#

Оповідання "Маруся" з циклу "Жінки з мого села"

Тетяна Іванчук (письменниця)

21.05.2020 19:20
Оповідання "Маруся" з циклу "Жінки  з  мого села"

Сірого осіннього ранку Оксана визирнула на собачий лемент. В сусідньому обійсті теж не вгавав собака. Глянула у двір до сусідів, а там дрібненька тоненька дівчинка зіп'ялась на призьбу і цілувала шибки невеликих віконець, припадаючи до них, як до живих. Оксана переступила  невисокий пліт , простягла руки до Марусі, своєї хрещениці і загорнула її  в обійми, як у теплу ковдру. З хати вийшла господиня, Ганна, старша сестра Марусі, яка з чоловіком та двома дітьми мешкала тепер у батьківській хаті. "Ганю, дитино, змилуйся, забери до себе Марусю, бо ж пропаде у тих приймах!"- обернулася Оксана до Ганни з очима , повними сліз.

Маруся залишилася без мами  першого року  війни. Якраз до села зайшли радянські війська. У хаті Марусиних батьків військові облаштували склад, ще й пораненого бійця поклали у світлиці. А в маленькій комірчині лежала хвора пухла жінка. Вона вже давно слабувала серцем, похоронила двох  діток в тридцять третьому, а коли до війська  забрали її сина Івана, зовсім злягла. Через хату снували солдати, а вона чи не в кожного з них  питала тихим , сповненим сподівання голосом: "Не зустрічали мого сина, Івана?"

"Нет, мать, не видели, не знаєм". Прямо через їхній город їхали танки, "Катюші", стріляли з околиць села по німцях,  а німці у відповідь гатили  прямо по селу, по будинках. Командир військових вранці питає у батька Марусиного, Антона:"Отец, почему твой петух не поет?". Батько скрушно хитнув головою: "А Господь його знає..."

"А он уже и петь не будет!"- вийняв з-за спини , тримаючи за дві лапи догори ногами, зарубаного півня  і зареготів, як сатана, показуючи чорні дупла кутніх зубів, командир. А потім солдати зняли дубові двері з хлівчика  і заходилися їх рубати, аби було на чому спекти півня. Маруся сиділа біля хворої матері і маленькими ручками терла розпухлі мамині ноги. Інколи бігла погратися  з дітьми на вигоні і забувала, що мама чекає її вдома. Мале, що з нього візьмеш. Коли мама вмерла, батько став просити військових  звільнити хату, щоб по-людськи відбути похорон. Склад і пораненого перевели в інше місце. Покійницю везли на підводі, падав густий лапатий сніг, а маленька Марусина сиділа біля  мами і дивилася, як сніжинки падали на мамине обличчя і чомусь не танули. Вона не розуміла, що мами вже не буде, бо  тато сказали, що мама скоро прокинеться. Як умів,так і  втішав малу. А сам  по сороковинах став шукати собі дружину. Пішов до одної в прийми. Не прижився. Марусину забрала до себе сестра за няньку для малих небожат. Потім знайшов іншу жінку, вже привів додому. Але нова мати не жалувала маленьку сироту, тому Маруся на цілий день втікала до хрещеної Оксани. А там своїх діток семерко. Проте завжди садовили її до столу обідати чи полуднувати. Пам'ятаючи батьків наказ  не їсти багато в гостях, Маруся швиденько хапала кілька ложок страви, чемно дякувала і клала ложку поруч. А всі ще трапезували! От вона подумає, подумає та й знову бере ложку: "Буду ще їсти!".

І так разів кілька подякує, покладе ложку та й знову береться до страви. Так в гурті й виросла.  Теплі дитячі спогади про сусідських діток, про доброзичливу хрещену гріють жінці душу цілий вік. Як село було під німцями, Маруся пам'ятає слабо. Певно, не все здатна чіпка дитяча пам'ять зберегти. Можливо тому, що не все   хочеться пам'ятати.

Повоєнні роки, тяжкі  і голодні, забути неможливо. До школи набрали різновікові класи. Учнів  у журналах так  і записували: "Старший Микола , молодший Микола, Галя велика, Галя маленька". А зошит був на вагу золота, ціною в один рубль, довгоочікуваний, як розкішний подарунок на день народження. Маруся старанно і  акуратно списувала зошити, рядочка, було, даремно не пропустить.

Вчителька її за взірець всьому  класу ставила. А потім був сорок сьомий рік. Навіть зараз, проживши вік, жінка дивується, чому був голод, чому люди пухли на родючих щедрих чорноземах, чому його так ревно замовчували, не дивлячих на людське горе і жертви? Їхню сім'ю і не тільки врятувала картопля, яку батько закопав ще перед війною. А відкрив яму з картоплею, перестеленою солом'яними кулями, в сорок сьомому. Картопля за цей час перетворилася на білу цупку гуму, яку різали  шматками і роздавали всім, хто попросить. А ще  з горища батько зняв стару задубілу шкіру хтозна з якої тварини, бо шерсть давно сточила міль. Різали її на басамаги, варили в казанах, заправляли  зелепухами і їли це вариво. Діти паслися, як гусенята. Відшукували  в землі торішню картоплю, насіння еспарцету, дерли в жорнах все це на борошно і матері пекли зелені млинці. Маруся мало не вмерла від цієї страви, вже  й ніжки спухли були, та сестра Галя десь роздобула пуд жита. І коли малу Марусю послали за чимось на город( вже й не пригадає , за чим), то назад вона летіла, як їй здавалося, на крилах, хоча насправді, насилу йшла пухлими ногами, бо на неї чекали  коржі з житнього борошна...

