Київщина пам’ятає: Владислав Гречкосій із села Бзів Броварського району загинув під Вугледаром
Молодший сержант по мобілізації Гречкосій Владислав Павлович на псевдо "Гречка", стрілець-зенітник зенітного ракетного взводу 1 механізованого батальйону 72 ОМБр імені Чорних Запорожців загинув 6 травня 2023 року в бою за місто Вугледар Донецької області
Гречкосій Владислав Павлович народився 8 червня 1994 року в селі Бзів Броварського району Київської області. Мама, Гречкосій Світлана Василівна, сама виховувала двох синів Владислава та Сергія.
Навчався юнак у Бзівській загальноосвітній школі. Захоплювався футболом, грав за збірну села Бзів. По закінченню школи вступив до коледжу, де здобув спеціальність "машиніст Метрополітену". Чесно і добросовісно відслужив строкову службу у 2017-2019 роках у військовій частині А2600 сухопутних військ (батальйон матеріального забезпечення).
Владиславу прийшла повістка 19 березня 2022 року, а наступного дня, 20 березня, його призвали на захист України. Після проходження курсу молодого бійця юнак отримав військову спеціальність "водій", за півроку отримав звання "молодший сержант" і посів посаду командира відділення взводу охорони. Молодий, але розважливий та поміркований, у колективі товаришів по службі мав позивний "Гречка". Користувався повагою серед молодшого складу.
6 травня 2023 року рано-вранці провели ротацію, забрали з позицій хлопців попередньої зміни і привезли нову зміну. Серед нової зміни був і Владислав Гречкосій. На позицію "Араб" Влад і двоє побратимів зі взводу протитанкових ракетних комплексів дістались успішно. Із 8 години 20 хвилин по 8 годину 45 хвилин противник здійснив мінометний обстріл та обстріл зі станкового протитанкового гранатомета по вогневій позиції "Араб". Після перших вибухів особовий склад, що знаходився на бойовому чергуванні прослідував у визначене місце для укриття особового складу (бліндаж), поряд із яким знаходився черговий вогневий засіб. Пряме влучання однієї з мін прийшлося в бліндаж, у якому тимчасово проживав та укривався особовий склад, де знаходилося їх особисте майно та інвентарне військове майно. У цьому бліндажі було визначене місце, де зберігалася зброя військовослужбовців згідно зі штатним розрахунком. Із вогневою позицією "Араб" був повністю втрачений зв’язок. Через інтенсивність обстрілів та близькість до переднього краю противника за наказом тимчасово виконуючого обов’язки командира 1 механізованого батальйону були проведені пошуково-евакуаційні дії в темну пору доби. При проведенні пошукових дій з’ясувався той факт, що прямими влучаннями мін дана вогнева позиція була знищена повністю. Тіла загиблих військовослужбовців евакуювали. Загинув Влад і двоє військовослужбовців зі взводу ПТРК...
Владислав був одружений із дівчиною Яною, із якою познайомилися на сайті знайомств. Юнак тоді написав: "Чи потрібен Вашій мамі зять?" Спілкувалися спочатку повідомленями, потім зустрілися в Києві і невдовзі Влад запропонував Яні зустрічатися. Дівчина погодилася, тому що Влад їй дуже сподобався. Нині вже дружина Яна розповідає:
Я працювала в Києві, а Влад проживав у Київській області. 12 березня 2020 року на мій День народження ввели карантин, і я змушена була поїхати додому в Кіровоградську область. За тиждень перебування вдома Влад запропонував мені переїхати до нього. Я, не задумуючись, зібрала речі і поїхала до Влада, бо я цього хотіла. За 7 місяців спільного проживання ми дізналися, що чекаємо на дитину. Народився Матвій і ми розписалися. Влад і я були раді, що стали офіційно подружжям. А ще через 7 місяців почалося повномасштабне вторгнення, і 20 березня Влад пішов на захист Батьківщини. Звісно, що я хвилювалася і мені було дуже важко...
Влад дуже змінився, став закритим і наші розмови були короткі. Він казав, що в нього все гаразд і розпитував про сина, а про себе нічого не розповідав. За час служби був лише раз вдома і лише через те, що мене оперували.
Влад був прекрасною людиною не лише ззовні, а й всередині. Я кохаю його, і нам із сином дуже його не вистачає...
Владислав виріс у невеликому селі, практично на очах односельців, учителів та однокласників. Змалку вирізнявся серед однолітків шляхетністю, не по роках дорослим ставленням до життя.
Учителька Вікторія Молнар розповідає:
Я Влада навчала всього три роки, але часто згадувала цього хлопчину. Він хотів бути машиністом, заробляти гроші, підтримувати маму матеріально. Останній раз я бачила Влада, коли йому було років 15, після 9 класу. Казав, що, може, зустрінемося, як він буде машиністом електропоїзда (якщо не вдасться працювати в метро). То я, очікуючи на пероні по дорозі додому, інколи ловила себе на думці, може, потяг Владик веде. Навіть зараз, забуваючи, що хлопця вже не зможу побачити, шукаю його поглядом. Просто він був яскравою особистістю і найбільше мені запам'ятався (хоча тоді він ходив у 5-7 клас).
