Київщина пам’ятає: Вячеслав Павлюченко з Володарщини героїчно загинув у Херсонській області
16 вересня 2023 року внаслідок жорстоких боїв на Херсонщині, отримавши поранення, несумісні з життям, загинув один із найкращих снайперів України старший лейтенант Вячеслав Павлюченко на псевдо "Дон"
Вячеслав Павлюченко народився 21 березня 1980 року в селі Черевач, Чорнобильського району Київської області, де проживав з родиною до 1986 року. У зв'язку з аварією на ЧАЕС, родина була внутрішньо переселена до Володарського району Київщини в село Зрайки. Батьки – Олександр Олександрович та Олена Василівна – нині пенсіонери, ліквідатори аварії на ЧАЕС, мають інвалідність. Сестра Наталя до початку повномасштабного вторгнення працювала в КМДА у Департаменті земельних ресурсів, наразі тимчасово перебуває в Німеччині. Брат дуже хотів, щоб вона з донькою Яною обов’язково повернулися до України.
1986 року Славко пішов до школи, закінчив 9 класів, а вже в 10-11 класах навчався в Лобачівській ЗСШ. Його завжди цікавила військова справа, фільми про війну, про розвідників, дуже захоплювався зброєю. У шкільні роки їздив до Володарки займатися у секції з карате.
У 18 років юнак був призваний на строкову службу. Після служби працював у силових структурах та охоронних фірмах. Із початку Революції Гідності ніс вахту на блокпосту на Одеській трасі, біля Ставищ. Не маючи зброї, але маючи мету жити у вільній та незалежній Україні, хлопці готові були дати відсіч спецназівцям з Беркуту. 2014 року Вячеслав за власним бажанням вступив до Нацгвардії, а згодом брав участь безпосередньо у бойових діях у Слов'янську, також у Дебальцево. Усебічно обдарований, наполегливий, старанний у навчанні, він встиг опанувати дві вищі освіти та декілька професій, починаючи зі спеціальності електрозварювальника ручного зварювання (1998 р), молодшого спеціаліста-юриста (2007 р), бакалавра права (2007 р), юриста ( 2008 р), водолаза ( 2016 р). А найголовніше – досконало володів зброєю, був вправним снайпером.
За відмінну службу, військову доблесть воїн був неодноразово відзначений військовим керівництвом та духовним керівництвом ПЦУ нагрудними знаками, медаллю та відзнаками:
- медаллю "За жертовність і любов до України" – Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом – 2015 р.
- "Ювілейною відзнакою "34391-А1594" – 2015 р;
- "За військову доблесть» – 2016 р;
- "За участь у антитерористичній операції" – 2016 р;
- "За досягнення у військовій службі" – 2017 р;
- "За зразкову службу" – 2018 р.
За видатні особисті заслуги перед Українським Козацтвом у справі захисту незалежності, територіальної цілісності, обороноздатності, безпеки України, а також у справі військово-патріотичного виховання молоді у листопаді 2016 року реєстровий козак Вячеслав Павлюченко був удостоєний козацького військового звання сотника загону особливого чину спротиву тероризму Чорноморського козацького війська Українського Козацтва.
Із кінця лютого 2022 року Вячеслав, поновившись на військовій службі, пройшов бойовий шлях від Бучі, Київщини аж до Херсонщини. На його рахунку – сотні знищених ворогів. 16 вересня 2023 року у запеклому бою на Херсонщині поблизу острова Мілкий Вячеслав отримав смертельне поранення.
