Екс-голова Київської ОДА Євген Жовтяк: Економічне процвітання може дати лише здорова прозора конкуренція

Сьогоднішній наш  співрозмовник – один з фундаторів Народного Руху на Київщині – Євген Жовтяк, який тричі обирався звідси до українського парламенту та півтора роки – з лютого 2005 по травень 2006 – очолював Київську обласну державну адміністрацію.

Для довідки. Голови Київської обласної державної адміністрації доби Незалежності.

Іван Капштик (1992–1994) · Василь Сінько (1995–1996) · Анатолій Засуха (1996–2005) · Євген Жовтяк (2005–2006) · Валерій Кондрук (в.о., 2006) · Віра Ульянченко (2006–2009) · Віктор Вакараш (2009–2010) · Анатолій Присяжнюк (2010–2014) · Володимир Шандра (2014–2016) · Максим Мельничук (2016) · Лев Парцхаладзе (в.о., 2016) · Олександр Горган (2016-2018) · Олександр Терещук (з 2018)

- Пане Євгене, наскільки я пам’ятаю, до того, як відразу після Помаранчевої революції очолити Київський регіон, ви були в ньому -  народним депутатом?

- Тричі, причому за одним і тим же виборчим округом, до якого входить Києво-Святошинський район та Ірпінь. І якщо склад парламенту другого скликання у 1994-му році формувався із 450-ти мажоритарників, то вибори 1998-го та 2002-го років вже відбувалися за змішаною системою, яка існує і зараз, коли половина депутатського корпусу обирається за партійними списками, а мажоритарні округи стали удвічі більшими.

- Потім ви були головою КОДА. До речі, губернаторська посада, згідно з 118-ою статтею Основного закону країни, передбачає подвійне підпорядкування. Керівник області замкнутий як на Кабміні, так і на президентській адміністрації. Причому не тільки при його призначенні та звільненні  з посади, а й під час здійснення ним своїх повноважень. Багато експертів нарікає на подібний дуалізм влади. А яка ваша думка з цього приводу?

- Якщо усі гілки влади (Президент, Кабмін. Парламент) додержуються Конституції – особливих протиріч для занепокоєння  тут немає.

-А загалом як ви вважаєте:  наш Основний закон - досконалий чи ні? Практично від усіх глав держави доводилось чути нарікання на окремі його положення, він кілька разів переписувався. З’явилася навіть приказка про те, що поганий той президент, який не хоче переписати Конституцію під себе…

- Маємо виходити з того, що прийнятий у червні 1996-го року текст Основного закону був продуктом  компромісу. Й будь-які зміни до нього можливі, коли у парламенті є конституційна більшість (понад 300 голосів законодавців). Інша річ, хотілося аби подібні зміни були ініційовані не тоді, коли та чи інша партійна група або окремий політик знаходиться у владному кріслі, а коли вони (чи він) за нього борються…

На моє переконання, якщо діючий президент має намір балотуватися на повторний термін (чи будь-який інший реальний кандидат на посаду глави держави) під час виборчої кампанії вони  повинні публічно заявити – що власне їх не влаштовує в існуючий системі влади і які зміни вони, як суб’єкт законодавчої ініціативи,  згодом хочуть запропонувати парламенту.

Переписування ж Конституції під себе, керуючись виключно якимись амбіціями – вони деструктивні. І при кожній такій спробі суспільство має висловлювати недовіру подібному волюнтаризму.

- Як Ви ставитесь до нинішнього протистояння Верховної Ради і Президента. Зокрема, у питанні виборчого законодавства?

- Впевнений, що усі теперішні мантри про пропорційну виборчу систему, як запобіжник проти політичної корупції, це – олігархічні вигадки, спрямовані на те, аби відволікти людей від вирішення справді важливих проблем.  Переконаний, що така система формування парламенту робить нашу виборчу систему на сто відсотків корупційною. Тому я вважаю доцільним - повернення до нашого минулого, маю на увазі парламентські виборчі кампанії 1990 та 1994-го року, які повністю проводилися за мажоритарною системою та у два тури, якщо у першому - жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців.

