Київщина пам’ятає: Олександр Шпак із Баришівської громади загинув на Донеччині

Загиблий Олександр Шпак

Старший сержант взводу, командир відділення 2-го кулеметного взводу 3-го механізованого батальйону 72 ОМБр Олександр Шпак на псевдо "Бєс" віддав життя за Україну

Народився  Олександр Шпак 12 березня 1976 року в Селичівці Баришівської селищної громади Броварського району. Хлопець зростав у дружній багатодітній родині, де виховувалося три брати та дві сестри. Навчався в Селичівській школі, в юності ходив на танці та грав на гітарі. Свого часу відслужив строкову службу в Харкові. Там же майбутнє подружжя – Олександр і Ольга – і познайомилися. Якось відгукнувся на запрошення друзів – і недаремно, адже там зустрів свою Олю. Він був дуже романтичним, проходив декілька кілометрів пішки взимку, навіть коли велика заметіль, щоб побачитися. Трохи поспілкувавшись, Саша без вагань зробив Ользі пропозицію руки і серця. Закохані дочекалися кінця служби і разом поїхали до нього на батьківщину. 10 серпня 1996 року вони офіційно одружилися. Народили і виховали доньку Людмилу, сина Андрія, дочекалися трьох онуків: Даниїла, Анастасію та Владислава.

У цивільному житті чоловік працював близько 20 років на залізниці, потім звільнився та працював на шкірзаводі в Баришівці. Разом із братом Володимиром Олександр брав участь в АТО, із 2015 року служив у зенітно-ракетній артилерійській дивізії, а 2016 року звільнився. Із братом вони були дуже близькі, дуже схожі між собою як зовні, так і за характерами.

Із початку повномасштабного вторгнення брати Олександр та Володимир знову разом пішли до військомату, разом проходили навчання, а згодом їх розділили. Олександр пішов воювати, захищати дружину, доньку, сина, трьох онуків, матір та Україну. Він служив у 72-й бригаді на посаді старшого сержанта взводу, командира відділення 2-го кулеметного взводу третього механізованого батальйону 72-ї ОМБр. Після військового вишкілу у Білій Церкві 13 червня 2022 року Олександра та інших військовослужбовців направили в село Відродження Бахмутського району на Донеччині.

Невдовзі, 26 червня 2022 року, Олександр загинув. Разом із трьома побратимами пішли у розвідку та потрапили в засідку, де їх обстріляли з танків. На жаль, усі воїни загинули, але цим врятували життя іншим військовим, які були в посадці. Завдяки їм хлопці, які чекали їх з розвідки, дізналися про те, що далі йти не можна, і відійшли.

Побратим "Прораб" отримав поранення незадовго до фатального бою, де загинув "Бєс" і ще три бійці. Саме Сашко наполіг, щоб поранений побратим залишався в госпіталі. Він був справедливим командиром, відповідальним. Ніколи не кричав, але його слухали і чули підлеглі. І доки він командував відділенням, доти бійці тримали ВОП "Бобри":

Ми познайомилися у Білій Церкві, де проходили військовий вишкіл. Із тих пір весь час були разом, аж до мого поранення. Знаю з розповідей побратимів, що Сашко в останньому бою викликав вогонь на себе. Ось таким він був.

Ще один побратим "Ром" пригадує:

Сашко був справжнім командиром, а ще був веселим і позитивним. Ми з ним також познайомилися у Білій Церкві і воювали разом. В одному з боїв 18 червня я був поранений, а невдовзі Сашко загинув... Світла йому пам’ять...

У червні брат Володимир мав приїхати на підмогу до Саші,  але не встиг –  приїхав якраз тоді, коли той загинув. Брат розповідає:

Хочу трохи розказати про Сашка. Ріс звичайним хлопцем у Селичівці, як усі нормальні пацани, відслужив срокову службу. Повернувся зі служби вже з дружиною, тримали велике господарство: коня, корову. 2015 року я пішов служити по мобілізації, написав рапорт та прийшов у відпустку. Сашко вирішив зі мною в червні поїхати у військомат. І поки я там відмічався, він встигнув рапорт написати, тобто вирішив добровільно йти служити у ЗСУ. Уже разом поїхали ми в Баришівський військомат, а звідти – у 72-гу бригаду у Білу Церкву. Потрапили ми зразу вдвох в один підрозділ, Саша став командиром одного відділення, а я командиром другого відділення. Наше відділення відправили в Мощун, а Саша якийсь час перебував у Білій Церкві на полігоні. У червні їх перекинули на Донбас. Я не встиг до нього, на жаль...

Сам Володимир уже звільнився з лав ЗСУ, а його сини зараз воюють на Авдіївському напрямку. Ще один брат Іван також служив у ЗСУ, наразі звільнився.

Ось так одна велика селянська родина дала скількох захисників! Їм є кого захищати. Це їхні діти, онуки, батьки, їхня земля, народ та держава. Головне, щоб народ та держава не забули про жертовність та відданість звичайних людей, які в тяжкий час стали воїнами, визволителями та героями. 

29 липня 2022 року указом Президента Олександр Шпак був нагороджений орденом ІІІ ступеня "За мужність" (посмертно).

Вічна і вдячна пам’ять воїну Олександру!  Щирі співчуття родині, близьким та друзям.