Свобода вибору: для політиків та виборців

21.02.2019, 8:04

Серед експертів є популярною думка про те, що головною електоральною кампанією цього року у нас будуть не стільки президентські вибори весною, скільки  парламентські – восени

Основна інтрига політсезону: спосіб обрання парламенту

У жовтні наш виборець в дев’яте у новітній український історії обиратиме головний представницький орган влади країни. Якщо проаналізувати спосіб формування вітчизняного парламенту, то можна помітити своєрідний двохциклічний підхід стосовно способу обрання законодавців: у 1990-му та в 1994-му роках депутатів обирали виключно на мажоритарних округах.

Потім (у 1998-му та у 2002-му) застосували змішану систему обрання Верховної Ради, коли половина з 450 нардепів обиралась за наслідками голосування загальнонаціональними бюлетенями, коли партійний улов депутатських мандатів залежав від проценту голосів, відданих виборцями за ту чи іншу партію з числа тих політичних сил, яким вдалось подолали мінімальний виборчий бар’єр, процент якого весь час змінювався.

У силу проголошеної політреформи, народних депутатів п’ятого та шостого скликання (у 2006-му та у 2007-му роках) обирали за партійними загальноукраїнськими списками. Але два останніх скликання – сьоме та восьме (у 2012-му та у 2014-му роках) від пропорційної системи відмовились, знову повернувшись до компромісної – змішаної системи.

Ще восени позаминулого року (за іронією історії – в день 100-річчя жовтневого перевороту – 7 листопада 2017) парламент 226-ми (мінімально результативними)  голосами прийняв у першому читанні Виборчий кодекс в авторстві нардепів Олександра Черненка, Леоніда Ємця та спікера Андрія Парубія, в основі котрого був покладений законопроект десятирічної давнини, розроблений екс-нардепом-юристом Юрієм Ключковським. Кодекс – не закон: він передбачає багато новацій у широкому спектрі виборчої проблематики, однак ні для кого не є секретом, що найбільш сакраментальним питанням навколо цього (досить об’ємного)  законопроекту  для кожного з депутатів (а більшість з них мріють продовжити законодавчу кар’єру) є відповідь: якою ж  буде остаточна редакція норми щодо способу обрання парламенту дев’ятого скликання?

За задумом ініціаторів законопроекту, передбачалось, що у контексті курсу на євроінтеграцію,  країна знову повертається до партійно-пропорційного способу формування парламенту, але не на підставі голосування за єдиний загальнодержавний список тієї чи іншої партії (бо є небезпека торгівлі партійними лідерами депутатськими мандатами у прохідній частині власних списків чи заведення туди, попри принципи партійної конкуренції та демократії, виключно своїх фаворитів), а із застосуванням відкритих регіональних списків.

Загалом пропорційних способів формування парламенту в світі – понад півсотні, але запропонований, на думку окремих правників, має врахувати й інтереси регіонів, де є власні лідери громадської думки.

Але схоже на те, що нинішній парламент (попри тиск активістів) налаштований в цілому зберегти нинішню, змішану систему. А для затягування ситуації була створена спеціальна комісія, яка за рік своєї роботи розглянула кілька тисяч поправок до законопроекту, штучно затягнувши процедуру його розгляду.

Утім, наприкінці минулої сесії комісія завершила роботу над текстом Виборчого кодексу і невдовзі він має бути винесений на повторне голосування.

І це знову ставить питання перед суспільством та політичною елітою: яким все ж буде спосіб формування нового українського парламенту; наскільки легко електорат буде готовий продавати свої голоси товстосумам, а політики будуть змінювати кольори партійних прапорів в угоду політичної кон’юнктури; чи можливий у подальшому якійсь вплив на подібних перебіжчиків; нарешті – наскільки моральним є застосування в політичній й передвиборчій боротьбі елементів політичної провокації? Мається на увазі, не стільки традиційний взаємозалік компромату в ЗМІ, скільки використання суто розвідувальних методів у боротьбі з політичними опонентами, аж до залучення агентури.

