Київщина пам’ятає: Олександр Коваленко віддав життя за Україну

Загиблий Олександр Коваленко

Водій автомобільного відділення автомобільного взводу військової частини А2860 96-ї зенітної ракетної Київської бригади Повітряного командування "Центр", солдат контрдиверсійного підрозділу "Хижак" Коваленко Олександр Вікторович загинув 8 березня 2024 року під час ракетного удару поблизу села Сергіївка Покровського району на Донеччині 

У морозний зимовий ранок 9 січня 1987 року в місті Василькові народився довгоочікуваний малюк у родині військового та вчительки початкових класів – Сашуня, веселий білявенький хлопчинка з розумними очима. Уже в півтора року пішов у дитячий садочок №4, а потім садочок №12.

1991 року тато, Віктор Олексійович, залишає військову службу і починає працювати директором Данилівської ЗОШ, тому родина, на той час уже з двома синами – Сашком і Сергійком,  переїздить із Василькова в село Варовичі. Тут 1 вересня 1993 року Саша стає першокласником. Розумний, допитливий, товариський, справедливий, креативний, спортивний Саша стає лідером у класі, має гарних друзів, улюбленець дівчаток. Мама, Наталія Петрівна, стає для синочка і першою вчителькою.

Бабуся Шура жила в місті Одесі, тому всі літні канікули були на морі в компанії брата Сергія та двоюрідних сестри Оксани та брата Тараса: плавали, рибалили з пірса. Другу половину канікул проводив на Миколаївщині, де п’ятирічним уже їздив верхи на конях, пас корів із сестрою Іринкою та грав у футбол. У рідних Варовичах тепер уже жоден футбол не відбувався без Саші! Скільки світанків зустрів Саша з друзями на берегах Бобриці з вудкою! Любив мотоцикли та автомобілі. Бігав із друзями на дискотеки, ходив у походи, палили вогнища, грав на гітарі, закінчив музичну школу по класу гри на гітарі. Любив життя, цінував друзів.

Саша проводив разом із двоюрідною сестрою Оксаною все "не шкільне" дитинство, кожні канікули:

Ми могли годинами говорити про все на світі, могли сперечатися, могли сильно сваритися і обіцяти більше ніколи в житті не розмовляти один із одним, але потім дуже швидко мирилися, бо були справжніми близькими, спорідненими душами, що змогли зрозуміти та підтримати один одного в непростих дев'яностих і далі, далі... Саша став "Тренером" зовсім не на війні, і навіть не тоді, коли почав тренувати команду дітей чи був граючим тренером у своїй команді. Він розпочав свою тренерську діяльність ще в далекому дитинстві. Йому було років сім чи вісім, коли він твердо заявив: "Ну ти не можеш бути моєю сестрою, якщо не можеш нормально вдарити м'яча". Відразу розпочалися мої непрості тренування, але результат був відмінний: Саша навчив мене бити "щічкою", "пером", "у падінні через себе", а також правильно падати в підкаті. Аби відпочити, мені навіть інколи дозволяли стояти на воротах. Тому тепер, граючи в футбол із своїм сином, я почуваю себе впевнено і майже професійно завдяки своєму першому тренеру. І не тільки вмінню грати в футбол я можу завдячувати брату. Також він навчив мене ловити рибу, в'язати вудочки та пірнати "щучкою" із дамби. Так, було трішки небезпечно, але ж як круто! Зимою на свята ми традиційно ходили засівати, ну то й що, що дівчаткам не можна? Волосся ховалося під хлопчачу шапку, та йшли разом із Сашою. Коли ми приносили те, що напосівали додому, такої гордості та по-чоловічому впевненості в собі, за те, що він здобув це все для родини, годі й шукати. Не було в ньому ані жадібності, ані намагання отримати собі більше, ніж комусь. Він був щасливий від того, що віддавав людям. Мова не тільки про речі, самого себе він віддавав людям сповна з самого дитинства. Був спроможний кинутися на допомогу, чого б це йому не коштувало. Часто Саша приїздив і до нас у Горлівку, відразу ставав центром уваги і центром компанії. А як же – приїхала людина із самої столиці! Саме так я представляла Сашу своїм друзям, тож і не дивно! Друзі дитинства, із якими підтримую зв'язок дотепер, пам'ятають його, навіть якщо бачили всього один раз – настільки харизматична, позитивна та яскрава людина. Із часом із доброго та сміливого хлопчика виріс справжній чоловік. Твердий в своїх намірах, справедливий, правильний, відважний, але і неймовірно ніжний і теплий з дітьми. Кожна дитина, чи то учень, чи то спортсмен на тренуваннях, чи то племінник чи хрещеник, для нього означала цілий неймовірний світ. Він з такою ніжністю та теплом спілкувався з дітьми, я ніколи не бачила подібного. Насправді його покликанням було працювати з дітками, вони його обожнювали, як і він їх. За цікавим збігом обставин, одного разу я приїхала саме 28.02.2015 року. Прямо в цей день одразу з потяга ми разом із Сашою відвезли його дружину Олену в пологовий будинок і чекали разом народження сина Івана. Мабуть, там і стало зрозуміло, що я буду його хрещеною. Тоді, 2015 року, Саша дуже емоційно говорив про війну, що вже йшла в моєму рідному Донбасі, і питав: "Чому ви всі не стали на захист? Чому не вийшли?" А 2022 року він, не вагаючись, у перший же день став на захисті своєї родини, своєї землі, своєї Батьківщини.

