Тетяна Філіпова: Великодимерський ліцей - це потужний педагогічний колектив та чудові діти

"Моя Київщина" поспілкувалась із директором Великодимерського ліцею ЛПшГД- І-ІІІ ступенів Тетяною Філіповою. Очільниця найбільшого освітнього закладу Великодимерської громади розповіла про життя під час окупації, руйнування ліцею від рук агресора та етапи відновлення. Зокрема говорили про особливості освітнього процесу, допомогу армії та загальну ситуацію в громаді

Пані Тетяно, насамперед розкажіть про найбільший освітній заклад Великодимерської громади, який ви очолюєте четвертий рік. 

На посаді директора Великодимерського ліцею ЛПшГД- І-ІІІ ступенів я працюю четвертий рік, тобто, цього року буде четвертий випуск наших учнів. Пишаюся тим, що очолюю найбільший освітній заклад громади: у нас два дошкільних підрозділи, п’ять навчальних корпусів, у яких навчається 1434 учні початкової, середньої і старшої освіти та 286 учнів відвідують дошкільні заклади освіти. Станом на сьогодні близько 8 відсотків учнів навчаються за сімейною формою навчання за кордоном, але ми надіємося, що вони повернуться. Трудовий педагогічний колектив нараховує 213 працівників. У нашому закладі працюють чотири харчоблоки. Звісно, нам є чим пишатися, але дуже багато є й проблем, які стараємося вирішувати, адже коли нема проблем – то нецікаво жити. Отже, працюємо, розвиваємося, створюємо щось цікаве для дітей, бо коли у дитини зникає бажання йти в школу,  незалежно від оцінок, отоді страшно. Отримую дуже велике задоволення, коли бачу щоранку оченята своїх учнів, бо розумію, що вони йдуть до школи із задоволенням. Хоча зараз воєнний стан, але дитинство ж ніхто не відміняв. Дитинство має бути на належному рівні, а навчання у ньому займає значну частину, тому наш пріоритет –  безпека, якість освіти та щоб діти навчалися із задоволенням.

Армія освітян велика, працюємо, тримаємо свій фронт, не підводимо наших військових, нашу владу як в області, так і на місцях. Стараємося, щоб за нас не було соромно нашим захисникам, що зараз боронять нашу країну. Навчаємо наших дітей – наше майбутнє, стараємося з усіх сил та віримо в перемогу.

Розкажіть, як громада пережила окупацію у 2022 році? З якими викликами тоді зіштовхнулись освітяни?

З перших днів після окупації і до сьогодні заклад працює в очному режимі. Весь педагогічний колектив повернувся на свої робочі місця, чим я особливо пишаюся, бо це дійсно патріоти своєї країни. Мені дісталося всього, бо якраз пройшла конкурс, перейшла працювати з іншої галузі на посаду у пандемію ковіду. Розуміла, що буде непросто. Але пережили, ввійшли у ритм, налагодили працю. Старалися, щоб і діти відвідували, і колектив не хворів. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми до останнього не вірили, що таке може бути у ХХІ столітті. В одну мить ми зрозуміли, що треба об’єднуватися. Дякуючи освітянам, людям, які не виїхали, не покинули, організували штаб, куди діти волонтери, батьки приносили все, що потрібно. Заклад став пунктом прийому, своєрідним хабом, де працювали всі та робили все, чого потребував фронт. Звісно, ми не чекали ворога у нас вдома, і коли зайшли танки ми залишилися сам на сам вирішувати питання виживання. Багато хто виїхав, кому вдалося. У мене не вийшло виїхати. Я навпаки забрала батька з військового містечка, і сестру. Мій чоловік військовий, з першого дня пішов захищати країну. Я не могла залишити заклад, проживали тут, а виїхали буквально останнім коридором на шість днів і повернулися у кінці квітня, бо хвилювалася. Як виявилося, недаремно – всі садочки відкриті, школа відкрита. Рашисти понищили, все розбили, єдине, дяка Богові, що не спалили. Від ударів, від вибухів дуже постраждав дах ліцею, був увесь постріляний. Нашій школі в цьому році 50 років, тому неприємностей багато. Наші вороги–нелюди, у яких немає нічого святого, адже у них такі самі школи, проте вони розбивали все те, що ми збирали, купляли. Це люди, які все ненавидять. А наші діти наскільки патріоти, що не дивлячись ні на що, вони свою країну люблять, вони її підтримують. Я вірю в те, що ця нова генерація підніме нашу країну, наші цінності і наша міць все одно залишається українською. Я вірю в те, що наша держава буде європейською, українською, незалежною. Це для мене цінно.

