильним ім'ям і тому в очікуванні малюка вивчив весь словник та енциклопедію імен. Коли ми повернулися з пологового будинку, на мене вже чекав список з 5-ти імен, і я мала погодити одне з них. Ми обрали ім'я Ренат, яке означає "відроджений" — син став відродженням наших надій і наших мрій! А наше життя наповнилося новим змістом! Після Ренатика ще з'явилися квіточка-донечка — Каріна та синочок — Єгор, як ми казали Божий подаруночок! Допоки діткам не виповнювався рік, Максим поволі допомагав мені, а після року — він з захопленням та радістю займався їх вихованням! Він був і залишиться назавжди найкращим ТАТОМ!
Щойно з'являлася вільна хвилинка, ми постійно подорожували, знаходили цікаві місця. Діти з татком з 2-3 рочків почали сплавлятися на катамаранах та байдарках, піднімалися в гори — побували і в Криму, і в Карпатах! 
Він завжди вчив дітей бути чесними, бути справедливими та принциповими, завжди дотримуватися слова і допомагати друзям! Сподіваюся, що те, чому він вчив дітей назавжди залишиться з ними! Окремо хочу сказати, що Максим був чудовим щирим другом! На нього можна було розраховувати в будь-якій ситуації, тому навколо нього було багато різних людей! Йому вірили і довіряли!
Тому, вже будучи в АТО, хлопці не боялися йти за ним! Його впевненість в краще передавалася й іншим, він вмів за хвилини прорахувати кожен крок і кожен крок був зважений! Той момент , коли Максим розповів нам, що йде на війну — теж неможливо забути! Він до останнього не хотів казати, тому що знав, що ми будемо проти. І лише 23 вересня, в день від'їзду на полігон, він зізнався!

Я прийняла та зрозуміла його вибір, але діти ще довго плакали. Коли я казала прощаючись з Максимом, щоб він по швидше повертався живим і неушкодженим, він відповів, що інакше і бути не може, бо в нас є троє діток, яких потрібно піднімати на ноги, і я йому вірила, що так і буде!
Разом з ним ми пережили 2 заходи до Донецького аеропорту, найважче далося очікування звістки, що живий у січні 2015. Я відганяла від себе погані думки, нікому не дозволяла думати інакше! Лише один раз не втрималася і зателефонувала подрузі, що працює в військовому шпиталі — я почула в новинах, що прийшов борт з пораненими з ДАПу і попросила, щоб вона подивилася прізвище — на щастя прізвища в списках не було! І лише 23 січня Максим зателефонував з чужого номеру і єдине, що я чула — "я живий" — для мене більшого і не потрібно! Всі дні проходили в молитвах за хлопців!!!
Коли Максим в грудні прийшов в короткотривалу відпустку — ми раділи більше, аніж будь-якому святу! У старшого сина в той день був День народження — це був найкращий подарунок! А згодом на шкільному святі, Максим був популярніший за Діда Мороза — всі однокласники дітей хотіли з ним сфотографуватися!
В березні ми побачилися останній раз. Максим привіз поховати найближчого товариша — Володю Гнатюка. Максим за цей період дуже змарнів, в його очах була пустка — я не вірила, що це мій завжди веселий,усміхнений чоловік. Лише на 3-й день потроху почав відходити, але вже потрібно було повертатися…
В момент звістки про загибель чоловіка я знаходилася на роботі, зранку мала гарний настрій, бо лише вночі розмовляли з Максимом — це була напрочуд тепла розмова, Максим сказав, що за 2 дні піде у відпустку ми вже планували,що робитимемо. Він попросив , щоб ми 21 березня всі разом поїхали та підтримали Рената на змаганнях з боксу.
Я не могла повірити жодному слову, що лунало зі слухавки.... Я плакала, кричала, що такого не може бути, я не вірила в це до останнього. Всім повідомила, що допоки сама не побачу — він живий! Але дива не сталося. 
21 березня Ренат виграв змагання і присвятив перемогу Таткові!