Оскільки практика – критерій істини, варто звернути увагу на висновки експертів щодо того, що саме законодавці першого та другого скликання були – найбільш професійними та найменш корумповані за всю історію нашого парламентаризму.

І як тільки з’явилась пропорційна складова в процесі обрання парламенту, то рівень політичної корупції суттєво зріс, а відтак і зменшився загальний  професіоналізм в лавах народних обранців, оскільки місця в прохідній частині найбільш рейтингових партійних списків коштували до 5 мільйонів доларів, то за виборчої системи з повністю пропорційною системою, але за відкритими регіональними списками, корупція ще зросте, адже  тепер бізнесмен кошти (виділені під одержання депутатського мандату та недоторканості) буде ділити на дві купки: спершу купить місце у списку, а потім з ідейними партійцями піде на округ. І там, де перші будуть роздавати листівки та спілкуватися з виборцями, товстосум витратить рівно стільки коштів на купівлю голосів виборців, скільки потрібно, аби обійти усіх цих партійців-ідеалістів.

А ось «мажоритарка» з двома турами суттєво нівелює вплив виборців, які голосують за гроші. Як свідчить практика, людей готових продати свій голос – десь біля 20%. І якщо скупник електорату залучився у першому турі «підтримкою» таких виборців, то мала імовірність, що у другому за нього проголосує більшість, оскільки негативний шлейф від інформації про закупівлю голосів відповідно вплине на його реноме серед виборців, які голосують не за гроші, перед другим туром.

Тому ще раз підкреслюю, що двотурова «мажоритарка» - то на сьогодні, на жаль, єдиний дієвий спосіб боротьби з виборчою корупцією і навпаки твердження олігархів вустами своїх політологів про те, що переходом на пропорційну систему з відкритими списками вони ощасливлять людей,  це – відверта брехня, спрямована на продовження агонії кримінально-олігархічного ладу. І мені іноді дивно, коли люди – з репутацією ідейних і самостійних особистостей – купуються на такі дешеві маніпуляції.

- Євгене Дмитровичу, такі детальні ваші міркування щодо оптимального способу формування Верховної Ради може навести нашого читача до думки, що ви не проти восени (а може ще й цього літа!) вчетверте стати законодавцем?

- Я не бажаю бути депутатом за нинішніх правил гри, оскільки в олігархічній системі координат один депутат мало що вирішує, адже ми  маємо ситуацію, коли відшліфовані маніпулятивні виборчі технології дозволяють олігархам проводити до парламенту своїх кишенькових депутатів.

-І яка альтернатива цьому, окрім повернення до мажоритарки у два тури?

- Альтернатива? Побудова партій не зверху (коли олігарх дає партійному функціонеру  мішок грошей)  і цей т.з. партійний лідер намагається за ці кошти створити партію.  Подібне партійне будівництво, як ми бачимо, ні до чого доброго не приводить і на практиці лише гальмує розвиток країни.

- Як ви вважаєте, чи стане парламент нового скликання епіцентром політичного життя країни і запобіжником від можливих помилок новообраного глави держави?

- Я переконаний, що олігархічний спосіб формування Верховної Ради  залишиться незмінним, а відтак – нові обличчя в ньому не змінять його кримінально-олігархічної суті, хіба що парламент поповниться ще однією олігархічною фракцією – фактично неіснуючої ще партії «Слуга народу». І я не впевнений, що в неї буде більшість і що саме вона буде диктувати умови для створення майбутньої коаліції, бо багато в чому персональний рейтинг Зеленського будувався на двох складових. Значна частина виборців вбачала в ньому альтернативу Порошенку. А тактика мовчання політика щодо своїх програмних цілей зібрала на його підтримку виборців різних поглядів.

- Ось ви весь час кажете про олігархічну модель нашої влади. А у тих же олігархів - чи є інстинкт самозбереження?

