Олександр Воронін (журналіст): Одна історія про Стуса

Біографічна художня стрічка про Василя Стуса «Заборонений» режисера Романа Бровка  вийшла у всеукраїнський та обласний кінопрокат.

Так сталося, що напередодні прем’єри біографічної художнього кінофільму про Василя Стуса я у мережі переглянув документальну стрічку Сергія Лозниці «Процес». Спершу подумав, що остання - чергова екранізація однойменного роману Франца Кафки про абсурд абстрактної судової бюрократії, насправді – це компіляція кінохроніки 1930-го року про процес так званої «Промислової партії». Це був другий (після так званої «Шахтинської справи» 1928-го року) сфабрикований Кремлем процес проти ворогів народу-шкідників у промисловості та на транспорті, але він з пропагандистською метою знімався на кіноплівку та ще у новітньому на той час звуковому форматі.

 Усі звинувачені, за розробленим сценарієм, взяли на себе провину за вигадані злочини, а там де були реальні нещасні випадки на виробництві через штурмівщину, то винуватцями був за звичай не дружній з оковитою пролетаріат-гегемон, а фахівці-інженери з числа бувших. Це мабуть був перший приклад гібридного правосуддя. Дюжина звинувачених була приговорена до «вищої міри революційного захисту» -  смертної страти через розстріл.

Роль захисників зводився до жалюгідної підтанцовки головному режисерові цих та майбутніх показових постановок такого штибу- Генпрокурору СРСР Андрію Вишинському, розквіт котрих прийшовся на 1936-1938-ми роки. Адвокати лише просили зберегти життя своїм підзахистним. Оскільки це було ще до Великого терору, в решті-решт, потім розстріл їм замінили довгими термінами ув’язнення, але декого куля наздогнала у 1937-1938-му роках.

Цікаво зазначити, що знятий на кінострічку процес над Промпартією відбувся наприкінці осені 1930-го року у Москві, а весною того року в Харьківській опері відбувся інший цілком сфабрикований ОГПУ процес над учасникими так званої СВУ (Спілки визволення України), в якому було задіяно аж 474 фігуранти справи, у тому числі 45 керівників, 15 було засуджено до розстрілу, 192 особи були спрямовані до концтаборів, а 87- вислані за межі УРСР. Не дарма казали, що «коли Москві та Ленінграді стрінуть нігті, то в Києві та Харкові рубають руки по лікоть» …Достатньо сказати, що протягом радянської доби, за підрахунками дослідника репресій Едуарда Бєльтова, - серед 1200 репресованих професійних письменників у СРСР понад 600 були - з України.

Цікаво нагадати,  що провідник радянської укранізації Микола Скрипник (який, подібно іншому українському комуністу-романтику Миколі Хвильовому покінчив собою у 1934-му році) під час сфабрикованого процесу над СВУ в журналі «Червоний шлях» написав розгромну статтю «Контрреволюційне шкідництво на культурному фронті», де морально засудив звинувачених….

Рівно через півстоліття після процесів СВУ та Промпартії восени 1980-го року у Києві відбувся  суд над відомим українським правозахисником та поетом Василем Стусом, якому присудили 10 років таборів та 5 років подальшого заслання, однак Стус пішов з життя на самому початку горбачовської перебудови,  у вересні 1985-го року у пермському таборі.

Так співпало, що процес над Стусом проходив, коли я поступив, після демобілізації, до університету, а загинув поет, коли я вже працював над дипломом. Ім’я поета-правозахисника в когорті інших радянських дисидентів було широко відомо у відносно вузькому колі аматорів «ворожих радіостанцій», а його вірші вперше прочитав (причому у перекладі на російську) з роздрукованих на кальці копій сторінок «Хроники текучих событий». До перепоховання поета на батьківщині восені 1989-го року разом з тілами інших загиблих патріотів ( Олекси Тихого та Юрія Литвина) були ще роки, позначені як доба початку відродження української державності. Потім були перевидання віршів та критичних статей Стуса, посмертне присвоєння лауреата Шевченківської премії (1991 рік)  та звання Герой України після Помаранчевої революції…

До речі, дослідник творчості Стуса зокрема та правозахисного руху в цілому , редактор «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані кілька років тому досліджував: звідки пішов міф про висування Стутса на Нобелевську премію, про що пригадується у стрічці.  Не те, що такої ідеї не було, але одна річ, коли кандидат потрапляє у шорт-лист журі- з 4-5 імен, а інше- щорічне висування понад сотні літераторів на першому етапі відбору…

Глибоко символічно, що київська премє’ра стрічки режисерів відбулася на початку вересня,  на 34-ту річницю з дня цієї трагедії.