Про особливості політичної міграції в минулому

Постійна зміна правил гри в політиці, зокрема й у способах формування Верховної Ради, самим депутатам іноді обертається боком. Згадаємо, що попередня каденція парламенту у грудні 2012-го року розпочалася зі скандалу з кіровоградськими депутатами – батьком та сином Табаловими (один з них балотувався за списками БЮТу, а другого та ж «Батьківщина» підтримала на мажоритарному окрузі в обласному центрі, натомість при первинній реєстрації вони обидва відмовились приєднатися до фракції, яка підтримала їхнє балотування), а завершення недовгої каденції парламенту того скликання супроводжувався закликом Інни Богословської до колег з фракції Партії регіонів – залишати лави провладної більшості.

Тож, за методом контрасту, є резон подивитися на проблему вільного вибору депутатів свого місця на політичний мапі сучасності крізь історичну призму більш огидного явища –наявності засланих козачків у партійному середовищі…

Для цього дозволимо собі невеличкий екскурс у минуле.

Коли незадовго до початку Першої Світової - у 1908 році була оприлюднена інформацію про викриття провокатора Євно Азефа, який обіймав високу партійну посаду в керівництві есерів (найбільш впливової партії тодішнього лівого сектору), а одночасно був інформатором департаменту поліції, обурення поширилося навіть на ліберальні кола тодішньої інтелігенції, яка, хоч й прагнула конституційно обмежити самодержавство монарха, але ніколи не вітала терористичних методів, до яких вдавалися есери у своїй боротьбі з царським режимом. Шановану публіку це вразило.

Адже для випускників класичних гімназій та університетів саме слово «революціонер» породжувало в уяві цілу галерею благородних постатей минулого - від доби античності (де республіканські сенатори здійснювали заколоти проти Цезаря-узурпатора) до часів Великої Французької революції (з їх радикальними, але зовсім не меркантильними вождями - Маратом, Дантоном, Робесп’єром, Сент-Жюстом), від декабристів, що вийшли на Сенатську площу, до різночинців «Народної волі», які несли просвіту в маси.

Пізніше царська поліція збагнула, що для успішної роботи проти заколотників потрібно скрізь мати свої вуха, особливо серед тих партій та політичних гуртків, де не цураються індивідуального терору проти представників влади та членів царської родини. Іноді, коли відсоток затриманих революціонерів у тій чи іншій місцевості був замалий, поліція сама ініціювала створення марксистських гуртків, аби потім спіймати всіх на гарячому й рапортувати у центр про успішно здійснену роботу. Невдоволення тамтешніми умовами, порівняно з цивілізованою Європою та її політичними свободами, спонукали молодь, особливо студентів, самим щиро й добровільно йти в революцію, без штучного провокаційного заохочення з боку тодішніх «силовиків»…

При цьому існувало певне лексичне різночитання. Мовою партійних революціонерів «провокатором» називалася будь-яка особа, яка співпрацювала з Департаментом поліції. Революційна термінологія не знала різниці між агентом-інформатором і агентом-провокатором. Кожен революціонер, викритий у зносинах з поліцією, оголошувався «провокатором», і на цьому поставлено крапку. Між тим, з юридичної точки зору, між простим агентом-інформатором і агентом-провокатором існувала велика різниця.

Агентом-провокатором іменувався тільки той секретний співробітник, який брав активну участь у революційній діяльності або підбурював до цього інших. З точки зору закону, такі дії секретних співробітників вважалися злочинними і підлягали кримінальної відповідальності. У циркуляри Департаменту поліції зазначалося, що секретні співробітники не повинні брати участь у протизаконній діяльності чи підбурювати до неї інших осіб.