Можу сказати, що Влад був гарним лідером. Він був відповідальним за трудовий сектор. Якщо, наприклад, школа прибирала подвір'я, то мені досить було дати доручення Владу щодо нашої ділянки, допомогти розділити територію між дітьми – і можна було йти в клас, займатися своїми справами. Влад за всіма міг подивитися: однокласники його слухалися, поважали. Під його керівництвом скоро справлялися з роботою. Коли організовували свята, вилазку в ліс, Влад був одним із найактивніших учнів. Удома допомагав мамі у всьому. Переживав за неї, турбувався. А ще він був справедливим і дуже кмітливим, веселим, доброзичливим, компанійським хлопцем. Із ним нудьгувати не доводилося. Це спогади зі школи. Але я його ніколи не забуду. Вічна пам’ять Герою. Щирі співчуття його родині.
Колишній класний керівник та вчителька Алла Синиця пишається своїм учнем-героєм:
Найперше, що згадується – Владислав був чудовим і відданим сином, завжди піклувався про маму, був їй добрим помічником, надійним плечем. Його очі-волошки, життєрадісна посмішка та добра вдача назавжди залишаться в серцях вчителів і однокласників. Владик був винятково привітним і позитивним, мав тонке почуття гумору, толерантно ставився до усіх без винятку. Мені здається, що він тоді просто не вмів ображатися, певно, тому, що сам нікого не ображав. Влад умів бути справжнім другом хлопцям, а дівчатка – однокласниці були впевнені : він ніколи не смикатиме за косу. І це зовсім не тому, що боягуз, а тому, що був лицарем – захисником і романтиком. Тож не дивно, що з початку повномасштабного військового вторгнення росіян пішов боронити рідну землю та родину від вбивць-загарбників.
Увесь педагогічний та учнівський колективи закладу низько схиляються перед сміливістю та самовідданістю Героя та висловлюють глибокі співчуття рідним, близьким та побратимам. Вічна пам’ять і слава відважному захиснику України!
Друзі дитинства, шкільні друзі, сусіди та односельці запам’ятали його приязним і світлим, позитивним і порядним. Найкращий друг дитинства Сергій розповідає про Влада:
Важко охарактеризувати людину, із якою в прямому сенсі з народження жив поряд, постійно були до закінчення школи разом. Владік був незвичайним хлопцем, я в своєму житті схожих не зустрічав. Він не найкраще вчився в школі, але вчителі його любили і ніколи з ним не було конфліктів. Він виріс без батька і формувався чоловіком, коли жив з мамою вдвох, і я був в захваті від того, як він пройшов цей період. Він ніколи не скаржився, що йому важко, ніколи не показував, що йому не вистачає батьківської уваги... Із самого дитинства усвідомив, що в нього є лише мама, і він має робити все, аби їй було легше. Скільки себе пам’ятаю, він постійно займався господарством, якого було в них не мало: кури, гуси, кролики, свині. Усе старався робити сам і завжди посміхався, був хлопцем із надзвичайною харизмою, через що знаходив спільну мову з усіма, через що мав неабияку повагу не тільки серед одноліток, але і серед старших і молодших. А ще був дуже сміливим хлопцем. Із дитинства пам’ятаю, хтось боявся висоти, хтось змій. Влад ніколи нічого не боявся, і в мене складалось таке враження, що йому взагалі не відоме це відчуття. Був дуже кмітливим, завжди міг знайти вихід з ситуацій, коли здавалося б, вже нічого не можна зробити. Був дуже хорошим другом. Завжди, хто б з друзів чи знайомих що б його не попросив, наприклад, навчити грі на гітарі, грати в теніс, відремонтувати мотоцикл. Жодного разу не бачив, щоб він комусь відмовив. Тут описана тільки маленька частина великої душі і серця, за які його так сильно люблять і поважають всі – від підлітків до літніх людей, тому що в нас в селі він залишив людям не один хороший спогад про себе...
Однокласниця Тетяна також це підтверджує:
Владік, так ми звикли його називати, завжди був дуже добрим і світлим. Ми жили по сусідству і були знайомі задовго до школи. У школі завжди був елегантний та проявляв цікавість до однокласниць: і двері відкриє, і знав, як підібрати слова, щоб з домашньою роботою допомогли. Пам'ятаю, як він постійно допомагав мамі, турбувався про неї і намагався всі свої питання вирішувати самостійно, щоб маму не турбувати. Він був ще той бешкетник, але коли потрібно було виконати якусь справу, відразу вмикалася його відповідальність. Із ним завжди було весело, він заряджав своєю енергією. Після школи ми вже рідше бачилися, але звістка про те, що він загинув, принесла великий біль...
Ще одна подруга та однокласниця Марина додає:
Влад зажди був світлою людиною, добрим, веселим, безкорисним і, як кажуть, простим як двері. Він нікого з себе не вдавав і ні на кого не рівнявся, але завжди був собою. У нього був свій погляд і своя думка незалежно від оточення. Завжди дуже сильно любив маму, її він не дав би нікому образити.26 лютого 2024 року мамі загиблого Героя Владислава Гречкосія з села Бзів Світлані Василівні синів орден "За мужність" III ступеня (посмертно) від імені Президента України вручили преставник 2-го відділу Броварського районного ТЦК та СП Сергій Кармазін та перший заступник Баришівського селищного голови Володимир Коцюрбій.
У нього були гарні блакитні очі, у яких можна було потонути. Вічна пам’ять і слава Герою, який віддав за нас своє молоде життя!
Звісно, визнання трохи тішить, але ніхто і ніщо не поверне мамі таку золоту дитину, маленькому Матвійкові – тата, а дружині Яні – коханого чоловіка...
Вічна і вдячна пам’ять воїну Владиславу! Щирі співчуття родині, близьким та друзям.