Лише, побачивши Максима, 22 березня ввечері наважилася сказати дітям! Єдине, про що благала Максима в той момент, щоб дав мені сили сказати дітям і щоб дав сили вистояти поховання! Реакцію дітей уявити неможливо — це був другий жах за цей день! Молодший постійно запитував — чому Мій Тато, донька кричала, що ненавидить, бо вона його просила не йти, що вона більше не зможе йому зателефонувати, що він її не поведе до вінця. Потім їй здавалося, що вона його бачить, що бачить ще одного дядю у формі, а потім побачила старенького дідуся — з її опису вони були схожі на загиблого «Фотографа» та давно померлого дідуся Максима — Адама, на честь котрого він взяв позивний...

Поховання пройшло як в тумані, я дала дітям заспокійливе, але все рівно було дуже важко. Ми пообіцяли Таткові, що обов'язково будемо щасливими, як він цього і хотів! І хоча з його загибеллю наш маленький світ зруйнувався, Ми завжди відчуваємо його присутність поряд, його допомогу у важкі моменти життя! А у снах він приходить рідко, але завжди для того, щоб обійняти та поцілувати! Він з нами на все життя! В наших душах та серцях! Але іноді я все одно чекаю, що він ось-ось зателефонує або приїде... Настане час і ми зустрінемося...»

Зі спогадів побратима з позивним «Юрист»:

«Познайомилися ми у вересні місяці на полігоні. Нам лишалося десь місяць до відправки у зону АТО. Високий, статний, трохи замкнутий в собі він був. Пам’ятаю, як відразу попросив його вибрати собі позивний, бо всі були лише по позивних. Він не роздумуючи вибрав собі «Адам». 
Ніхто навіть не думав питати, чому саме такий. Це вже потім з часом ми взнали, що то ім’я його дідуся, який пройшов другу світову. 
Максим був непересічною людиною, це була людина з колосальним досвідом. Він був людиною, яка реально хотіла і могла щось зробити і змінити в цій країні. Так важко говорити «людина, яка була»…
Дуже був схиблений на тренуваннях, в тому сенсі, що ганяв нас. Він прийшов і сказав по чесному: «Хлопці, давайте не будемо себе жаліти, бо ми на війні, з того боку нас ніхто жаліти не буде!» І на відміну від всіх, ми кожного ранку о 6-тій годині, на чолі з «Адамом», в повному бойовому спорядженні бігли по 3км. Попри загальної програми підготовки, він став ще й сам готувати бійців. Багатьом це не подобалося, але він знав що робить, він розумів куди ми йдемо. Все, що вдавалося на той час вибивати для бійців він розподіляв між всіма нами. В нього навіть гвинтівка була найгірша. В першу чергу він дбав про нас і за це його дуже любили.

Він користувався беззаперечним авторитетом не через вік чи статус, а через його вчинки і відношення. Він ніколи не ламав людей а, навпаки, заохочував.
Наголошував на тому, що ми маємо вміти користуватися різними видами зброї, а потім вже кожен вибере собі те, що йому до душі. Ми ніколи не говорили про дві речі — про те, ким ти був до війни, та хто з нас перший помре. Навіть жартома ми про це не говорили. Максим жив тим, щоб максимально нас підготувати, він був відповідальний за нас, за наші життя. Ми мало про що говорили між собою. Знали мінімум інформації. В нас не було прийнято випитувати щось, хто хотів той сам розказував про себе, та спілкуючись з Максимом не потрібно було багато розуму, щоб зрозуміти, що він був всесторонньо розвинений і освічений, розумівся на багатьох речах, мав відповіді на багато питань.
Тоді я запитав: «Що такі люди, як ти роблять на війні?!» А він відповідав: «А хто має бути?!»
Після того, як ми вийшли в першу ротацію з аеропорту всім дали відпустку на 10 діб. Коли ми поверталися від родин, то «Адам» вже був на місці і чекав нас всіх. В другій половині січня ми виїздимо на Водяне. Тоді важкий час був, ми розуміли, що аеропорт практично знищений. Вже не було тих постів, де ми раніше воювали. 
Ще пам’ятаю такий момент, коли дали наказ 5 чоловік відправити на «пожарку». «Адам» прийшов і сам вибрав четверо бійців, які з ним підуть туди. Ми трохи не зрозуміли його вибору і говорили, що може варто взяти всіх досвідчених з собою, бо там справжнє пекло, на що він відповів: «Хлопці, ви нас будете міняти, якщо я заберу всіх досвідчених то іншу зміну виб’ють!»
Він був дуже розумним командиром. Таких дуже і дуже мало».