За час навчання, цивільної роботи та військової служби Вячеслав здружився з багатьма людьми. Він був чесним і відданим товаришем, умів навчати та допомагати, залюбки ділився власним досвідом, щиро турбувався про молодше покоління. Один із побратимів Вячеслава Олександр Білецький на своїй сторінці у Фейсбук розповів про нього:
СЛАВА. НА ЩИТІ. Кілька днів збирався з думками, щоб написати цей пост про СЛАВУ Павлюченка, мого друга та побратима, одного з найкращих снайперів України, який загинув в неділю в Херсонській області і якого ми завтра поховаємо. Поховаємо на звичайному сільському цвинтарі без президентів, міністрів та депутатів, без гучних промов та репортажів на марафонах, але саме такі як Слава найбільше заслуговують на такі почесті. Вячеслав Павлюченко (псевдо »Дон") народився 21 березня 1980 у вже неіснуючому селі Черевач під Чорнобилем. Перед війною отримав дві вищі освіти, а у 2014 одним з перших пішов добровольцем на війну проти кацапських виродків. Служив в НГУ. У 2015 я забрав Славу в ССО, де він, на мій погляд, став одним з найкращих в Україні снайперів. Працював на найважчих ділянках фронту, часто сам, навіть без прикриття. Закінчив офіцерські курси, став офіцером. Служив командиром снайперського підрозділу в 73 центрі ССО, а в останні роки перед вторгненням інструктором зі снайпінгу в Десні. Через совкове ставлення до військових перед вторгненням звільнився з ЗСУ, але вже у останні дні лютого 2022 добрався з Одеси до нас у Київ і бив ворога під Гостомелем і Бучею. Власне ці кілька днів лютого-березня 2022, коли Слава жив у нас з Olena Biletska дома і були останніми, коли ми бачилися. Після цього тільки повідомлення та короткі розмови. У 2022 році Вячеслав поновився в ССО та продовжував тихо, але дуже ефективно робити свою справу – нищити ворогів України. Був дуже скромною людиною. Як усі СПРАВЖНІ герої ніколи не говорив про свої заслуги та і взагалі мало говорив про війну зі сторонніми. Дуже переймався організаційними проблемами та совковим спадком в ЗСУ, завжди рвався у бій та намагався бути максимально ефективним на війні. Після війни ми планували відкрити круту міжнародну снайперську школу. У Вячеслава Павлюченка залишилися батьки, сестра та дружина. Коли дочитаєте цей пост, згадайте про Славу та про тисячі таких, як він, бо саме завдяки ним ми продовжуємо дихати! Честь!
Побратим Роман, один із командирів Вячеслава по добровольчому батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Кульчицького С.П., товариш по службі у лавах ССО ЗС України, пройшов із ним важкими фронтовими дорогами:
Я Вячеслава знаю ще з травня 2014 року, коли він вступив у добровольчий 2-й батальйон оперативного призначення НГУ. Пізніше батальйону було присвоєно ім'я Героя України генерала Кульчицького С. П. Із перших днів Слава хотів бути там, де може бути складніше. Він добився, щоб його зарахували у розвідувальний взвод, постійно намагався навчатися, опановувати знання, навички. Лідерські якості, турбота про побратимів у Слави проявились із самого початку. Він нехтував короткими відпочинками, зайвий раз намагаючись вийти на завдання. Він не міг не турбуватися... Жив, діяв за принципом – "А раптом щось трапиться, а мене не буде поруч, може, я зможу прикрити, допомогти...» 2014 року Вячеслав вирішив, що поки існуватиме небезпека Батьківщині, він присвятить себе її захисту. Він вважав, що збережена, захищена Україна – це все, і не тільки для нас, а для поколінь! Вячеслав пройшов відбір та вступив на службу за контрактом у 73-й морський центр спеціального призначення ЗСУ. Слідуючи прикладу Слави, декілька побратимів з розвідувального взводу батальйону НГУ імені Героя України генерала Кульчицького С.П. пішли за ним до 73-го МЦ спеціального призначення. В подальшому Вячеслав вдосконалювався, отримав офіцерське звання, здобув досвід, без перебільшення став взірцевим офіцером, командиром.
Дуже важко коли гинуть побратими, такі офіцери, люди. При цьому є певна закономірність: такі справжні Герої, як Вячеслав Павлюченко, свідомо йдуть туди, де найбільша небезпека, де вони можуть зробити все для виконання бойового завдання, врятувати своїх побратимів, підлеглих, на жаль, і ціною свого життя...