Яким коштом відновлювали все, що пошкодили рашисти? Який фронт робіт ще необхідно для відновлення ліцею?

Все було розбите, жодних дверей не було цілих. Коли я  вперше зайшла в розбитий корпус, у мене був істеричний стан, бо побачила те, що вони наробили. Хоча в порівнянні з тим, що сталося в Богданівці, розуміла, що все можна відновити. Ми зверталися до місцевої влади, яка виділяла кошти, але потреби були величезні і не лише нам. З’явилися проєвропейські організації, приїжджали і пропонували допомогу. Це дуже підтримувало та згуртовувало. Організація ЮНІСЕФ установила всі двері, згодом долучилася організація Save the Children та допомогла будівельними матеріалами. Представники компанії ЮНІСЕФ побачили на яку кількість дітей розраховано заклад і запропонували основне, без чого ми б не відкрилися – ремонт укриття. Кошти на нього виділила селищна рада, але це мав бути косметичний ремонт аби лише розпочати навчальний процес. Пізніше компанія ЮНІСЕФ зі своїми будівельниками зробили шикарний ремонт. Допомагали і батьки наших учнів. Отже, сьогодні маємо укриття, де поміщається одна тисяча дітей, бо інший корпус ходить в укриття дитсадочка. Два садочки мають укриття в головному корпусі. Зараз ми повністю забезпечені укриттями і наші учні навчаються на очній формі. Звісно, є глобальні питання, які були ще до війни, а тим більше зараз, - ми не можемо повноцінно навчатися, бо є проблема з дахом. Ми зверталися до партнерів, записали відеоролики. Приїхав німецький БФ Хелп з пропозицією зробити дах, і паралельно ми брали участь у грантових програмах.  В результаті ми потрапили в крутий проєкт, де взяли участь понад три тисячі шкіл, а відібрали лише п’ять – претендентів на трансформацію колишніх радянських шкіл. Велася мова про дах, про утеплення та трансформацію внутрішнього простору школи. Це було прив’язано до Міністерства, але через складну ситуацію на фронті ми зрозуміли, що це все може почекати. Нам пояснили так, що війна чекати не буде. Таким чином ми відмовили німецькому фонду і тут не вдалося. Дякуючи Бельгійській громадській організації «Анабель», яка погодилася нам допомогти з дахом та утепленням, то ж маємо надію на вирішення проблеми. Наразі вони проводять тендерну процедуру, і ми дуже чекаємо початку робіт.

Як нині громада, зокрема навчальний заклад допомагає фронту?

Взагалі у нас громада одна із найбільших громад у Броварському районі. Може через те, що ми були в окупації, практично не відбуваються жодні заходи, які були б не пов’язані зі зборами для ЗСУ, чи тематичними вечорами пам’яті загиблих героїв, бо саме завдяки їм ми живемо, працюємо, навчаємося. Відбуваються ярмарки, де завдяки дітям та батькам в минулому році зібрали 200 000 грн, а в цьому році 417 000 гривень. Ми купили нашому татові-військовому автомобіль, який вивозить поранених. Збирали та відправили на Великодні свята кошики героям, провели акцію «Зігрій воїна».  Багато батьків, братів та сестер  наших діток на передовій. Кожного дня ми дякуємо нашим воїнам і дуже сумуємо, коли воїни повертаються на щиті. Адже це не лише біль батьків та родин, це наш загальний біль. Кожного дня розпочинаємо навчання з хвилини мовчання. Нинішнє навчання зовсім не те, яке було до війни. Освіта асоціалізована, вона не лише про навчання, а й про виховання, патріотизм, людяність. Нинішні діти зовсім по-іншому думають, це патріотичні індиго, які дуже багато чого розуміють. З таким натхненням, з яким вони говорять про наших героїв, про свою країну, це дорогого коштує. Наша молодь – золота, бо вона буде представляти нашу країну. 

Чи актуальним є для ліцею підвищення кваліфікації працівників або ж обмін досвідом за кордоном?