Власне, сто років тому ледь не кожна політична сила була вражена вірусом зради. Досі тривають дискусії: чи вбив реформатора Столипіна сто років тому в Київському театрі есер Дмитро Богров (який працював і на поліцію) з власної ініціативи, чи це була розробка наближених до царя інтриганів, у тому числі й Распутіна?

Не оминула чаша провокацій та подвійної личини й найрадикальнішу на той час партію більшовиків, де активіст Роман Малиновський одночасно був депутатом відповідної фракції РСДРП у складі Четвертої Державної думи та таємним співробітником охранки. Фігура ця була досить впливовою в колах соціал-демократії, а ще він був не абияким оратором. Тож Ленін іноді називав його «Наш майбутній Август Бебель». Є інформація, що саме з подачі Малиновського товариш Коба (Йосиф Сталін) в січні 1912 року був заочно кооптований до складу ЦК РСДРП…

Вже після революції та викриття подвійної суті екс-депутата Ленін у книзі «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі» писав: «Малиновский как член Цека партии и Депутат Думы, должен был - одной рукой отправлять на каторгу и на смерть десятки и десятки лучших деятелей большевизма, а другой – помогать воспитанию десятков и десятков тысяч новых большевиков через легальную прессу".

Здавалося, що нині всі документальні й психологічні аспекти протистояння сторічної давнини між революціонерами та царським режимом і досвід засилання своїх людей у ворожий табір (що досить яскраво у свої творах відтворює Борис Акунін, а ще раніше здійснював покійний прозаїк Юрій Давидов, а за гарячими слідами фактів, сам приймаючи участь у викритті подвійних агентів робив «Шерлок Холмс російської революції» - Володимир Бурцев) матимуть лише історико-пізнавальний характер?!

Але ж ні. Життя доводить, що й прикладний також. Актуальною цю проблематику в наші дні робить й сучасна інформаційна гібридна війна, оскільки до внутрішніх агентів у партійному середовищі, в умовах військового протистояння з Росією,  може приєднатися й небезпека існування у нашому політикумі й зовнішніх «штірліців» зі числа законсервованих ще з часів КДБ агентів Кремля чи їхніх нащадків, які  серед іншого,  виконують постійне завдання –методом інтриг та інформаційних викидів  розхитувати політичний  човен української державності, дискредитуючи Україну в очах Заходу, а недосконалу вітчизняну демократію – в очах власного, схильного до авторитаризму – російського електорату.

Наші дні: а до «тітушок»  в нас були - «тушки»…

Попри те, що партійно-політична діяльність у нас регламентована законодавством, вона здебільшого не містить обмежень, які б перетиналися із зоною дії Кримінального кодексу, за винятком вчинення насильницьких дій та пропаганди нетерпимості за расовими, національними та іншими ознаками

Тобто нетверда поведінка партійця та міри впливу на тих, хто зрадив ідеалам партійного статуту, це – прерогатива самої партійної організації, для якої вищою мірою впливу на зрадників є хіба що публічне засудження подібної поведінки та виключення з лав партії… Про прецедент 2015-го року з фактом виключенням партійним з’їздом з лав депутатів Миколи Томенка та Єгора Фірсова – трохи нижче, оскільки ця історія – скоріше виняток із загальної практики.

Випадки більш рішучого впливу на політичних «ренегатів» , які властиві для епохи первісного накопичення капіталу в 90-х роках, ми не розглядаємо, бо тоді політика часто-густо була лише прикриттям бізнесу кримінального походження та й криваві «розборки» між формальними однопартійцями виникали зовсім не через дискусії в тлумаченні окремих пунктів партійних статутів та програм…

Візьмемо тих самих депутатів. Коли Верховна Рада в нас формувалася виключно за мажоритарною системою – перехід депутата з фракції до фракції хоч й не дуже вітався в публічно-медійній сфері, але й особливого осуду не зустрічав. Колишній Генеральний прокурор Михайло Потебенько у складі депутатського корпусу четвертого скликання (який все ж таки формувався за змішаною системою) – вісім разів міняв назву фракції, до якої належав, але мабуть це – не абсолютний рекорд. Коли ж народні депутати обрані за мажоритарним округом, то вони – радше представляють виборців конкретного регіону.

