Київщина пам’ятає: Олександр Ємець із Тетіївщини загинув у бою за Мощун
Старший сержант, командир взводу матеріального забезпечення військової
частини А2167 Ємець Олександр Петрович загинув
9 березня 2022 року у боях за село Мощун Бучанського району на Київщині
Олександр Ємець народився 7 серпня 1993 року в селі Черепин колишнього Тетіївського, а нині Білоцерківського району Київської області. Батько – Ємець Петро Федорович раніше працював у колгоспі, мати – Ємець Ольга Володимирівна – соціальний працівник. У Олександра ще є молодша рідна сестра.
Навчався в Черепинській школі ЗОШ I-III ст. Із дитинства захоплювався спортом, у шкільні роки брав участь у змаганнях із легкої атлетики. Закінчивши школу у 2010 році, вступив до коледжу в місті Тараща, щоб здобути професію механіка.
14 жовтня 2013 року пішов на службу до ЗСУ в місті Біла Церква. Підписав контракт, дослужився до звання "Старший сержант". У 2014 році Олександр відправився на схід України в зону АТО. Загалом прослужив у ЗСУ п’ять із половиною років. За відмінну службу був неодноразово нагороджений та відзначений військовим керівництвом. Серед нагород:
- Памятний нагрудний знак "72 Красноградська- Київська"2016 рік;
- Медаль "Герою-захиснику незалежності України" (2016 рік);
- Нагрудний знак "За оборону рідної землі"(2016 рік);
- Нагрудний знак "Знак пошани" (2016 рік);
- Нагрудний знак "За оборону Авдіївки" (2017 рік).
Восени 2018 року Олександр одружився на однокласниці Наталії Іванченко. 27 лютого 2019 року звільнився із ЗСУ та пішов працювати механіком на СТО в місті Києві. Незадовго до війни Саша пережив важку особисту трагедію: 30 січня 2022 року по дорозі на роботу до Києва молоде подружжя потрапило в ДТП. Вагітна дружина загинула на місці аварії...
Із перших днів повномасштабної війни боєць пішов захищати Україну. Військова
частина, у якій служив воїн, брала участь у визволенні Київщини. 9 березня 2022
року в запеклому бою за село Мощун Бучанського району старший сержант Олександр
Ємець був смертельно поранений. 16 березня 2022 року героя посмертно
нагороджено Указом Президента України орденом "За мужність" III ступеня.
Однокласник В’ячеслав Невехожий із сумом пригадує:
Саша завжди був спокійним, ніколи не відмовляв у допомозі, любив спорт, автомобільну та мототехніку, також любив її ремонтувати. Завжди був душею компанії, ніколи не був конфліктним. Росли разом на одній вулиці, він був моїм сусідом через одну хату. Саша був настільки чемним, що проходячи повз мій дім, кілька разів на день вітався з моїми батьками та сусідами. Разом росли, вечорами грали у футбол (до речі, він був дуже класним футболістом, швидко бігав). Після школи рідко бачилися, а з початку війни в 2014 році майже не бачилися, аж поки Саша не повернувся додому. У пам'яті лише позитивні спогади й сум на душі.
Про загиблого Героя розповів також його побратим Олег Коритько:
Із Саньком ми познайомилися у квітні 2016 року: я перевівся в частину, де він служив. Із перших днів служби разом ми якось дуже швидко з ним знайшли спільну мову. Він був відкритим для спілкування, це навіть мене трохи здивувало, що ми так швидко поладили.
За весь час служби аж до звільнення (звільнилися ми з ним в один день) я ніколи не чув, щоб він сильно з кимось посварився чи підвищив на когось голос просто так, завжди всі проблемні питання старався вирішувати мирно. Після звільнення ми стали кумами, дуже часто зідзвонювалися. Його загибель стала великим шоком для тих, хто його знав...
Олександр загинув за наш спокій, за наше майбутнє. Не встиг побудувати дім, посадити сад, виростити дітей. Війна забирає найкращих...
Вічна слава Герою, який віддав життя за свободу і незалежність України!