- Звичайно є, тому вони й задушили у своїх обіймах і перший, і другий Майдани, які фактично не були революціями, бо не поміняли соціально-економічний устрій з кримінально-олігархічного на більш прогресивний, а були повстаннями людей проти свавілля влади, які зазнали нищівних поразок від правлячого олігархічного класу, який замінив одних олігархів на інших.

- Але я все ж хочу нашу бесіду спрямувати з центрального до регіонального розрізу. Ви очолювали Київщину півтора роки. Розпочнемо із сакраментального: чому вас все ж таки звільнили?

- Чинне законодавство передбачає 12 причин для звільнення будь-якої людини із займаної посади.  І якщо жодна з цих причин не настала то людину звільнити не можуть. Однак у держслужбовців, зокрема в голів облдержадміністрації реєстр цих причин – дещо ширший: там є аж 36 підстав для звільнення. Однак через один рік та один квартал роботи мене було звільнено без посилання на жодну з них…

І коли я вирішив оскаржити президентське кадрове рішення через суд, то апелював у першу чергу до українського суспільства, аби довести, що у демократичній та правовій державі все має здійснюватися у відповідності до закону. Зрозуміло, що до людини, яка претендує на функцію здійснення державного менеджменту в масштабі цілого регіону,  мають бути відповідні вимоги. І якщо вона перед призначенням за поданням Кабміну пройшла необхідні попередні перевірки, то (навіть) за примхою президента вона не може бути звільненою, якщо не має жодної з названих 36-ти причин для його звільнення.

- Ваш конфлікт з Ющенком тоді мав певний резонанс у вітчизняних ЗМІ, тим не менш, як це часто буває в діяльності наших медійників - згодом особливо не повідомлялося: чим тоді все завершилось? Ви що - відкликали свій позов?

-Там була, так би мовити, двоетапна судова епопея. Спершу я пройшов суд першої інстанції, потім – апеляційний й касаційний  і згодом було винесене рішення Верховного суду про поновлення мене на посаді. Але після того тодішній президент видав ще один незаконний Указ: не звільнивши із посади людину, яка на той час працювала на посаді глави облдержадміністрації,  він ніби поновив мене на роботі і тут же звільнив. А на другому колі судової тяганини  судді, які розглядали мою справу, були обласкані владою: стали заслуженими юристами України чи отримали інші державні нагороди, отримали земельні ділянки в Київської області. Зрештою, мій позов до Європейського суду з прав людини за наполяганням української влади не був  розглянутий. Була застосована норма відмови в розгляді, якщо «позивач не суттєво постраждав». Ось якби я був у в’язниці, то можливо в Страсбурзі  ЄСПЛ і розглянув би мій позов по суті справи.

-Але давайте все ж проаналізуємо: що ж вам вдалося зробити за півтора роки виконання повноважень глави КОДА?

- На момент мого призначення Київська область за параметрами соціально-економічного розвитку серед областей знаходилась на дев’ятому місці в країні. Цей узагальнений показник  формується із даних офіційної статистики на підставі звітів підприємств, установ та організацій, тому має об’єктивний характер і не може корегуватися жодним суб’єктивним впливом з боку уряду чи обласної влади.

Оскільки не всі регіоні мають однаковий потенціал (чи можна, скажімо,за абсолютними показниками порівнювати столичний регіон з його перевагами з тією ж Буковиною?) тому для аналізу й порівняння показники розвитку розглядаються не у статиці,а у динаміці, щомісяця, приміром, порівнюючи рівень притоку чи відтоку іноземних інвестицій,  в порівнянні з аналогічним періодом минулого року. Отже, за 15 місяців мого перебуванні на чолі області Київщина за показниками соціально-економічного розвитку з  дев’ятого перемістилася на перше місце. Але вже через рік після мого звільнення – навпаки опустилася на 24-те місце.

- Попри те, що згідно вище згаданої 118-ої статті Основного закону країни,  глави обласних  адміністрацій призначаються Президентом України, але за поданням Кабміну, існує традиція, що губернатори - то є президентська креатура. Не дивлячись на високий персональній рейтинг новообраного глави держави,  цілком очевидно, що лава професіоналів для кадрових призначень у команди Зеленського – невелика. Тож якщо він запропонував би вам погодитесь знову очолити регіон - ви дали б згоду на це?