Тож появу на початку 2014-го року на сцені Майдану (ще до розстрілу Небесної сотні) депутата-мажоритарника Віталія Грушевського можна було розглядати як казус та промах організаторів, бо запевняння законодавця в тому, що «він завжди з народом», активісти Євромайдану спершу розтлумачили, як публічну заяву, що він нібито залишає лави провладної фракції, але згодом з’ясувалося, що фракцію він не покидає і загалом - «мене не так зрозуміли»…

А ще раніше (з 2006 по 2012 р.), коли парламент у нас обирався за суто партійно-пропорційним принципом та ще й з імперативним мандатом (норму дії якого ніхто як слід і не розтлумачив), кожен випадок переходу з фракції до фракції сприймався як скандал.

Дійшло до того, що в атмосфері масового тушкування, фракція БЮТу в позаминулій парламентській каденції в рамках здійснення партійно-шпигунської спецоперації тимчасово відрядила колишнього «афганця», вже покійного Романа Забзалюка у протилежний табір, аби згодом публічно оприлюднити фінансовий характер подібних переходів.

За легендою Забзалюк ніби піддався на спокусу  посередника партійно-фракційної оборудки депутата Ігоря Рибакова, що прославився згодом у мережі оприлюдненою заспокійливою фразою «Всё будет – чики-пики!»….

Варто зауважити, що у світлі нинішніх дискусій щодо змін в Основному законі наголос, звичайно, робиться на традиційній дилемі стосовно повноважень Президента та Прем’єра. Менше – на способі формування законодавчого органу влади. А даремно, бо постійно змінюючи правила гри самим депутатам виходять боком, а для суспільства – весь час відтерміновується той період, коли парламент був би здатен стати більш адекватним сучасним та майбутнім викликам часу…

До речі, у закритому листі Юлії Тимошенко до своїх однодумців з Качанівської в’язниці  (напередодні тріумфу Єромайдану, коли екс-президент країни збіжав, а для двічі прем’єра втілилися у життя на практиці пророцтва Пушкіна –«Темницы рухнут и свобода, нас встретит радостно у входа и братья меч наш подадут»)  засновниця «Батьківщини» виступила категорично проти переходу на парламентсько-президентську форму правління.

Зараз вона дещо змінила думку і під час представлення минулого року своїх передвиборчих президентських програм проголосила, що у разі перемоги  на виборах стане ініціювати процес переходу України до республіки канцлерівського типу, за яким у Президента залишаються суто церемоніальні повноваження.

Між іншим, рекордсмен з кількості походів за президентською булавою екс-лідер СПУ Олександр Мороз нинішню свою президентську кампанію прикрасив позиченим у лідера забороненої КПУ Петра Симоненка гаслом про ліквідацію в Україні… інститута президентства.

Втім, про президентську кампанію ми поговоримо наступного разу, а на останок цього – парламентського огляду поміркуємо про те, - де ж знаходиться межа між самостійністю політика та партійною дисципліною?

Чи панацея імперативний мандат?

Уїнстону Черчилю приписують фразу: «Хто у молоді роки не був радикалом (варіант- лібералом) у того немає серця, а хто у зріли роки не став консерватором- в того немає розуму». Історик Пол Едісон вважає, що британський премєр навряд чи міг сказати цю фразу, оскільки був консерватором з 15-ти років, у 35- років увішов до ліберальної партії, а потім знову повернувся до табору торі.

Отже, людина, а тим паче політик, має право на еволюцію своїх поглядів і навіть на певні компроміси з вчорашніми політичними супротивниками, головне, аби його дії були розуміли однопартійцям та виборцям.

