#

Оповідання "Друга історія кохання" з циклу "Таке воно, життя..."

Тетяна Іванчук (письменниця)

25.06.2020 11:15
Оповідання "Друга історія кохання" з циклу "Таке воно, життя..."

Вперше за багато років Вадим їхав на проводи сам. Дружина, доки ще була жива (царство їй небесне), або їздила з ним, або всіляко відмовляла від поїздок. Вихована  в іншій вірі, інтелігентна аж до консервативності, вона не поділяла його думок і поглядів, вперто силкуючись перевиховати   і його, Вадима. Мовляв, чого його їздити до мертвих, їх можна  поминати і дома. А, може , сьомим жіночим  чуттям  відчувала недобре і намагалася  втримати чоловіка біля себе, бо частенько ловила себе на думці, що він не біля неї, принаймі, душею. Але розмови про це   у їхньому домі не точилися. Отак  нічого не сказавши, не спитавши і відійшла. Згоріла швидко. Нещадна хвороба за лічені місяці висушила її розкішне тіло. Хай з Богом спочиває.
Автобус під
'їхав  до розвороту і спинився. Вадим вийшов з теплого салону на свіже весняне повітря. Дихнув на повні груди, мало не захлинувся. Повітря було густе, якесь аж солодке на смак. Перейшов через перехід на трасі. Треба до села добиратися попутними, бо рейсового транспорту вже до вечора не  буде. Хтось безтолковий так розпорядився, що відтепер студенти, робітники  і звичайні подорожуючі з міста до райцентру добираються
скоріше, аніж від райцентру до сіл. Нікого не хвилюють чужі проблеми. А тим часом для місцевих таксистів  це гарний приробіток   за відсутністю альтернативи. Хочеш  їхати –  плати, куди подінешся, особливо восени чи взимку. Довго не погаласуєш на холоді. Вадимові  пощастило. Їхали земляки, впізнали. За балачкою не зоглядівся, коли й до села добралися. Підвезли до батьківської хати, поручкалися і Вадим, охайний, підтягнутий, стрункий у свої  мало не сімдесят, з гарним настроєм відчинив хвірточку. В батьківській хаті вже давно нема батьків, вже і брат з невісткою відійшли у вічність. Тепер у хаті господарюють братові діти, але  їде до них, як до рідних. Та не тільки хата  і родичі кличуть його   із далекого міста. Є ще одна причина, захована глибоко в   його серці, але давно вже не таємниця для рідних. Щоразу, приїжджаючи до села, Вадим  всілякими способами умудрявся  вивідати про Олю, своє давнє, але незабутнє кохання. Вони бачилися тільки на проводи і то зрідка.   Вадим, високий , сивочолий  подивлявся поверх натовпу , аби побачити чорняву голівку  у незмінному білому газовому шалику. А Оля, невисока і фігурна, як  молода дівчина, теж шукала його поглядом, аби хоч здалеку стрітися очима.
Вадим закохався в Олю, коли вона була ще школяркою і кучерява, статна, чорноока  дівчина відповідала взаємністю. Але довелося розлучитися. Вадим поїхав служити до армії. Дівчина, як відчувала, що ця розлука  буде довжиною  майже в ціле життя, бо бігла аж за село, проводжаючи автомобіль з новобранцями. За сльозами не бачила, як  сміються з неї односельці, як мати, покинувши сапку на буряковому полі, бігла навперейми їй, щоб спинити,  закрити руками, як крилами, сховати од людських очей. Переписувалися, сумували одне за одним. Вадим залишився після служби  вчитися на військового лікаря. Листи  стали приходити рідше. "Зайнятий дуже"- виправдовувалася перед матір
'ю Оля.
Якось Олю перестріла Вадимова мати, вчителька , і отак  ні сіло, ні впало  мовила:"Олько, відступися від мого сина. Він тепер воєнний врач, офіцер. А ти хто?" Олю начебто навідліг ударили по обличчю, аж щоки запекли вогнем. Мовчки відійшла на ногах, що враз зробилися ватними, а вже вдома дала волю сльозам. Плакала так, ніби хтось помер. Кілька днів не виходила з дому, а потім враз задерев
'яніла, очі потемніли ще більше, вийшла до клубу на танці, дозволила Сергію, що давно вже упадав за нею, провести додому, а за місяць поїхала з ним до міста за тисячу кілометрів від свого Вадима і там відгуляли скромне весілля.
Вадим теж невдовзі одружився. Робота, діти, словом , все, як у людей. Сорок років жили одне від одного на відстані  в тисячу  кілометрів. Оля з думкою про те, що Вадим її не захотів, а Вадим з думкою, що Оля його не дочекалася. І бачилися ото тільки на сільському цвинтарі в поминальні дні, коли обом випадала нагода навідатися до села.
Вадим овдовів перший. До нього дійшли чутки, що в Олі важко хворіє чоловік. Ось і на проводи  не приїхала, напевно за чоловіком доглядає. Кинувся розшукувати номер її телефону. Знайшов, але не наважився  зателефонувати. Так  і поїхав до міста з важким серцем. І Оля, коли вже не стало чоловіка, ніяк не могла першою обізватися до Вадима, хоча теж мала номер його телефону( небожі постаралися). Десь через рік вони зустрілися, хоча й досі залишилася для всіх таємниця, хто ж перший зателефонував?
Вадим поїхав до Олі в місто за тисячу кілометрів. А Оля повідомила про це найближчих подруг. Вони з цікавістю спостерігали, як стрункий, підтягнутий, немолодий підполковник військової медицини з величезним букетом білих троянд нерішуче тупцював біля під'їзду Олиного будинку, хлопчакувато озираючись довкола, неначе на першому побаченні.
Оля перебралася  до Вадима. Якби знала, що так важко буде знайти порозуміння з його дорослими дітьми, то, напевно б, не зважилася. Але кохання  всесильне. Воно  долає  час і відстань, перемагає життєві труднощі. Якщо воно справжнє.

(В цій правдивій історії з етичних міркувань змінено імена головних героїв. Нехай вони будуть щасливі!)         

Читати "Моя Київщина" у Facebook