- Я над цим не думав. Але будь-який потенційний керівник тієї чи іншої області, тим паче професіонал, перед своїм можливим призначенням має бути впевнений, що він матиме від центральної влади певний карт-бланш, де делеговані йому повноваження доповнюються серйозною мірою відповідальністю.

На жаль,  вимушений констатувати, що Президент Петро Порошенко дуже обмежував своїх формальних підлеглих в їхній ініціативі, бо мабуть вважав себе найкращим полководцем, найкращим дипломатом, найкращим банкіром та найкращим прокурором і усі свої кадрові призначення здійснював за критерієм: чи будуть його призначенці йому заглядати в рота і виконувати  усі його доручення, на задаючи жодних питань. Тому ми до недавно не мали справжнього міністра закордонних справ, а мали Клімкіна, прес-секретаря Президента Порошенка із закордонних справ, не мали міністра оборони,  а мали Полторака – прес-секретаря Верховного головнокомандувача з військових питань, не мали голову Нацбанку, а лише того ж спікера Порошенка з питань грошово-кредитної політики.

Подібний кадровий підхід – надзвичайно неефективний. В такий великій країні, як наша, його керівник мав би в першу чергу дбати про те, щоб на кожній  посаді, на яку він призначає людей, знаходився б найкращий професіонал в цій сфері і тобі не потрібно займатися дріб’язковою опікою цих людей.

 Щодо нового президента? Хотілося аби він уник очевидних помилок свого попередника і хоча б у кадрових питаннях зумів би застосувати принцип делегування повноважень та відповідальності для своїх підлеглих.

- Тим не менш, відразу після інавгурації одним з перших його рішень став Указ про розпуск парламенту. Як би ви прокоментували цей дебют шостого президента країни?

- Указ Президента про розпуск Верховної Ради України вважаю антиконституційним: Президент має чітко визначені Конституцією повноваження, до яких не входить встановлення наявності чи відсутності коаліції!

Президент лише МОЖЕ розпустити Верховну Раду України, якщо факт відсутності коаліції юридично встановлений і протягом місяця не створена нова. За Конституцією створити коаліцію, чи довести її відсутність може лише не менше 226 депутатів, які або увійшли до коаліції, або залишилися поза коаліцією! Але цей факт має встановлюватися Верховною Радою, а не Президентом!

При швидкоплинних дострокових виборах – перевага за грошовими мішками. Втратить на цьому і Зеленський – до осені він міг будувати свою виборчу стратегію на критиці поганої ради і Кабміну. Сьогодні ж, відправивши всіх у відставку без належних на те законних підстав, він сам стає об’єктом справедливої критики, за урядову кризу,  ним створену…

- Але давайте повернемося на рівень регіонів й зокрема Київщини. Зараз багато дискусій йде навколо фінансової децентралізації громад. По різному її оцінюють. Уряд вважає це ледь не головним своїм досягненням, але значна кількість експертів з місцевого самоврядування налаштована до цих процесів  більш скептично…

- Я теж вважаю, що децентралізація - великою мірою - міф. Адже до її запровадження кожен район чи місто обласного підпорядкування затверджувало власний бюджет охорони здоров’я, то сьогодні ці кошти в них забрані і передані чиновнику в Києві, який без жодних критеріїв може вирішити так: з цією лікарнею я укладу договір про надання медичних послуг за бюджетні кошти, а з цією - ні. І ніхто не буде нікому пояснювати своїх рішень. І тут прихована висока корупційна складова. Адже раніше ці мільярди коштів розподілялися на відкритих засіданнях  районних та міських рад і кожен громадянин міг потрапити на це засідання і задати питання по кожній гривні, яка йшла на ту чи іншу лікарню.

