Олена Артюшенко з Обухівщини: В культурному плані із місцевою владою співпрацювати неможливо

Олена Артюшенко

Про багату історію Обухівщини, проблеми та перспективи розвитку краєзнавства і туризму «Моя Київщина» поспілкувалася з Оленою Артюшенко- науковим працівником музею-садиби Андрія Малишка в Обухові, координатором Обухівського народного мистецького центру: «ТРЕБА ШВИДКО СТВОРЮВАТИ ВИСОКОЯКІСНИЙ ТУРИСТИЧНИЙ ПРОДУКТ»

Довідка: Олена Артюшенко народилася на Кіровоградщині. Закінчила факультет журналістики Шевченківського університету. Одна з ініціаторів створення Обухівської районної організації Народного Руху України та товариства української мови ім..Т.Шевченка, журналіст першого у краї опозиційного періодичного видання «Приватна газета», була редактором міської газети «Обухівські вісті», кілька разів звільнялася з посад за політичні переконання. З цієї причини прийшла у музейну справу, більше двадцяти років є науковим працівником музею-садиби Андрія Малишка. Автор та співавтор кільканадцяти краєзнавчих видань. З однодумцями продовжує краєзнавчу діяльність у створеному народному мистецькому центрі. Лауреат районної премії «Трижерелля» та міської ім. Андрія Малишка. Має кілька відзнак за волонтерську діяльність.
- Обухівщина має багатющу історію, що пролягла вглиб віків, та героїв, що свого часу прославили цю землю. Цікаво було б почути про це саме від Вас.
 -Починаємо ми розповідь про наш край з часів трипільської культури. Вікентій Хвойка саме тут відкрив цю культуру. На підступах до стольного града Києва на сторожі тисячоліттями стояли на Дніпрі міста-фортеці Витич, Халеп, Треполь… Під Безрадичами у нас можна побачити залишки древнього городища часів Русі 10-12 століття, під Трипіллям – легендарну Дівич-гору. Кожна епоха залишала свої сліди в історії нашого краю, але матеріальних свідчень із зрозумілих причин не так багато. Проте це не перешкода у створенні цікавих туристичних маршрутів. Наші мальовничі краєвиди полонять серце будь-якого туриста. А якщо до цього додати ще небанально скомпоновану екскурсію!
- Чи організовані та працюють туристичні маршрути для ознайомлення з такими місцями та історичними подіями?
- Організованого, системного туризму в нашому краї нема. Цим до сьогоднішнього дня ніхто не займався, хоча посади з відповідними службовими обов’язками у відділі культури є. Приїжджають окремі екскурсії з Києва, наприклад, до Витачева, чи Германівки, йдуть до місцевих музеїв, більшість не обминають і садибу Андрія Малишка, бо це візитівка Обухова. А місцеві шанувальники краєзнавства вже починають на громадських засадах вивчати і прокладати місцеві маршрути з ознайомлення з різними куточками міст і сіл краю. Відпрацьовуються деякі маршрути і для гостей, наприклад, про період визвольних змагань 1917-1920-х років чи місцеві ремесла. Але це робиться приватними агенціями чи на громадських засадах.
- Хто з національних героїв, на Вашу думку, несправедливо забутий? Кому необхідно  на Обухівщині встановити пам’ятники, створити музейну експозицію чи облаштувати пам’ятне місце?
 - У нас багато хто забутий, не тільки, наприклад, національний герой отаман Зелений, очільник визвольних змагань. Крім рідкісних спогадів нащадків зеленівців та діорами в краєзнавчому музеї, майже ніяких артефактів про той період нема. Користуємося дослідженням відомого історика і письменника Романа Коваля, його виданням «Отаман Зелений».

Ця постать незаслужено відсунута на задній план, бо офіційна культура ще знаходиться у полоні радянських стереотипів. Не мають належного пошанування й інші особистості, які відіграли помітну роль в історії краю, наприклад, розбудовувачі Обухова Бердяєви. Звісно, і про них нема чого показати: вщент зруйновані колишні маєток і церква. Нічого не залишилося і від обухівської родини Косогонів, з якої пішла у світ народна малярка Марія Нелеп. Не обов’язково ставити їм пам’ятники, але хоча б вулицю назвати, чи оформити куточок в краєзнавчому музеї. Поки що цього нема. Треба знаходити різні доступні способи, як про такі особистості донести людям об’єктивну інформацію. Що стосується народних ремесел і народних майстрів, то у нас теж «неоране поле». А ремесла в Обухові були дуже розвинені, адже поряд – столиця, і містечко знаходилося на перехресті багатьох торгових шляхів. Дещо зібрав і зафіксував у краєзнавчих виданнях заслужений працівник культури України Юрій Домотенко, а після його відходу офіційне краєзнавство безнадійно завмерло.
 - Чи підіймалися Вами такі теми для вирішення на рівні місцевої влади та яка була її реакція?
 - У культурному плані з місцевою владою співпрацювати неможливо. Усі слушні пропозиції культурно-мистецької спільноти нею ігноруються. Для того, щоб якось втримати і не втратити культурне надбання, щоб вивчати і популяризувати традиційне мистецтво, у першу чергу місцеве, ми у 2019 році створили на громадських засадах Обухівський народний мистецький центр, де збираємо місцеві старожитності, записуємо спогади, публікуємо дослідження, а також проводимо концерти знакових артистів, самодіяльних колективів, організовуємо виставки місцевих майстрів – колишніх і теперішніх.

