Київщина пам’ятає: Володимир Сергеєв віддав життя за Україну

Володимир Сергеєв

Солдат, командир відділення 81-ї окремої аеромобільної бригади 122-го окремого аеромобільного батальйону Сергеєв Володимир Ігорович (Кабан, Смайл) отримав смертельні поранення у промзоні міста Авдіївка 6 липня 2016 року, перебуваючи на бойовому посту. Згадаємо бійця у матеріалі «Моєї Київщини»

Володимир Ігорович Сергеєв народився 27 квітня 1993 року в родині лікарів у місті Обухів на Київщині. Його дитинство проходило у колі рідних та друзів, серед затишних вулиць невеликого міста, де кожен знав одне одного. Змалку хлопчик ріс допитливим, енергійним, не уявляв свого життя без руху та спорту.

Навчався Володимир у Обухівській середній школі №3. Саме там розкрилася його спортивна пристрасть: він займався вільною боротьбою, дзюдо та контактним карате. Він не лише досягав призових місць у змаганнях, але й завжди підтримував інших — заохочував однолітків і друзів приходити на тренування, показував приклад, як працювати над собою і не здаватися.
Юнак вступив до Національного авіаційного університету на спеціальність «бортінженер», проте провчився лише рік. Пізніше його шлях привів до Київського національного університету технологій та дизайну, де він обрав напрям «менеджмент». Володя шукав себе, прагнув здобути знання, які б дозволили йому реалізуватися у мирному житті.

У 2011–2012 роках Володимир проходив строкову службу в Одесі, у 160-й зенітно-ракетній бригаді протиповітряної оборони (військова частина А2800) Повітряних сил ЗСУ. Служба загартувала його характер і навчила дисципліни.

Працював  на ПрАТ «Київський картонно-паперовий комбінат». Саме звідти у 2015 році він був мобілізований до лав Збройних Сил України. З 17 липня 2015 року його життя стало частиною АТО, яку нав’язав Україні ворог.

У складі 81-ї окремої аеромобільної бригади (122-й окремий аеромобільний батальйон) він служив солдатом, командиром відділення, снайпером. Це була важка, але надзвичайно відповідальна робота. Його побратими згадують про нього як про спокійного, врівноваженого та надійного товариша, який умів вселяти впевненість навіть у найскладніших обставинах попри свій досить юний вік.

6 липня 2016 року Володимир, перебуваючи на бойовому посту, загинув від прямого попадання 120-мм міни.
Йому було лише 23 роки. Він не встиг створити власної родини, але залишив у серцях близьких і друзів незгасний слід любові та світлої пам’яті.
23 серпня 2016 року на будівлі  рідної Обухівської школи-ліцею №3 відкрили меморіальну дошку на честь випускника-героя.
Макаренко Світлана Володимирівна, вчителька математики і друг родини часто згадує, як Володя завжди поспішав, ніби підсвідомо знав, що йому відміряно прожити так мало – лише 23 роки:

«Вова був дуже здібним до навчання, все ловив швидко, бо дуже спішив. Кожну тему з математики намагався застосувати у житті. Його завжди цікавило, де це можна буде використати, тому  обов'язково потрібно було шукати задачі практичного змісту. Найбільше йому подобались задачі : «Геометрія навколо нас». Вже військовим Вова розраховував сам політ кулі, застосовуючи формули тригонометрії. А ще Вова був дуже позитивний, доброзичливий і веселий. Жив з посмішкою, працював з посмішкою та жартами».

Друг Олексій знав Володю ще з шкільних років, але саме за рік до загибелі Володі вони стали  більш тісно спілкуватись, дружити:

«Зі спільно проведеного часу найбільше мені запам'яталось як ми їздили на риболовлю. Вовчик до риболовлі підготувався дуже ретельно. Завантажили всю машину, майже не було де сісти, там просто було все – від столів до лампочок.
Володя завжди допомагав людям, він був небайдужий до інших. Якось їхали з риболовлі і обабіч дороги стояла автівка на аварійці, Вова негайно зупинився запитати чим допомогти. Як з’ясувалося, у автівці було пробите колесо, але водій не вмів його замінити. Володя запропонував свою допомогу, сам замінив колесо та швидко все владнав.
Багато свого часу Вова проводив у гаражі, коли не зателефоную він « на гаражі», щось любив ремонтувати, розбирати та збирати. На питання що купити, завжди була одна відповідь: «Колу і снікерс».
Для мене Вовчик був найкращим та надійним другом. Володя пішов на війну, але ми підтримували зв'язок, постійно спілкувалися по телефону.
 Востаннє ми бачилися, коли Вовчик приїхав у відпустку. Тоді він зняв свій військовий годинник та подарував його мені зі словами: «Братан, мені там час не потрібен». Цей годинник я зберігаю й досі як пам'ять про друга.
За моє життя я не зустрів такої людини, як він. Мені дуже не вистачає Вови, його сміху, його усмішки, його дружнього плеча. То була щира усмішка, через яку в нашому місті Вову всі звали Вовчик-Смайл.
Якось Вова дістав паперову гривню, розірвав її навпіл, ми поставили підписи на половинках, та обмінялись на згадку. Чому ми це робили – тоді не розуміли, просто так, але зараз це як згадка в моєму гаманці – папірець розірваної гривні, але такий цінний з підписом мого друга.
Закінчилась відпустка, я проводжав Вову на зупинці, запитав чи він нічого не забувся,  натомість він сказав: «Ні». Пам'ятаю як зараз його обличчя коли він зайшов до маршрутки. Він як завжди усміхався, але в очах був сум… Вже з потяга Вова зателефонував і сказав що дійсно забувся віддати ключі від батькової машини. Ми сміялись…
В день смерті Вовчика я йшов з роботи, коли мені зателефонували з невідомого номера. Це був Діма, сусід Вови. Він повідомив про загибель: «Вовчика більше немає». Неможливо було впоратись зі своєю слабкістю, я не міг себе заспокоїти.
Пройшов деякий час після Вовиної смерті, мені наснився сон, де ми з ним їхали на його машині, уві сні Вова сказав, що йому потрібно передати мені годинник. Я відповів, що він вже подарував мені годинник, на що Вова сказав: «Вони далеко, потрібно їх якось забрати».  Цим сном я поділився з мамою Вови. Як виявилось, у Володі був ще один годинник у його сестри, якого він давно дав їй відремонтувати. Цей годинник також у мене й досі.
Якби я мав би змогу сказати щось Вовчику, я сказав би, що я його дуже люблю і мені його дуже не вистачає…»