Зі спогадів побратима з позивним «Абдула»:

«З Максимом познайомилися на полігоні Перлявка. Я був трохи раніше, а він пізніше прибув. Ми навіть не знали, що у нас новенькі. Їх троє прибуло, в тому числі «Адам». 
Власне там на полігоні і сформувався наш взвод снайперів, командиром став Максим. Пробули ми там відносно не довго, близько місяця, а потім перекинули нас в Константинівку. Там ми вже отримували розподіл. 
Звідти ми поїхали спочатку в Піски, 5 чоловік з нашого взводу. Там потрапили під обстріли і був перший загиблий в 90-му батальйоні.
Потім був аеропорт. Пам’ятаю наш перший виїзд на ДАП. Нас було 4 БТРи і на «взльотці» саме машина де був я просто встала, а «Адам» з хлопцями поїхали далі. Три чи чотири години ми чекали. Нас було одинадцять чоловік. 
Нас почали обстрілювати, недалеко розірвалася міна, мене трохи оглушило. Та з часом, за нами повернулися і ми швидко завантажилися та поїхали на старий термінал. Коли прибули туди, я пам’ятаю, що довго шукав свою гвинтівку, бо в мене був і автомат, і гвинтівка. 
Хлопці почали мене затягувати у термінал. В цей час «Адам» був вже на другому поверсі, знайшли ми їх аж під ранок.

Максим був завжди дуже впевнений і рішучий і ми йому вірили. Такого командира більше ніколи не буде…такого, як він командира. У всіх боях він нас підтримував та підбадьорював. Зі всіх виїздів на аеропорт ми поверталися цілі. Можу сказати, що він був не стільки командиром скільки другом»

Зі спогадів побратима з позивним «Живчик»:

Познайомились ми з «Адамом» в вересні 2014 року на полігоні. Його назначили до нас командиром взводу. Він був великою людиною, у всіх розуміннях цього слова. Перше враження справив, як дуже характерний і дуже скритний.
Жили ми в одній палатці з ним на полігоні. Окрім фізичної підготовки він старався і морально нас підтримувати. 
Найбільшою підтримкою для нас було те, що наш командир завжди був з нами. Він ніколи не уникав бойових виходів, ніколи не присвоював собі чужі заслуги, ніколи не виставляв себе Героєм. Хоча саме він і був і залишиться для нас саме ним… Героєм. 
Хоча маю визнати, що саме я був з «Адамом» не в найкращих стосунках, але все це було рівно до першого бойового виходу. Оскільки я був у третій групі нашого взводу, то в аеропорт я не потрапив, хоча дуже хотів.

Тож мій перший виїзд був на Водяне в 15-х числах січня. Зібрались. Загрузились. Заїхали. Коли ми приїхали на «пожарку» то взагалі нічого не знали, бо був дуже сильний туман, тож ми взагалі не розуміли де тил, де «сєпари». Але «Адам» був командиром з душе швидкою реакцією та здатністю миттєво мислити. Він швидко зорієнтувався, що і до чого, повиставляв пости. Обстріли були страшенні. 
Коли був перший захват ДШК, «сєпари» підійшли, та атаку ми відбили. 
Я дуже добре пам’ятаю, коли командир прийшов до мене на пост, це було 22 січня. Він дуже рідко приходив на пости до хлопців. Він прийшов і питає: «Боїшся вмерти?!».
В мене з ним і так не багато розмов було, а тут таке питання від командира, мандраж… але сказав йому чесно, як на духу: «Адам», знаєш, з таким командиром, як ти вмирати не страшно! Бо я знаю, що ти нікого з нас не кинеш!»