Сьогодні ж, коли кошти сконцентровані у чиновника в Києві, для того, або укласти договір на право надання медичних послуг за кошти Держбюджету з Національною службою здоров’я України (НСЗУ) медзакладам та фізичним особам-підприємцям (ФОП) доводиться контактувати з фірмами-посередниками, які «допомагають» укласти відповідний договір після відмови НСЗУ, адже часи коли в рекламних цілях НСЗУ укладала договори без проблем вже минули…

- Фахівці-урбаністи констатують, що інвестиції у столицю на порядок вищі, ніж в регіон і це при тому, що значна кількість жителів області працю в Києві, де й сплачує податки…

- Інвестиції, які спрямовані в столицю - це переважно інвестиції у житло. Київська влада злочинним способом віддає землю під будівництво там, де раніше були сквери і парки. При цьому так званні інвестори при цьому не зводять у нових мікрорайонах об’єктів соціальної інфраструктури - школи, дитячі садки, лікарні. Не беруть участь у будівництві паркінгів та доріг…

- Тобто, те, що розпочалось за часів мерства Омельченка, буйним квітом розцвіло при Черновецькому, продовжується і при Кличко?

- Думаю, що нині масштаби знищення природоохоронної зони міста та його історичного минулого - значно більші, ніж були раніше. Щоб цьому покласти край на  законодавчому рівні слід ввести обмеження. Рано чи пізно Київ повинен відійти від екстенсивного підходу в своєму розвитку і зосередитись на облаштуванні тих кварталів, які вже існують. Тобто резерв для нового будівництва мав би бути зосереджений на оновлення мікрорайонів з морально, естетично і технологічно застарілими «хрущовками»…

- Проблеми несанкціонованої та хаотичної забудови - це не тільки біч - столиці, але й області, та й інших міст країни. В чому, на вашу думку,  лежить головна причина цього неподобства?

- Головна причина криється в тому, що інвестори в непрозорий спосіб отримують ділянки під будівництво. До того ж часто-густо землі виділяються під одне цільове призначення, а згодом - воно змінюється. А як має бути? Мусить бути Генеральний план розвитку тої чи іншої території і немає бути жодного відхилення від нього. Є спеціалізоване зонування населеного пункту, де передбачаються окремі зони для промислового, багатоквартирного та котеджного будівництва та під рекреаційні потреби громади, торгівельної інфраструктури, тощо. І після цього оголошується конкурс серед забудовників. Приміром,  хто хоче зводити котеджі на такій-то ділянці, має подати заявку і хто більше заплатить до бюджету - той і буде, як переможець конкурсу,  будувати в цій зоні ці будинки. Такий самий підхід має розповсюджувати скрізь, в тому числі і при забудові торговельно-розважальних комплексів.

А як відбувається нині? Земельна ділянка виділяється фірмі «Роги і копита», за якою стоїть влада міста чи її родичі. Виділяється за безцінь. Після цього реальному інвестору, який має кошти на здійснення будівництва, продається фірма із виділеною землею, а усі гроші за оборудку потрапляють у кишеню вже колишніх власників фірми «Роги і копита».

Альтернативою практики виділення землі по блату - за красиві очі, а насправді - за хабар є відкритий земельний аукціон. За усі роки Незалежності я був єдиним керівником серед 500 районних та обласних держадміністрацій, під час головування якого, у регіоні була застосована подібна прозора процедура виділення землі під забудову через земельні аукціони. На жаль, ні до мене, ні після - ніде подібна практика не застосовувалась. Як кажуть, - не прижилася, мабуть через те, що вона усуває корупційну складову і різні «відкатні»  схеми…

- Зараз багато говорять про столичну агломерацію. Мовляв згодом до Великого Києва відійде ледь не п’ята частина регіону і подібно тому, як існує Великий Париж, той же Нью-Йорк з його пригородами, столиця поглине значну частину населених пунктів, розташованих навколо неї. Якщо цей процес - неминучий та об’єктивний – які, на вашу думку, запобіжники слід застосувати проти перекосів урбанізації, аби досягти гармонії інтересів між столицею, місцевими громадами та людьми, які в них мешкають?