 Дарина, подруга Володі та його родини розповідає:

«Коли загинув Вовчик, хотілось кричати на весь світ, не було такого розуміння у суспільства, за що цей світлий хлопчина віддав своє життя. Війна була десь там, десь далеко, але Вова пішов туди з впевненістю у тому, що мають йти та захищати нашу державу молоді, сильні та більш фізично готові хлопці.
Ми часто зіздзвонювались з Вовою, коли він вже був на війні, то були позитивні, теплі, щирі та дружні розмови, його сміх.. він щирий, дзвінкий, проникливий. Одного разу Вова був без зв'язку, на той момент в соцмережі  ВКонтакті я почала шукати його побратимів, хвилювалась, писала всім, хто був у військовій формі на аватарці. Хтось не відповідав, хтось не знав, хтось казав кому написати, до когось навіть вдалось додзвонитись та дізнатись, що з ним все добре. Коли нарешті Вова зателефонував, шокований зі словами, :"Мала, ну ти і шерлок, мені передали хлопці зовсім з іншого бата, що ти мене шукала". Тоді ми посміялись разом.
Зима. Ми після відпустки проводжаємо Вову, «Мені час, маю встигнути на потяг» - сказав він, обійняв – «Не плач, все буде добре». Мені відразу здалось, що то прощання назавжди… Так як відчулось, так і сталось...
Вовчик завжди усміхався. «Все буде добре» – казав він. В останній розмові просила Вову бути обережним, на що він відповів, що він сама Обережність. Промка, пекло, смерть поруч, а Вова хвилювався за всіх, хто тут, не хотів, щоб дізналась мама де він, не хотів хвилювати, турбувався чи все добре у нас.
При кожній розмові давав настанову, що коли він приїде, щоб у мене з чоловіком вже було дитятко, а він мав би стати хрещеним батьком. Коли не стало Вовчика, пройшов час, Вовина мама подарувала мені натільний хрестик, яким ми згодом похрестили нашу донечку. То ніби подарунок від названого хресного, якого доня, на жаль, ніколи не побачить…
Такі світлі люди як Володя лишають за собою світлий слід в серці кожного, хто його знав, завжди першими йдуть найкращі, хто безсумнівно мав би жити та дарувати світло та добро.
23 роки, назавжди… Життя тільки починалось. Світла, сонячна людина, щирий, добряк. Такий юний і такий мудрий. Дуже не вистачає Вовчика, сумуємо та любимо».

Поховали захисника на кладовищі міста Обухів  8 липня 2016 року.
У вічній печалі залишилися батьки та сестра, численні друзі  Володі.

19 листопада 2016 року Указом Президента України № 511/2016 Володимира Сергеєва було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) — за особисту відвагу, проявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.

Володимир Сергеєв – Почесний громадянин міста Обухів з 2016 року( посмертно).
Він був із когорти перших героїв, що стримували рашистську навалу, що без тіні сумніву йшли на вірну смерть заради рідних, близьких, коханих, заради України.
Момент смерті воїна випадково зафіксували відеокамери, і мама героя побачила останні хвилини життя свого єдиного сина. Як лікар вона розуміла, що поранення були, несумісні з  життям. Як витримало її серце, вона не знає. Але вона знає, що серце – це найміцніший, найсильніший орган, бо працює лікарем-кардіологом і багато років рятує людські серця. І саме робота тепер рятує маму, тримає в тонусі, змушує, забуваючи про власний біль, боротися з болем своїх пацієнтів, зцілювати їх та давати надію на життя, адже за життя  на рідній землі, за волю, за свободу загинув її син та тисячі, десятки тисяч героїв – захисників України.

У маминому серці для всього вдосталь місця –
Для радості і щастя, для сміху дітвори.
У маминому серці любові аж по вінця,
Лиш закуток для смутку печальної пори.

У маминому серці – ласкава колискова
І сонця теплий промінь, що гріє в холоди,
І побажання вічне : «Були б усі здорові!»,
Й молитва, що рятує від наглої біди.

Для маминого серця зійшлися воєдино
Усі земні закони в один живий закон:
Передусім для неї – це діти, це дитина,
І серце материнське не знає перепон

Для ніжності і ласки, для щирої розмови,
Для віри і надії у миті безнадій.
І у найбільшій скруті воно завжди готове
На себе перебрати увесь дитячий біль.

Та діти виростають, а з ними і тривоги,
А нашим дітям жити припало у війні.
О серце материнське! Від рідного порога
За дітьми йде повсюди, де б не були вони.

Повсюди йде за сином, що в згарищах воєнних
Тримає оборону, на вірну смерть йдучи…
…Щось запекло у серці у маминім огненно,
І сів безкрилий янгол на маминім плечі…

Вічна і вдячна пам’ять воїну Володимиру! Щирі співчуття рідним, близьким та друзям.