Це була чиста правда, він би ніколи і нікого не кинув. Він тоді до всіх підходив, йому треба було відчути людину. Мені він нічого не відповів, просто розвернувся та пішов. Виходили ми з «пожарки» 23 січня 2015 року. Те, що наших у терміналі вже немає ми зрозуміли ще 21 січня, бо бачили, що «сєпари» вже їздять по терміналу. Ми не бачили, як наших хлопців забирали, лише бачили, як зранку заїхали сєпарські машини, постояли і поїхали, напевне саме тоді забрали хлопців. 
Ворог знав, що ще є ми на «пожарці», але вони не знали нашу кількість. Якби вони знали, що нас лише 7 чоловік, то без роздумів штурмували б. Ми старалися пробіжками бігати між двома будівлями, щоб вони не могли зрозуміти скільки нас. І знову ж це був наказ нашого командира.

В другій годині ночі «Адам» розбудив всіх, забрав з постів і наказав готуватись на вихід. Нічого не брати крім БК та автоматів. За нами прийшли дві людини з 81-ї бригади. «Абдула» замінував там все по наказу командира і ми пішли. На РЛС приїхала машина і нас забрала.

Після цього була Дружківка. Ось тоді ми більше дізналися про «Адама». Не знаю чому, але тоді він почав відкриватися. Можливо тому, що наша група за такий маленький період часу стільки всього пройшла. Від дуже сплотив наш взвод. Командир пишався нами, а ми пишалися, що в нас такий командир. В Дружківці ніхто не давав розслаблятися, ми все так же тренувалися і відпрацьовували тактику бою. Зранку було обов’язково зборка автомата і заміна магазину швидкісна, це все під пильним наглядом командира. 
Нічні виходи, орієнтир на місцевості, ми розбивались на підгрупи та йшли на навчання. Коли поверталися то «Адам» брав гітару в руки і співав. 
Чесно кажучи, коли ми перший раз почули…то були у шоці, співав він круто. Тоді вперше він почав розказувати про свою сімю, дітей, показував їх фото. Там на Дружківці було багато теплих розмов...

Знову дорога на Водяне, ми поверталися туди. Нам казали командири, що дуже чекали повернення нашого «Адама», бо він мав змінити чи доповнити хід їхніх ідей. Він був дуже толковий. На позиції «біля Мурашника» помітили корегувальника, у 4-тій посадці. 
Нас зібрали групу 7 чоловік, командиром групи був «Адам». Вийшли коли вже стемніло. Ми пройшли біля посадки наче нікого і нічого немає. В нашій групі був також Вова «Фотограф», близький друг командира, він побачив, що є якесь поглиблення в тій посадці. 
Просто так зайти не могли, бо ніхто не знав заміновано чи ні, а «кошки» з собою ми не взяли. Та «Адам» з «Фотографом» просто пішли туди і розстріляли той окоп та спокійно вийшли. А коли ми наступного дня зайшли туди, то в кількох метрах від того окопу побачили «монку», там було заміновано. Їм двом просто пощастило. Тому потім ми на кожен вихід брали «кошки» з собою.