- Насправді, це хибний підхід - провести циркулем радіус навколо Хрещатика і намагатися включити в межі Києва нові території, які ним виявляться накресленими  на мапі. Вже давно столиці-мегаполіси розвинутих країн відмовилися від такої практики приросту за рахунок сусідніх територій і давно вже не переглядають столичних меж. Скажімо є муніципалітет Парижу та муніципалітет його міста-супутника. І столична влада немає жодних повноважень щодо земель свого міста-супутника. Тобто ці міста - рівноправні, а їхні громади можуть лише домовлятися -  як саме здійснювати спільні інфраструктурні проекти. І такий універсальний підхід підходить і для Києва.

Для прикладу, площа міста Париж де проживає 2,2 мільйона парижан, що обирають паризьке місцеве самоврядування – 105 квадратних кілометрів - не змінювалася з 1860 року. До паризької ж агломерації, де проживає 12 мільйонів входять рівноправні з Парижем муніципалітети міст-супутників, які на рівноправних засадах здійснюють спільні, перш за все інфраструктурні проекти… Площа ж Києва у 8 разів більша за площу Парижа і становить 848 квадратних кілометрів і проживає в ньому на 30% більше жителів. Але, на відміну від Парижа, влада Києва не хоче будувати стосунки з містами-супутниками на рівноправних засадах, а намагається їх поглинути…

- Як би ми не говорили про мирне будівництво, але вже п’ять років свідомість українців отруює усвідомлення того факту, що східні сусіди анексували Крим, окупували частину Донбасу і в будь-який момент можуть розширити свою експансію. Як нам відновлювати нашу територіальну цілісність? До речі і як реагувати на рішення Путіна про роздачу російських паспортів на Донбасі?

- Маємо усвідомити аксіому, що Кремль ніколи не змириться з тим фактом, що поруч імперської, авторитарної Росії існує незалежна  демократична Україна, яка оголосила свій цивілізаційний вибір у бік євроінтеграції.  Тож ми не можемо тішити себе ілюзіями що до того, що Путін добровільно відмовиться віл загарбаних українських територій. Тож мусимо бути сильними у військовому сенсі  і принциповими-з в дипломатичному. І будь-які переговори з російськими маріонетками - неможливі. Альтернатива єдина:  Росія виводить усі війська з України та відновлюється держкордон, який існував до 2014-го року і ми створюємо умови для повернення усіх біженців в рідні оселі –відновлення житла та інфраструктури, створення робочих місць. І лише після такої реінтеграції жителів Донбасу - на цій території можливо проведення виборів.

Будемо реалістами: швидко цього не станеться, але під впливом міжнародних економічних санкцій та під вантажем власних внутрішніх проблем, може настати той час, коли утримання ОРДЛО для Кремля стане – занадто дорогим задоволенням.

У цьому сенсі ми не маємо підстав для національних комплексів, а маємо брати приклад з Японії, яка так і не уклала з Москвою мирного договору через окупацію її Північних територій.

- І останнє запитання - суто особисте. Судячи за зігзагами вашої біографії ви пережили в житті чимало розчарувань. А що все- ж таки  дає підстави для оптимізму?

- Віра у здоровий глузд. Я досі впевнений, що економічне процвітання Україні може дати лише здорова прозора конкуренція. І щоб ми рухалися уперед владу має контролювати громадянське суспільство, яке тільки народжується. Маю на увазі не грантоїдів і не представників того ж Реанімаційного пакету реформ, які тільки в рот заглядали чинній владі і штампували  нібито власні ініціативи на підтримку президентських рішень. Медична реформа – яскравий в цьому приклад.

Тому, підсумовуючи, можу констатувати: не дивлячись на певні розчарування у житті, я  залишаюсь оптимістом!

Оптимізму мені додає ставлення за всіх життєвих ситуацій за принципом, який був сформульований бразильцем Паоло Коельо: «Все завжди закінчується добре. Якщо все закінчилося погано, то це ще не кінець!»

Олександр Воронін, «Моя Київщина»