Швидко пролетіли шкільні роки, залишивши тільки приємні спогади про Сашу у вчителів школи, яку він закінчив 2004 року з золотою медаллю. Того ж 2004 року Саша, не вагаючись, вступає в КПНУ ім. М. Драгоманова за спеціальністю "учитель фізичної культури та тренер спортивних секцій". Нові друзі, нові здобутки, студентські роки проходять весело та змістовно. У виші Саша грає за футбольну команду університету .

Однокурсники Юлія та Іван стали добрими друзями спочатку із Сашком, а згодом – і з молодою родиною Коваленків:

Ми познайомилися на навчанні в університеті. Студентські роки подарували нам найкращого друга. Скоро буде 15 років випуску. Я знаю, що Саша обов’язково організував би зустріч і прийшов би з квітами для дівчат...
Саша був справжнім другом, щирим і відданим. Він не ділив людей на "потрібних" і "не вигідних". Завжди першим протягне руку допомоги, якщо це знадобиться. Зазвичай 8 березня я отримувала привітання від Саші. Тепер це не свято для нас. Ми несемо квіти для нього... Я все ще чекаю на повідомлення від Саші і не видаляю його номер... Клята війна! Проклинаю русню!

Уже з листопада 2004 року починає працювати в Данилівській ЗОШ тренером юних футболістів, передаючи своє захоплення футболом і дітям. Згодом стає тренером ФК "Фенікс" та тренує команду школярів "Фенікс-2", працює над розбудовою стадіону села Данилівки.

2009 року, після закінчення вишу, починає працювати вчителем фізичної культури та тренером спортивних секцій у рідній школі, і урок фізкультури стає улюбленим уроком для багатьох школярів. Змагання, турзлети, спартакіади освітян – завжди Данилівка попереду зі своїм вчителем.