26 лютого нам повідомили, що один з підрозділів пропустив ДРГ-групу. І коли другий пост їх побачив, то почали відстрілюватися і трохи відтіснили їх. Але наших почали дуже сильно крити і вони попросили підтримки. Виїхали хлопці 2-ї роти 90-го бату на МТЛБ (на ній був кулемет), їх підбили якраз на під’їзді між двома посадками. І нас 8 людей, в терміновому порядку, відправили туди. 
Коли ми підходили був дуже сильний шквальний вогонь. Частина нас забігла та засіла в посадку напроти «лтбєшки», а друга частина була в окопі біля неї. Ворог нас не бачив, вони просто почали обстрілювати цю МТЛБ і поцілили в окоп, де був «Фотограф» і ще двоє бійців. Через п’ять хвилин наступила тиша і ми взнали, що у нас троє «200-х»…

Після цього «Адам» дуже довго відходив. Коли хлопців вантажили на машини він підійшов і все, що міг сказати, це лише: «Хлопці, простіть!» Це були наші перші втрати, як взводу. Мені здавалося, що після цього у командира з’явився страх. Ні, не страх перед війною і по відношенню до себе, а страх за нас, страх втратити ще когось. 
Після гибелі хлопців він знову закрився. Став ще більше вимогливий і в якійсь степені агресивний до нашої підготовки, щоб такого більше не сталося.

Останній вихід «Адама». Це було 20 березня. О п’ятій годині ранку знову зайшла ДРГ група, її знову пропустили. Їх було десь чоловік 20. Група підійшла дуже близько до будиночка, де були командири і почали їх закидувати гранатами. Будиночок знаходився між двох посадок, то ж «сєпари» розділилися на дві групи і відслідкувати їх було ще важче. Десь о 9-тій ранку командира викликають, а зі взводу нас було лише троє включаючи «Адама», я і ще самий молодший з нашого взводу… «Малиш». Так втрьох ми і поїхали. Там, на позиції ми зустрілися з командиром розвідки 81-ї бригади «Черепом» з його бійцями. Ми також почали розбиватися на групи.
Я з бійцем 81-ї пробралися до будиночку і тоді я не знав де «Адам» і «Малиш» і що з ними. Десь за пів години командир прийшов з «Черепом» і вже з будиночку ми проглядали все, але нікого біля себе не бачили. Бачили ворога лише десь метрів за 400-та від нас. 
І тоді нам дали команду повернутися на Опитне, ми мали привезти АГСи. І як тільки ми почали виходити «Малиш» передає по рації: «Я поранений! І бачу двох «сєпарів» біля мене!». «Адам» сказав: «Ви як хочете а я малого не лишу!» 
До «Малиша» було десь 25-30 метрів, він був у посадці. Ми повернулися за ним. Частину дороги ми пройшли, «Малиш» нас побачив, почав передавати у рацію, щоб ми не йшли, що він зможе сам виповзти. 
Тільки ми розвернулися я відразу впав, підняв руку та крикнув командиру: «Я 300-й!». По нам пустили автоматну чергу. Я відповз десь два метра до місця, де можна було трохи сховатися і хоч скинути бронік.
Повертаю голову назад і перед очима командир, як стояв…так і впав. Розумієте, він просто впав…все, нашого «Адама» більше не було.

Через годину забрали нас, хто був поранений. А через години дві забрали командира. Проклята куля зайшла між броніком і тілом. Ми не могли повірити в це, ми не хотіли вірити, що його більше нема. «Малиш» дуже винив себе, сприймав це як власну вину. Командир оберігав малого, якщо так можна сказати. Він не брав його на найстрашніші виїзди, це було вперше. 
«Адам» сам собі пообіцяв, що «Малиш» має повернутися з війни живий та неушкоджений, має створити сімю, народити дітей. Командир виконав свою обіцянку, яку дав самому собі. 
На 9-ть днів «Малиш» приїхав на кладовище до командира, впав на коліна і кричав лише одне: «Пробач! Пробач мені!»

Він був для нас не просто командиром, він був братом, другом і батьком для всіх нас.»

Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", Максим Ридзанич нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

За матеріалами волонтерського фотопроекту «Якби не війна»

Фото взяті з просторів Інтернету.