Не секрет, що у вітчизняній політиці, навіть серед однодумців,  доволі часто використовують метод шантажу, особливо це стосується депутатів – аби вони залишилися вірними партійному прапору та раптом не захотіли перейти туди, де відкриваються кращі перспективи на майбутнє та й сама політична сила має серед виборців кращу репутацію.

Втім, якщо раніше імперативний мандат застосовувався переважно до депутатів місцевого та регіонального рівня, які працюють в представницьких органах влади не на професійній основі (і де загалом спостерігалися випадки рейдерського захоплення регіональних партійних організацій і навіть фракцій в обласних та міських радах) то донедавна випадки позбавлення мандатів у народних депутатів – були поодинокі.

Змінами до Конституції в редакції Закону № 742-YII від 21 лютого 2014-го року 81-а стаття Основного Закону стала містити норму про те, що «у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення».

Цим у 2015 році скористалися представники правлячої партії і на своєму з’їзді позбавили мандатів своїх колег Миколу Томенко та Єгора Фірсова, через оприлюднені ними факти зловживань та незгоду із політикою фракції. За гарячими слідами подій дехто розцінив цей факт, як дрібна помсту з боку президентської адміністрації та як бомбу, закладену під парламентський процес в Україні.

Політоглядач Борис Буткевич, коментуючи цей факт в ефірі ZIK, нагадав, що за часів президентства Януковича його правник Андрій Портнов «проводив майже бездоганні комбінації з позбавлення мандатів неугодних народних депутатів. І робив це так, що з юридичного боку було не підкопатися. Таким чином вони позбавили мандатів Балогу, Домбровського та Маркова. Вони або скасовували результати виборів в їх округах і звертались до Вищого адмінсуду, або заводили карні справи і рішенням більшості ВРУ позбавляли недоторканності і мандатів. Видимість законності була збережена».

Далі публіцист нагадав, що «у нас немає спецзакону, якій легалізовував би імперативний мандат. До того ж, хто такий «з’їзд БПП», щоб Центральна виборча комісія і Верховна Рада негайно брали його рішення до виконання. Той же Єгор Фірсов не був членом «Солідарності», він входив до «УДАРУ», а вже після обрання допарламенту увійшов у фракцію. До партії Порошенка він стосунку не має. Ця партія не може забирати у нього мандат. Наразі склалася парадоксальна ситуація – депутата обрали виборці, а позбавляють мандата його ЦВК і партія, в якій він не був,- резюмував тоді Богдан Буткевич.

 Додамо, ще один парадокс, вносивши у 2014-му році зацитовані вище норми Конституції щодо політичної партії (виборчого блоку політичних партій) законодавці мабуть забули, що згідно чинного виборчого законодавства нині на виборах заборонено політичне блокування партій і це при тому, що назва правлячої у нинішньому складі парламенту партії - «Блок Петра Порошенка».

А оскільки інститут імперативного мандата в Європі вважається пережитком минулого, можна бути впевненим, що дискусії навколо свободи й дисципліни депутата невдовзі відновляться вже на новому етапі політичного процесу і мабуть знову не в теоретичному аспекті, а на практичних випадках партійно-політичної міграції. І знову, мабуть, на скандальних випадках…

На останок, ще про одне. І хоч Мінюст періодично здійснює санітарну обробку авгієвих стаєн реєстру політичних партій країни, там знову- з три сотні зареєстрованих партійних структур. В рамках очікуваного процесу  ребрендінгу тих політичних структур, які зараз мають занадто низький рейтинг, було б добре, аби нинішній склад парламенту встиг таки посилити норми законодавства, аби припинити у нашому партійному будівництві практику скупівлі партійних назв гуртом і у роздріб…

Олександр Воронін,  «Моя Київщина»

Читайте також:

Фото з мережі Інтернет
Фото з мережі Інтернет
Спортсмени які брали участь в змаганнях

Новини

Фото з мережі Інтернет

Погода на Київщині та у столиці 21-го травня

20.05.2019, 21:36

У Рокитному новонароджених кошенят викинули на смітник (ФОТО)