У цей час закохався в найвродливішу дівчинку Оленку, із якою одружилися 19 жовтня 2013 року. Разом мріяли про майбутнє, планували своє життя, кохали і насолоджувалися життям. 28 лютого 2015 року народився синочок Іванко і життя набуло нових фарб! Саша стає прекрасним татом та найкращим другом синочкові. Починає працювати тренером у приватному ФК "Фенікс-юніор" міста Василькова, де починає тренуватися і трирічний Іванко. Своє захоплення рибалкою та футболом Саша передав і синочкові:

Тато для мене – накращий друг, порадник і Тренер! Він був добрим, відповідальним і веселим. Скільки разів нам "перепадало" від мами за безлад, коли ми в кімнаті влаштовували футбольні матчі! Із татком я завжди – на рибалці, у сауні, на мийці автомобілів, на футболі, у нашій улюбленій "Аврорі"... Коли я дізнався, що тато загинув, я написав йому СМС: "Не залишай нас із мамою! Ми тебе дуже любимо! І ти завжди поруч, татусю, я знаю! Ти – мій Герой!"

Саша дуже любив дивитися пригодницькі фільми, слухати музику і їсти смажені яйця! А бабуся Шура завжди була готова підсмажити яєчню та спекти пиріжечків старшому онукові.

Друзі одружуються, народжують діток і у Саші з’являється ще один статус – чудовий люблячий хрещений батько і кум. Разом відпочивають на морі, у кінотеатрі, сауні, на нічній рибалці, на природі, де він смажив найсмачніший шашлик.   

Про свого кума та найближчого друга згадує кум Володимир:

Сані нам усім дуже не вистачає і навіть зараз хотілося би його почути або краще б побачити. Він був людиною, яких зараз зустрінеш вкрай рідко в цьому світі. Доля нас тісно зв'язала в недалекому 2013 році. Іза ці роки він для мене особисто став надійним другом, кумом, майже братом... Його позитивні та добрі сторони та риси характеру можна перелічувати дуже довго. Із основних це те, що Він завжди був справедливим, добрим, хоробрим, розсудливим, надійним, розумним, спортивним і багатоплановим чоловіком! Він завжди міг підтримати в тяжку хвилину життя і словом, і ділом, і завжди радів та був присутнім у колі нашої родини в радісні та щасливі дні. Дуже багато вільного часу проводили разом. Це були і короткі зустрічі на каву, і поїздки з сім'ями на відпочинок, море, кіно. Він був як людина-блискавка, хотів дати себе всім, і при цьому завжди все встигав. Не обділяв увагою нікого, знаходив час і для своєї люблячої родини, і для батьків, друзів, кумів, для товаришів по футболу, для колег по роботі. Він мегакрутий, завжди все чітко розплановував і використовував свій час із користю. Із ним було дуже легко спілкуватися, він був завжди відкритим, чесним, добрим співрозмовником. Із кумом легко робити будь-яку справу: чи то домашня робота, чи організація свята чи спортивних заходів, вечірні наші посиденьки на березі річки, якомусь кафе чи похід із друзями в баню. Я не можу назвати його поганих чи негативних рис, адже навіть в ті вкрай рідкі випадки, коли ми мали якісь дрібні непорозуміння, то з Саньою все вирішувалося легко, швидко, без образ, просто поговоривши і сказавши в очі одне одному все, що хотіли і завжди знаходили компроміс в будь-якому діалозі. Він ніколи не забував про сина Ваньку і хрещенника Владоса. Завжди хлопці чекали, що Саня забере їх і повезе десь на змагання чи в ігрову кімнату, завдяки куму вони почали відвідувати баню. Його всі поважали та любили. Якщо чесно, то нам усім є чому повчитися в кума, головне – це бути людиною. Нам всім потроху треба бути Коваленком Олександром Вікторовичем – хоробрим чоловіком та патріотом своєї країни, дуже крутим батьком, люблячим чоловіком, гарним порядним сином, братом та надійним і вірним другом, і кумом, відповідальним і кращим у своєму спортивному житті та вчительській справі. Завжди будемо любити, пам’ятати, шанувати нашого найкращого Саника...