Читайте також:

Новини

Керівник поліції Київщини зустрівся з жителями Сквирського району

Керівник поліції Київщини зустрівся з жителями Сквирського району (ФОТО)

23.02.2019, 15:22

Книга присвячена Майдану

У Білій Церкві презентували книгу присвячену Майдану (ФОТО)

23.02.2019, 14:01

ДТП під Броварами

Під Броварами сталася страшна ДТП: пасажир вилетів через лобове скло (ФОТО)

23.02.2019, 13:02

Зловмисник, який ґвалтував, гриз зубами, а потім задушив жінку

Під Києвом зловмисник зґвалтував та задушив жінку (ФОТО, ВІДЕО)

23.02.2019, 11:49

Нарколабораторія в Ірпені

У Ірпені поліція "накрила" нарколабораторію (ФОТО, ВІДЕО)

23.02.2019, 10:46

Фото з мережі Інтернет

На Київщині знайшли непритомного чоловіка, що ледь не помер від переохолодження

23.02.2019, 9:08

Фото з мережі Інтернет

Погода на Київщині та у столиці 23-го лютого

22.02.2019, 21:22

Фото з мережі Інтернет

В Ірпені пройде чемпіонат Київської області з олімпійського тхеквондо

22.02.2019, 20:28

На Київщині у зоопарку народилася екзотична тварина (ВІДЕО)

22.02.2019, 19:56

Фото з мережі Інтернет

У Василькові планують побудувати новий дитячий садочок

22.02.2019, 19:30

Аналiтика

Київщина пам'ятає: боєць 17-ї окремої танкової бригади Леонід Сухацький

22.02.2019, 18:12

Депутат Київської облради Станіслав Поліщук: У нашої влади кілька голів як у невеличкого дракона

22.02.2019, 8:04

Свобода вибору: для політиків та виборців

21.02.2019, 8:04

Київщина пам'ятає: боєць 72-ої окремої механізованої бригади Ян Назаренко

20.02.2019, 16:20

Голова Білоцерківської райради Володимир Шевченко: Нам потрібен компроміс з містом

20.02.2019, 8:04

Як кум Путіна «регіоналам» Київщину програв

19.02.2019, 8:51

Транспортна галузь на Київщині: розруха не в клозетах

18.02.2019, 8:04

Фото з мережі Інтернет

Гідні зарплати лікарям і нова якість медичних послуг: як зміниться українська медицина у 2019 році

15.02.2019, 15:43

Цільові програми Київщини-2019: чому варто повчитися в сусідів

15.02.2019, 8:55

Біла Церква: грандіозні плани на авіаційному напрямку

14.02.2019, 8:04

Блоги

Олександр Сігнаєвський (депутат Бориспільської райради): Яка різниця, яке ОТГ, якщо є Міщенко і Байчас?

22.02.2019, 17:00

Олександр Воронін (журналіст): Перший рік діяльності Студениківської ОТГ довів ефективність об’єднання

22.02.2019, 10:27

Сергій Міщенко (народний депутат України): незаконні вимоги "Київоблгазу"

20.02.2019, 18:00

Роман Бочкала (журналіст): Як голова Фастівського лісгоспу вирубав всі ліси та маєток збудував

20.02.2019, 10:57

Михайлина Скорик (активістка): Ірпінський фейк, або Як влада організувала гей-парад у місті

19.02.2019, 18:20

Олексій Колосов (начальник філії Державної установи "Центр пробації" у місті Києві та Київський області): Ми - "столиця" української пробації!

18.02.2019, 11:20

Володимир Бойко (журналіст): вишгородський кримінальний авторитет Фурса пограбував Межигір'я та сдав Карпюка ФСБ Росії

17.02.2019, 15:17

Юрій Гнаткевич (народний депутат 1,5 і 6 скликань): віряни на Сквирщині переходять до Помісної Церкви України

17.02.2019, 11:24

Андрій Нєбитов (заступник начальника поліції Київщини – начальник кримінальної поліції): Про викриття банди угонщиків елітних автомобілів

16.02.2019, 14:19

Володимир Манько (політолог): Політично-поліцейський союз, або Як поліція Київщини "кришує" афери "Батьківщини"

12.02.2019, 21:41