Насправді дуже багато робить обласна влада для навчання педагогів, для обміну досвідом за кордоном. Департамент працює дуже круто, бо ми маємо осередки предмету захисту країни та потужну базу. У нас у ліцеї є осередок, який ми почали робити самі, а згодом долучився й Департамент. На навчання приїздять діти до нашого ліцею з усієї громади. Діти навчаються запускати дрони, мають інтерактивний тир, навчаються поводженню зі зброєю. Попит на військові професії дуже високий, профорієнтація грає свою роль. Багато учнів мають бажання стати професійними військовими, ДСНС-никами, полісменами. До речі, дякуємо першій леді за реформу харчування. Зараз у нас є партнери, які допомагають покращити харчування. Все змінилося, їжа якісна, вітамінізована. Діти споживають фрукти: ківі, яблука, груші, банани. Дуже багато дітей приходять у заклад тому, що можна поїсти. На сьогодні таких дітей не мало.

Як ви особисто підходите до організації освітнього процесу та дозвілля?  

 У професію педагога, вихователя не можна йти, якщо ти не любиш дітей. Треба розуміти, що діти у різному віці різні. Коли у нас повітряна тривога чи канікули, ти приходиш в порожній заклад, немає натхнення, але коли ліцей повен дітей, то зовсім інша річ. Це їхній хаб, це їхнє місце сили, куди вони приходять і кайфують, бо 70 % часу вони проводять тут. Якщо їм все забороняти, а вони і так обмежені, не буде радості в житті у дітей. Тоді буде радість у телефонах, електронних сигаретах, будуть панічні атаки, суїцидні настрої. Діти не всі однакові. Хтось може це пережити, а комусь дуже важко, особливо, якщо додаються проблеми в родині і дитина не може з цим справитися. Колись не знали психологів, не зверталися по допомогу. А зараз допомоги треба і батькам, і дітям. Я кажу, що наші діти – герої і тисячу раз підтверджую: ці діти – герої не через героїчні вчинки, а через те, що ця дитина зранку йде до школи і не знає, що її очікує: ракети, шахеди. Ми навчаємося і не знаємо, куди прилетить. Приходжу вранці і молюся постійно до ікони, а коли минає чотири години, мене попускає, бо діти переважно пішли додому. Наш заклад працює до 21.30 год. На гуртки йдуть і дорослі, і діти, займаються у спортзалі. Працює гурток Джура, вчаться стріляти, діти постійно тусуються, укриття працює. У нашому закладі родзинка – це наші діти, дуже круті і потужні. Вони навчаються, розвиваються, відвідують гуртки, пишуть гранти, беруть участь у проєктах, займаються іміджем закладу, готуються до НМТ. Найбільша цінність Великодимерського ліцею – потужний педагогічний колектив та чудові діти. І ще нам дуже допомагають батьки.

Поговорімо про звітність та відкритість, зокрема, як прокоментуєте кримінальні провадження відносно вашої діяльності?

Ліцей підпорядкований управлінню освіти, молоді і спорту нашої громади, але наш засновник – це  селищна рада. Ми звітуємося перед батьками, перед громадою про те, які кошти нам виділяють, які кошти ми заробили чи виграли протягом року. Які б не були проблеми, ми звертаємося до нашого засновника. На цю посаду я прийшла працювати з Калитянської громади, де я ще й депутатка. Звісно, що були різні життєві та політичні ситуації. Мені прикро, що з дорослими важче, з дітьми легше. Не встигла я прийти, як про мене почали писати всяке, хоча жодного дня наш заклад не був закритим, він відкритий для всіх. Батьки знають, що можна зайти, хочете подивитися  навчальні кабінети – будь ласка, харчоблоки – будь ласка, продукти – будь ласка. Хочете бачити які ми проводимо тендерні закупівлі – будь ласка. Ніяких проблем із цим немає. Але у нас така тенденція: хто працює, того і карають. Щодо мене зараз є до десяти кримінальних справ, які знаходяться на розгляді. Для того, щоб запустити школу з першого вересня, треба пройти багато комісій і кожна комісія пише зауваження. Зрозуміло, що школі 50 років і треба робити поточний ремонт. От зробила ремонт і за кожен ремонт мене викликають і питають. Це їхня робота, я розумію, але я не будівельник.