Плани, мрії, сподівання все перекреслив ранок 24 лютого 2022 року, коли поруч із будинком уже о 4.30 почали розриватися ракети та кружляти ворожі гелікоптери. Родину відправив у Польщу, а сам, разом із братом, волонтерить, а в березні вступає до лав ТрО, де і одержує бойове хрещення, коли разом із побратимами потрапляє під обстріл градами. 8 квітня Саша добровольцем вступає до лав ЗСУ, хоч і мав 100-відсоткову броню від служби як вчитель сільської школи. "Хочу, щоб Ваня жив у вільній, незалежній державі і ніколи і нічого не боявся" – так написав Саша мамі в СМС повідомленні. Був зарахований водієм автомобільного відділення автомобільного взводу військової частини А2860 96-ї зенітної ракетної Київської бригади, солдатом контрдиверсійного підрозділу "Хижак". Коли побратими обирали позивний, у Саші не було іншого варіанту, бо для всіх він уже й тоді був "Тренер". Було всього: обстріли, безсонні ночі, життя в палатках та приготування чаю на окопних свічках, болісні втрати побратимів. Але побратими знали завжди, що "Тренер" не підведе, бо порядність, надійність та дотримання слова – головні риси характеру воїна.

Ніколи не скаржився, мужньо терпів і чекав Перемогу, жорстко ненавидів ворога. Рідним присилав заспокійливі СМС повідомлення: "У мене все ок, не хвилюйтеся!"

Захоплення футболом не проходить і Саша, маючи рідкі хвилини відпочинку, починає грати в команді військових 96-ї бригади "Освячені вогнем", яка стає бронзовим призером другої ліги Чемпіонату Калинівської громади з мініфутболу сезону 2024.

Але нагороду замість тата отримає вже синочок…

Спогади побратима Піаніста сповнені вдячності і тепла:

На перший погляд, Саша був таким, як і більшість людей. Але війна вміє оголяти людей. І от тоді проявляються риси людини в нюансах, здавалося б, у дрібницях.  Саша – це допомога, увага і надійність. Він мав добре і щире серце. У нього не було темряви в душі, а була гідність і сумління. Він відчував людей, піклувався, допомагав усім, учився швидко, словом, був справжнім. Я йому довіряв і автомобіль, і своє життя.

28 лютого 2024 року синочку Іванку виповнилося 9 років, Саша приїхав на декілька годин, забрав синочка зі школи і разом із дружиною поїхали в ігрову кімнату. Ніхто й подумати не міг, що це буде остання родинна зустріч... 4 березня заїхав додому по речі перед виконанням бойового завдання на Сході. Жартував, чекав таку довгоочікувану відпустку. Попрощався з рідними, сказав "Скоро буду!" І пішов, востаннє закривши двері рідного дому. 

8 березня о 16.53 переписувався з дружиною, говорили про відпустку, яку планували після повернення. Останніми словами від коханого були: "Я вас із Ванчоусом ( так, жартома, називав синочка) дуже люблю!"

А вже о 20.30 стався той роковий обстріл балістичними ракетами позицій, на яких перебував Саша. Ні вміння швидко бігати, ні досвід виконання військових команд не врятували солдата.

Згідно зі сповіщенням рідним стало відомо, що Коваленко Олександр "Тренер" загинув 8 березня 2024 року під час ракетного удару поблизу села Сергіївка Покровського району Донецької області внаслідок отриманої вибухової травми, несумісної з життям...

Ця страшна новина прийшла в родину, село, громаду 9 березня 2024 року.

У тата, Віктора Олексійовича, стався інсульт після болючої втрати, адже для нього старший син був і другом, і порадником...