Про те, що вітчизняні кінематографісти вирішили екранізувати біографію Стуса було відомо ще три роки тому, особливо після того як нинішній нардеп та кум Путіна Віктор Медведчук у 2016 році розповсюдив заяву, про те,що він буде звертатися до суду в разі викривлення у кіно  його ролі, як призначеного від держави адвоката Стуса на тому процесі. Тому сцену спілкування адвоката зі своїм захисником в його камері зі стрічки вирізали при монтажі, прізвище Медведчука ніде не названо, а його роль зводиться до зафіксованого у стенограмі фрази в дусі Понтія Пілата - «На розсуд суду»

На передприм'єрному показі фільма в столичному кінотеатрі «Оскар» з режисер Роман Бровко та сценарісти Сергій Дзюба, Артемій Кірсанов та продюсер Арртем Денісов  розповіли про історію непростої  роботи над стрічкою про реальну історію нескореного поета, історія кохання і зради, людської гідності та підлості.

Спершу робоча назва стрічки – "Птах душі". Проект став одним із переможців 10-го конкурсного відбору Держкіно. Підтримка держави склала близько 19 млн.грн. із загальних 38 млн грн, витрачених на фільм. Знімали фільм з травня по серпень 2018 року, в тому числі у Києві. В стрічці широко використовується кольорова хроніка Хрещатика 60-80- років, але основні етапи життя та діяльності поета, на мій погляд, зняти вельми схематично:  знайомство з майбутньою дружиною у київському метрополітені, участь у несанкціонованих владою вечорах української культури, знайомство з художницею Аллою Горською, яка згодом трагічно загинула, виступ на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» , звільнення з аспірантури, нарешті суд.

В кабінетах начальства, як незмінні атрибути доби,  висіли портрети Хрущова, Брежнєва, потім Горбачова, а ось зображень українських комуністичних  керманичів- Петра Шелеста та Володимира Щербицького – зовсім не було. Чомусь зовсім не пригаданий у стрічці відомий київський прозаїк Віктор Некрасов, який тісно був пов'язаний з правозахисниками, а потім вимушений був залишити Україну та переїхати до Парижу…

Стосовно Стуса, в стрічці зовсім випав з фабули сюжету перший термін ув’язнення поета- в мордовських таборах про що розповів соратник Стуса по боротьбі - Василь Овсієнко. Хоча пояснюється це тим, що при остаточному монтажі з три годинного фільму зробили двогодинний. Хоча знімальна група не виключає імовірності надалі зробити 4-серійну телевізійну версію своєї роботи, доснявши кілька важливих епізодів, у тому числі й донецьких. Документальний епізод демонтажу барельєфа зі стін на стін Донецького університету бойовиками так званої ДНР – так і проситься на екран…

Василь Овісієнко також (хоч у мякій формі)  розкритикував пермські сцени, де автори картини вдалися до суто голлівудських прийомів жанрового кіно (тріллера, а подекуди й хорору). Втім,  молодь полюбляє такі сцени і може для успіху в прокаті важливі. Адже зняв режисер Петро Буслов також в такому ж заокеанському  стилі біографічну стрічку про останній рік ровесника Стуса - Володимира Висоцького- «Спасибі, що живий»…

На прем’єрі стрічці були присутні й актори, які зіграли головних героїв - Дмитро Ярошенко- який фактурно та психологічно - досить схожий на поета та Карина Шерєвєрова, яка зіграла роль Алли Горської. До речі, варто зазначити непоганий саундтрек до фільму присутнього на прес-конференції композитора  Олександра Сошальського.

Наприкінці зустрічі з пресою, автори стрічки висловили впевненість, що у вітчизняний прокат все більше буде виходити фільмів про видатних синів та дочок України.

Підсумовуючі свої враження від фільму та асоціації, які були викликані цією стрічкою, зазначу, що історія- про Стуса- була  останньою  деталлю в хрониці більшовицького правового свавілля. А оскільки муза Кліо мало кого чомусь вчить, доводиться констатувати, що, на жаль, історія може повторитися і у новітні часи, про що свідчить переслідування окупантами з РФ Олега Сенцова та його колег».