За цей період, незважаючи на карантин, ми провели більше десятка концертів, презентацій, безліч екскурсій, тематичних уроків. Разом з письменницею Наталею Любиченко ми підготували до сотні публікацій про місцеві ремесла, про забутих майстрів і цікаві родоводи. Нею окремо видана книга «Спогади, навіяні вітряками». Ще одне потужне крило нашої діяльності – покази традиційного народного вбрання, через які ми залюблюємо глядачів у своє народне мистецтво. Ми збираємо збережені родинами строї, реставруємо їх, а потім самодіяльні моделі показують цю красу. Намагаємося, щоб це робили діти й онуки бабусі, що вишивала це диво. Ми виступаємо зі сцени, на фестивалях і святах.

Після кожного виступу до нас приєднуються все нові й нові шанувальники народного мистецтва. Ось, наприклад, на нещодавньому показі в Плютах ми виставили майже сорок костюмів, коментуючи кожен з них. І скільки схвальних відгуків ми почули від відвідувачів свята! Вчимося ми і народним танцям, щоб пропагувати їх на противагу ресторанним вихилясам. Ми активно відроджуємо унікальний обухівський «шитий» рушник, з виставками об’їздили столичні бібліотеки, обласні музеї, фестивалі. Усе це ми робимо на волонтерських засадах, бо й розпочинали ми цю справу, як ще один вид діяльності волонтерської організації «Материнське серце», яка вже восьмий рік допомагає фронту плетеними маскувальними сітками, білизною, харчами… Через українське мистецтво ми допомагаємо нашим воїнам утверджувати Україну: вони – на сході, а ми тут. Адже патріотизм і державотворчість починається зі знання про своє коріння, історію, свій край.
- Добре відомо, що краєзнавці – це подвижники, ентузіасти, які ціною власного часу, сил та здоров‘я здобувають цінну інформацію, збагачують історію рідного краю. Як Ви вважаєте, чи була б їх діяльність набагато продуктивнішою, аби отримувала гідну допомогу від держави, місцевої влади?
- Виходячи з досвіду нашої культурно-просвітницької спільноти, скажу, що діяльність краєзнавців-аматорів не стане продуктивнішою від співпраці чи підтримки влади. Бо разом з якоюсь, наприклад, фінансовою підтримкою від влади прийде диктат, будуть поставлені якісь умови, які будуть суперечити і принципам краєзнавства, і особистим принципам краєзнавців. У нас були спроби такої співпраці, але вони себе не оправдали. Тому ми рухаємося далі самостійно. З кожним проведеним заходом нас стає все більше, нас підтримують небайдужі люди. Маємо багато планів і задумів. Ось цього року відзначатимемо 30-річчя відновлення незалежності України. Треба показати краянам тих земляків, які доклали до цього неабияких зусиль, які принесли своє життя на вівтар української незалежності.
 - Які пріоритетні завдання, на Вашу думку, необхідно вирішити задля покращення ситуації в розвитку туристичної привабливості Обухівщини.
 - На Обухівщині не так багато артефактів, які можна «помацати» руками чи очима. Нема у нас залишків маєтків, як у Білій Церкві, нема колишньої архітектури, як у Богуславі. Із колишніх приміщень в Обухові – тільки садиба Андрія Малишка та земське училище (тепер перший ліцей) побудови 1913 року. Правда, є археологічний музей у Трипіллі, районний краєзнавчий, козацтва в Германівці. Навіть на цьому небагатому матеріалі можна вибудовувати цікаві маршрути. Головне - визначити чітку провідну ідею тематичного чи оглядового маршруту: що ми хочемо сказати цим маршрутом. А потім на цю ідею нанизувати історичний і краєзнавчий фактаж.

І тут можна задіювати не тільки музеї, архітектурні пам’ятки, а й цікаві історичні місцини, розповіді спадкоємців колишніх відомих осіб, майстер-класи, робити театральні вкраплення, проводити паралелі з сучасністю, пропонувати туристам участь в народних дійствах чи етнофотосесіях… А головна роль повинна відводитися екскурсоводу, його майстерній подачі матеріалу, його барвистій і емоційній розповіді. Я, наприклад, до своїх екскурсій містом долучаю помічників-аматорів, у тому числі й школярів. Це урізноманітнює подачу матеріалу, робить її гнучкою і динамічною. Не слід забувати і про базові потреби екскурсантів. В Обухові є точки громадського харчування, які готові нагодувати гостей обухівськими традиційними стравами. А місцевій владі завдання - взяти на себе спорудження громадських туалетів, бо ця проблема - ганебне гальмо розвитку туризму в нашому краї. І головне. Туризм будуть розвивати і вже розвивають зацікавлені люди-особистості, які бездоганно володіють знаннями і мовою, які мислять патріотично, творчо і креативно, які оперативно можуть організувати будь-який маршрут. Таких людей треба плекати, зацікавлювати. Бо без них найсуперовіша туристична інфраструктура буде мертвою.

Влада ж повинна взяти на себе координацію туристичних потоків, інформаційне й організаційне забезпечення. Ось нещодавно в Обухівській райдержадміністрації відбувся круглий стіл з цих питань, на ньому спеціалісти з різних частин теперішнього Обухівського району обмінялися досвідом, внесли свої пропозиції. Щось почало ворушитися. І це вже добре. Адже Обухівщина знаходиться біля багатомільйонної столиці. Закінчилися вірусні обмеження. Нам треба швидко створювати високоякісний туристичний продукт і пропонувати охочим пізнавати рідний край.