У неї була робота – бавити молодшу сестру та малих небожат. Діток народжувалося багато. По вулицях працювали міні-садочки прямо в селянських будинках. Якась баба Софія чи Лукія  готувала страву для малечі  (благо, хоч крупи видавали з колгоспу). Нагодує, замкне на замок, а сама в  городі порається. Одне одного гляділи, так і виростали, доки їхні матері  заробляли трудодні на колгоспних полях та фермах.

Сім класів Маруся закінчила на "відмінно". Ще одну чверть ходила до   сусіднього села,  доки було тепло і сухо. Через село йшла  в  туфлях, а за селом –  босоніж. Берегла взуванку. Ніхто вранці не будив, нерідна мати завдавала роботи стільки, що ніколи було сидіти над уроками. До школи більше не пішла, проте  закінчила курси крою і шиття. Навчилася шити, а шити не було на чому. Аби ще хто купив дівчині швейну машинку...Тоді пішла хвиля комсомольсько-молодіжних ланок, бригад, будівництв. Отак Маруся й стала  працювати у польовій ланці. Дівчатам давали найважчі ділянки роботи, найбільш зарослі поля, такі, що й  не добереш, що там посіяно, і невтомні дівчачі руки наводили лад  на колгоспних полях і вдома, а вечорами, коли інші дівчата йшли в кіно, Маруся замість квиточка на сеанс, купувала на 14 копійок кольорові ниткі муліне і вишивала. Скільки всього за свій вік вишила! Хатина, як  квіточка, вся у  вишиванні: подушки й подушенятка, скатерки  і штори, серветочки й фіраночки, картини й пілочки, сорочки й рушники! Вже рушники у сховку лежать, бо несила їх знімати та чіпляти. Навишивала собі приданого, рушники – старостам та й пішла заміж за Петра, такого ж незаможного, працьовитого сільського хлопця. Звели хатину, купили ліжко, а обідали стоячи біля скрині одне навпроти одного, молоді  і щасливі. Прийшов батько якось до сніданку: "Що хочете, аби більше влізло, що навстоячки  їсте?" Покепкував та змайстрував два ослінчики. Тепер вже було на чому сидіти. Народилося у них тройко діток. Маруся щодня в ланці, Петро – механізатором.

Тільки-тільки зіп'ялися на ноги, діти закінчили десятирічку з медалями та відмінними оцінками , як батько їхній Петро  тяжко захворів. Помучився, сердечний, та й помер. Скільки їх, молодих, завзятих до пори пішло на той світ, не дочекавших онуків та омріяного відпочинку! Згорали в розпечених комбайнах та тракторах, бо ще тоді ні одна розумна голова не придумала кондиціонерів, труїлися гербіцидами та пестицидами, бо держава не дбала про своїх трударів. В погоні за міфічними рекордами , центнерами і тонами  губилися людські долі, втрачалося найцінніше –  здоров'я, сила  і життя людей, чиї руки годували півсвіту хлібом, цукром і молоком. Залишалися без батьківської опіки, турботи і допомоги їхні діти. Багатьом з них якраз  через це так і не вдалося влаштуватися в житті, здобути вищу освіту, бо не завжди самотні, повдовілі матері мали змогу вивчити своїх дітей. Та й діти, виховані в традиціях сільських сімей, йшли працювати, щоб заробити на себе, ще й матерям допомогти.

Маруся ходила  до ланки. Нароблялася, але роботу цю любила . В гурті жінок  не почувалася самотньою, разом  обідали, жартували, журилися, бо заробітки  були невеликі, а дітей треба піднімати. І вдома тримала чимале господарство. Копійка не буде зайвою. Надірвала здоров'я і після складної операції вже не могла ходити до ланки. Дали "легкий труд", але хіба він  у  селі  легким буває?  Деякий час школярикам готувала в шкільній їдальні, а  потім  до самої пенсії  працювала в дитсадочку.

Тяжко було совісній і щиросердній жінці з малятами, бо як тільки дітки плакали і їй хотілося плакати. Тоді в садочок несли зовсім маленьких, ще грудних діток. Була й за няньку, й за виховательку, й за кочегара. Не раз жалкувала за своєю ланкою,  за свіжим повітрям, за терпким запахом трав обабіч польових доріг. Тепер нема в селі ланок, жінки сапають хіба що на своїх городах, а на полях вправляються  новітні агрегати, комплекси та механізми, бур'яни знищують хімікатами, дарма, що затруїли довкруг  на сотні літ вперед природу  і водойми, не задумуючись, як доведеться тут жити  нашим дітям, онукам і правнукам.

Марія Антонівна вже давно на пенсії. Тримає невелике господарство. Діти та онуки допомагають. Кохається у квітах, вже не вишиває,  дуже любить читати. Життя зігнуло спину цій жінці, але не відібрало щирості  і  людяності, добросердечного  і теплого відношення до своїх  і до чужих.

Читати "Моя Київщина" у Telegram