Про Вячеслава тепло відгукуються односельці, колеги по роботі та службі. Вячеслав серйозно захоплювався парашутним спортом та реконструкцією військових боїв Вітчизняної війни. Віталій, один із колег, із яким протягом довгого часу Вячеслав тренувався, пригадує:
Був весельчаком, любив жартувати, військову справу і стрибки з парашутом, можна сказати, любив небо. По реконструкції завжди був за будь-який кіпіш, так би мовити, тим паче, що компанія була близька між собою, то і підколоти любив, і пожартувати. А, починаючи з 2014, Вячеслав воював у зоні АТО – завжди був серйозним на цю тему, все було коротко, не багатослівно.
У цивільному житті Вячеслав недовго працював юристом у виконавчому апараті Володарської районної ради. Як згадує його колега, нині начальник відділу економіки та агропромислового розвитку Білоцерківської РДА Анатолій Миколайович Онопрієнко, Вячеслав був коректним, принциповим, із вмінням чітко будувати алгоритм своєї роботи:
Як офіцер у відставці, я щиро захоплювався його хистом до військової справи. Вячеславу подобалося вивчати зброю, її технічну характеристику, принципи роботи і способи використання, маючи при цьому цивільну професію. Вячеслав з великим ентузіазмом розповідав, як неодноразово брав участь у реконструкції історичних військових подій різного формату. Він був фізично загартованим та постійно тренувався, мав тверду волю до самовдосконалення, напевно, підсвідомо готував себе до майбутніх важких випробувань. Вячеслав Павлюченко – один з найкращих гідних синів України, поклав голову на вівтар свободи і незалежності. Вічна слава герою! Щирі співчуття родині!
Оксана Якименко, землячка Вячеслава, запам’ятала його привітним та товариським:
Вячеслав мав добрий характер, та був справжнім воїном, захисником. Це була цілеспрямована людина, що за не досить довге життя здійснила багато гідних справ. Бо Вячеслав хотів жити у своїй вільній Україні. Вічна слава Герою!
Найбільше горе для батьків – хоронити дітей, молодих, успішних, здорових, які могли б підтримати рідних у старості, народити та виховати власне продовження роду – своїх дітей. Якби не війна. Якби не підлий та підступний ворог, що плюндрує нашу землю, вбиває наших людей, наші мрії і надії.
Згадує сестра Наталя:
Для мене Слава був не просто братом, це був мій щит, моя підтримка, надавав впевненості в собі, в діях. Росіяни вбили не тільки його, але і частинку мене. Добрий, скромний і справедливий до людей, Вячеслав також дуже любив тварин, а свою собаку породи лабрадор на прізвисько »Джессі" просто обожнював. Мій брат був, а для нас і досі є, хорошим сином, який поважав і любив своїх батьків, допомагав по господарству. Дуже переймався здоров'ям батьків і коли мав нагоду побути вдома, любив купувати для батьків різні смаколики, а мама частувала його улюбленими стравами. Як і всі чоловіки, любив м'ясо, борщ і, звісно, як справжній козак і українець любив сало. Також підтримував себе у хорошій фізичній формі, зранку бігав, підтягувався на турніку, мав вдома штангу. Знаєте, він був людиною, яка не сама обрала собі долю, а доля обрала його. Ще змалечку грався у війнушки, його цікавили пістолети, гвинтівки, танки, військові літаки. Улюблені фільми були про війну, спецпризначенців. Вячеслав хотів служити в силових структурах і служив. Було так, що повертався до цивільного життя, але ненадовго, бо його доля бути військовим, бути для кожного з нас щитом. Не шкодуючи свого життя, гідно служив Україні і народу. Ми дуже ним пишаємося, любимо, пам'ятаємо, адже Герої не вмирають! Біль втрати брата, а батькам – сина, не можна описати словами... дуже болить...
Є у біографії Вячеслава Павлюченка сторінки, про які можна буде розповісти лише після нашої перемоги в силу специфіки його військової професії. Батьки пишаються своїм героїчним сином та присвячують йому щирі вірші:
Вічна і вдячна пам’ять Герою! Щирі співчуття та низький уклін родині.