20.05.2019, 20:10

Фото з мережі Інтернет

У зоні відчуження спіймали туристів-екстрималів: серед них і громадянин США (ФОТО)

20.05.2019, 19:59

Нелегальна АЗС

У Вишгороді "прикрили" чотири незаконні автозаправки (ФОТО)

20.05.2019, 19:37

Вилучення речових доказів

У наркоаграрія з Василькова поліцейські вилучили кущі коноплі (ФОТО)

20.05.2019, 19:17

Поліцейський велопатруль

У Броварах відновив роботу поліцейський велопатруль (ФОТО)

20.05.2019, 18:53

Фото з мережі Інтернет

Село Плесецьке не бажає приєднуватися до Калинівської ОТГ (ФОТО)

20.05.2019, 18:29

Вантажівка в кюветі

Заснув за кермом: У Васильківському районі вантажівка злетіла в кювет

20.05.2019, 17:56

Автомобіль водія з підробленими документами

У Васильківському районі затримали водія з підробленими документами (ФОТО)

20.05.2019, 17:16

НПУ "Межигір'я"

"Комендант" Межигір'я в 12 разів знизив реальні доходи в декларації

20.05.2019, 16:58

Аналiтика

Революція в облраді: кінець гегемонії «Батьківщини» на Київщині

20.05.2019, 16:51

На захисті лісів Київщини: як працює Білоцерківський лісгосп

20.05.2019, 8:03

Розбірки у владі Київщини: як обласна рада вимагала 500 мільйонів від ОДА

17.05.2019, 9:29

Найбільші платники податків Київщини: КП "Білоцерківхлібопродукт"

16.05.2019, 8:04

Повернення техогляду: нові правила – стара корупція

15.05.2019, 8:04

Медична реформа по-білоцерківськи: як налякати лікарів і не зробити нічого

14.05.2019, 8:04

Спортивна інфраструктура Київщини: гроші в пісок

13.05.2019, 8:04

Перевзутися в повітрі: хто з нардепів Київщини вже "позеленів"

11.05.2019, 8:07

Пам’ять про наших земляків, загиблих у Другій Світовій: як не скотитися до кремлівських "скреп"

10.05.2019, 14:02

Державне фінансування добудови ЗОШ №1 у Вишневому знову затримується

10.05.2019, 13:21

Блоги

Артем Глінський (депутат Вишневої міської ради): Є бюджет області, а значить й громади будуть розвиватися!

18.05.2019, 14:44

Олександр Терещук (голова Київської ОДА): Півроку облрада саботує прийняття бюджету розвитку області

17.05.2019, 9:47

Ганна Старикова (голова Київської обласної ради): Розподіл обласного бюджету розвитку, запропонований командою Порошенка, є політичною корупцією

16.05.2019, 9:00

Володимир Карплюк (лідер партії "Нові обличчя"): Олімпійський день в Ірпені, або як невелике місто стає центром спортивної Київщини

14.05.2019, 11:55

Олексій Колосов (начальник філії Державної установи "Центр пробації" у місті Києві та Київський області): Пробація на шляху зменшення поширення ВІЛ-інфекції туберкульозу та гепатиту С

13.05.2019, 14:38

Павло Лаврусь (активіст, Біла Церква): Влада "пожаліла" населення та підняла тарифи на проїзд на одну гривню

13.05.2019, 10:40

Олександр Терещук (голова Київської ОДА): Вшановуємо мужність і жертовність тих, хто здобув перемогу над нацизмом у Другій світовій війні

09.05.2019, 20:37

Ярослав Добрянський (депутат Київської облради): для мене 9 травня - це день пам'яті

09.05.2019, 11:25

Василь Хмельницький (підприємець): відкритий лист президенту Зеленському

09.05.2019, 10:23

Дмитро Ценов (очільник поліції Київщини): Вічна пам'ять Антону Павленку!

08.05.2019, 16:22