Так багато турбот у директора, збоку це все гарно виглядає, але ми відповідаємо за все: дитина прийшла в садок і ми несемо за неї відповідальність, аж поки не випуститься. Працюємо зі статусними дітьми, працюємо з ДСНС щодо укриття, із Держспоживслужбою, із санстанцією, із Департаментом освіти, Департаментом якості освіти. Звісно, що всі в чомусь допомагають, але коли одна людина відповідає за все і має кожному надати відповіді, то тоді ставиш собі питання, а коли ж займатися навчанням. Йде реформа і ми готуємося  до 2027 року стати старшою профільною школою. Мені б хотілося б згуртованої роботи. Якщо ви бачите, що щось не так, то приходьте і з'ясовуйте. А коли ти читаєш про себе жовту пресу, то розумієш, що люди готуються до чогось, наприклад, до виборів. Я не проти, маєте бажання, робіть, але все має робитися цивілізовано. Ми не маємо права йти проти закону. Хто не працює, у того немає помилок. Якщо ти робиш одну роботу, тим паче, коли пройшла реформа і ми стали громадами, то нам треба гуртуватися, стати однією родиною в громаді, а насправді виходить як у байці лебідь, щука і рак... Не дуже комфортно..

Як у вас відбувається взаємодія з місцевою владою?

Я зараз депутат районної ради. Давати оцінку роботи ради я не буду, бо розумію, що жоден керівник  не повинен забувати, що владу йому надав народ. Якщо очільник не любить свій народ, йому нема чого робити на посаді. Мої батьки мене навчали, що будь-яка посада може закінчитися тим, що тебе можуть попросити на вихід. Роби так, як бажав би для себе.

Та й особливого нічого не вимагають люди, лише щоб був комфорт для дітей, щоб не забували наших військових, щоб шанували наших ветеранів, поранених, а головне – не забувати людей поважного віку, з яких життя починалося. 

Моєю мрією, коли прийшла на посаду, було зробити сільський заклад освіти на рівні міського закладу, бо коли діти приїздять на навчання до вищих закладів, то мають психологічний дисонанс. Моя ціль була саме така. Я до цього йду і буду йти, щоб діти з села не відчували себе ні в чому гірше. От така ж ситуація має бути в громаді. Чому наш житель має їхати до кращого лікаря в Бровари чи Київ, якщо такі лікарі мають бути тут? Може це міфічно звучить, але перш за все, якщо ти будеш поважати та любити своїх людей, то навіть, коли щось не знаєш, то люди допоможуть і все стане на свої місця. Треба сідати і домовлятися. Якщо є причина, щоб людина пішла, то зробити це треба цивілізовано, не гидити. Кожна людина відповідає за себе, але на мою думку, треба бути з людьми відвертими. 

Які  наразі бачите основні проблеми в Великодимерській громаді? 

Пропрацювавши чотири роки у громаді, перш за все, я бачу, що це - голод кадрів. Дуже багато фахівців виїхало, і нам потрібні кваліфіковані кадри. Мало хто залишається в селі працювати, хоча є мудрі і розумні молоді люди, але ми – пристоличний район і зрозуміло, що всі їдуть заробляти у місто Київ, бо там рівень зарплат вищий. Молодь в школу не заманиш, бо заробітна плата без досвіду мала. В результаті ми вирощуємо кадри, а вони йдуть або в приватні школи, або в інші структури. Кожна українська сім’я намагається заробити та відкласти кошти, бо завтра може бути ще гірше.

Друге, - це проблема комунікації. Якщо людина знає, що робиться в старостаті, в громаді, в країні, то вона розуміє, чи треба збирати валізи за кордон, чи треба запасатися продуктами і т.д. Добре, якщо в селі знають, чим займається селищна рада, куди треба звернутися та отримати багато якісних послуг, бо у громаді достатньо самотніх і хворих людей, які потребують медичної чи іншої допомоги. Отже, головне – створити комфорт для населення.

Проблема ще одна – молодь. Вони їдуть, шукають де краще, бо нема будинку культури, просвітницького хабу, культурного центру, нема де провести вечір, концерт. Варто зауважити, що і до війни цього не було.  На мою думку, молодь залишатиметься, коли знатиме, що є нормальні умови для життя та розвитку.