Молодший брат Сергій на момент загибелі був солдатом ЗСУ ІІІ ОШБр, також перебував під Покровськом. Через тяжкі випробування довелося йому пройти: опізнання брата в морзі міста Дніпра, підтримка рідних, підтримка маленького племінничка. А найважче – втрата старшого брата, його надійного плеча та підтримки у всьому:

Коли ми з братом були малі, то постійно витівали щось небезпечне. То хотіли спуститись із другого поверху на мотузці, зв'язаній із простирадел, але вчасно повернулись батьки. Наступним планом було спуститися з другого поверху на парасольках, як у мультфільмах. А останнім – стрибнути з балкону, щоб погуляти на вулиці, але одягнувши влітку зимові шуби, аби не забитися. Кожного разу батьки з'являлися вчасно та пояснювали, що наш план "потребує доопрацювання". Таким було дитинство. Брат завжди був душею компанії , тому вдома бував не часто. Він мав багато друзів, із якими потоваришував ще в дитинстві та дружив усе своє життя. Брат захоплювався футболом, був палким шанувальником, гравцем та футбольним тренером, виховав декілька поколінь молоді. Він завжди притягував до себе людей та володів яскравими лідерськими якостями. Я завжди поважав його, а найбільше – за його свідомий вибір долучитися до Сил оборони України з перших днів повномасштабної війни з росією. Тож найприємнішими були моменти, коли ми зрідка приїздили додому зі своїх підрозділів, розповідали історії з війни та ділилися спогадами. Ось те, що одразу пригадується про мого брата, Героя Коваленка Олександра Вікторовича.

14 березня живим коридором і прощальним останнім дзвінком зустріла рідна Данилівська гімназія свого Героя. А потім і прощання з батьками, рідною домівкою, родиною, коханою дружиною та синочком, друзями, кумами, однокласниками, однокурсниками, побратимами, командиром, який, стримуючи сльози, вручив дружині прапор та особисті речі "Тренера" та просив вибачення, що повернув чоловіка на щиті… Прозвучав прощальний салют і осиротіла родина назавжди…

Осиротіли і хрещені батьки Саші Гладкий Володимир та Радзієвська Раїса, для яких він був справжнім люблячим хресним синочком.

Розповідає хрещений батько Володимир, який знав його з народження:

Коли він народився, то ми з його татом прийшли до лікарні. А, щоб тато зміг його побачити, то я допоміг, підставив плече. А ще в люті морози ми з його татом розшукувати горіхи та сухофрукти для молодої мами так, що аж обморозили собі вуха, бо дорога випала далека, а їхати доводилося і на кінних санях. Частенько гралися з ним, я пробував зрозуміти його дитячу мову, читали з ним книжечки.
Саша був мені як рідний син, бо рідного я не маю. Щороку за традицією приносив на Різдво до нас вечерю. Це були щасливі миті спілкування, дарування подарунків. Уже й у дорослому віці Саша ніколи не забував нас. А, коли він пішов на війну, ми постійно були на зв’язку, аж до тієї трагічної миті, коли він загинув. Ми збережемо пам’ять про Сашу доки й нашого життя...

Назавжди Саша тепер на стіні пам’яті плацу 96-ї бригади "Освячені вогнем", меморіальній дошці біля рідної школи, на Алеї Слави села Калинівки, на стелі та прапорі на Майдані Незалежності, де його прізвище є разом ще з вісьмома побратимами, що загинули в той вечір.

Є рішення про присвоєння стадіону села Данилівка імені Героя Коваленка Олександра.

А головне, що він назавжди в серцях рідних та їх пам’яті. Завжди гріють щемливі спогади про доброго, усміхненого і водночас відважного та мужнього Героя.

За відмінну службу Коваленка Олександра Вікторовича нагороджено:

• нагрудним знаком "За зразкову службу"
• медаллю "Ветеран війни"
• орденом "Хрест Героя"
• медаллю "За військову службу України"
• Комбатанським хрестом (посмертно)
• орденом "За мужність" ІІІ ступеня( посмертно).
  

Дорогому учню і колезі з болем у душі і серці присвятила вірш колишня класна керівниця Валентина Швежикайте:

Похоронили захисника на кладовищі села Липовий Скиток за п’ятсот метрів від рідної домівки...

Вічна і вдячна пам’ять воїну Олександру! Щирі співчуття рідним, близьким та друзям.