Децентралізація навпаки: місцеве самоврядування під контролем Банкової

Децентралізація в Україні фактично згорнута

Колись децентралізацію називали найуспішнішою реформою в історії України. Вона мала наблизити владу до людей, зробити громади сильними й самостійними. Та сьогодні цей проєкт тріщить по швах. Повномасштабна війна лише пришвидшила повернення до старих практик ручного управління. Місцеві ради дедалі частіше перетворюються на придатки партійних штабів, а голови громад – на заручників політичних рішень згори. Столиця і область, замість того щоб діяти як єдиний регіон, дедалі більше нагадують конкурентів у боротьбі за вплив і ресурси

Після того, як парламент продовжив повноваження місцевих рад до завершення воєнного стану, тема децентралізації знову опинилася в центрі уваги. Це рішення можна критикувати, але в нинішніх умовах воно стало важливим сигналом і для закордонних партнерів, і для українського суспільства: держава зберігає наступність влади, а вакууму управління не виникло. Водночас такий крок законсервував політичну ситуацію на місцях.

У громадах працюють не лише ефективні управлінці, а й ті, хто сприймає владу як джерело особистого прибутку. Підтвердження їхньої легітимності фактично дало зелене світло мародерам, шахраям і схемникам – зокрема й депутатам від нині заборонених партій, які й далі залишаються при владі та продовжують розкрадати місцеві бюджети.

До цього додається явище, яке самі місцеві політики називають «депутатами-кріпаками». Під тиском кримінальних справ чи погроз мобілізацією вони голосують за все, що спускають згори – від київської влади, їхніх представників на місцях або від партійних босів, які співпрацюють із владою. Продовження повноважень місцевих рад означає, що якість таких депутатів не зміниться – вони й надалі діятимуть за звичною схемою.

Фактично українське суспільство втратило можливість оновити владу. У Київській області сьогодні приблизно третина громад перебувають у стані управлінського паралічу: десь немає більшості для ухвалення рішень, десь немає легітимного голови – лише виконуючі обов’язки, які не несуть реальної відповідальності. Це напряму впливає на якість управління і зрештою може мати негативні наслідки як для окремих громад, так і для області загалом.

Сильне місцеве самоврядування мало би стати ключем до розвитку країни, але нині простежується негативна тенденція. Саме під час війни центральна влада фактично почала згортати децентралізацію. В обласних радах депутати стали заручниками обласних адміністрацій і голосують за все, що надходить згори. Тоді як обласні адміністрації отримують вказівки з Банкової… Так неконституційний орган – Офіс Президента – поступово перетворився на тіньовий Кабмін. Хай би воно так і було, якби працювало на благо народу та посилення держави. Але в українській новітній історії більшість чиновників втрачають відчуття реальності від влади та фінансових потоків. Нажаль, під час повномасштабної вій        ни мало що змінилось, просто потоки збільшились, а контроль зменшився…

Ситуацію ускладнює і партійна диктатура. На виборах 2020 року багато гідних і професійних людей просто не потрапили до партійних списків, бо були надто самостійними або мали власну позицію. У результаті в одній із громад Київщини депутати десять разів відкладали голосування за перехід храму до ПЦУ і ухвалили рішення лише після приїзду високого начальства в супроводі правоохоронців. У таких депутатів немає розуміння, немає потреби діяти самостійно, немає позиції. Є лише партійна вертикаль, що спускає задачі. І ця ганебна практика, коли місцеві ради перетворюються на безвольні підрозділи політичних штабів, в Україні триває.

На місцях це часом набуває гротескних форм. У Київській області, наприклад, партія колишнього президента Порошенка, якого переслідують у кримінальних справах, спокійно співпрацює зі «слугами народу». Вони розподілили сфери впливу, працюють у парі, контролюючи комунальні підприємства й фінансові потоки. І всіх це влаштовує. Парадокс у тому, що на центральному рівні їхні політичні лідери воюють, а на місцях – об’єднуються.

Такі подвійні стандарти й партійна диктатура руйнують довіру громадян. Поки в країні не запанує диктатура закону, а не диктатура якоїсь партії або силової вертикалі, до того часу буде це тупцювання на місці в багатьох проблемних питаннях.

Найяскравіше це видно на прикладі Київської агломерації. Світові столиці давно довели: успіх великого міста неможливий без узгодженого управління та взаємодії з навколишніми громадами. Париж, Берлін, Варшава – усюди, де діє принцип агломерації, формується єдиний простір для життя, роботи й відпочинку. Там немає розривів між містом і передмістям, натомість є інтегрована транспортна система, планування територій, баланс робочих місць і житла.

Київ натомість живе за зовсім іншим сценарієм. Замість єдиної столичної агломерації – хаотичне скупчення громад, між якими немає узгодженої стратегії розвитку транспортної, екологічної, соціальної інфраструктури. Будівельний бум знищив баланс між житлом і робочими місцями, села перетворюються на «спальні райони» столиці, а міська інфраструктура не витримує навантаження. І ситуація тільки поглиблюватиметься.

Сміттєпереробка, паркова зона, транспортне кільце навколо столиці, створення технопарків – це ті сфери, які мають бути вирішені на рівні Київської агломерації. Але минуло 20 років після перших дискусій навколо Великої окружної дороги, а справа досі не зрушила з місця…

Наразі головна проблема Києва та області полягає не в транспортних заторах чи хаотичній забудові, а у відсутності комунікації між владою столиці й передмість. 

Управління столицею розпорошене між кількома структурами – міською, військовою, районними адміністраціями. Такий дуалізм породжує безвідповідальність: ніхто не винен, кожен «просто виконує інструкцію». Столиця потребує окремого, оновленого закону, який би визначав баланс повноважень, відкривав шлях до формування справжньої агломерації і передбачав реальні механізми контролю рішень місцевої влади. Саме префект як інститут, який може оперативно зупиняти незаконні рішення, міг би стати тим запобіжником, що гарантує законність і відповідальність.

Саме тому громадянське суспільство та експертне середовище має вимагати від законодавців терміново розпочати підготовку нового закону про столицю та пакету законів, а краще системного Кодексу про місцеве самоврядування. Та активно брати участь у цьому процесі на всіх етапах публічної дискусії, розробки, голосування та імплементації.

Доки в Україні не запрацює механізм правової відповідальності, доки правоохоронні органи не отримають інструменти, щоб оперативно зупиняти незаконні рішення, а суди не почнуть розглядати справи за суттю, а не за статусом – говорити про ефективне управління марно.

Важливо враховувати, що міжнародні партнери, які великими зусиллями допомагають Україні та її народу вистояти у війні, уважно спостерігають за конфліктом центральної влади та місцевих громад, особливо багаторічну боротьбу за повноваження у Києві. У всіх цивілізованих країнах є велика історія місцевого самоврядування: від давньогрецьких полісів, магдебурзького права і до сьогодення, коли місцеві громади на рівних співіснують з регіональною та центральною владою, стаючи сильнішими через співпрацю та взаємодоповнення. Тому замість протистояння, українська центральна та місцева влади мали би думати про майбутнє, а громадяни активніше брати участь у житті країни, контролюючи політиків та чиновників.

Під час перших місяців повномасштабної війни українці довели, що здатні діяти як єдиний організм – влада, громади, бізнес, суспільство. Але ця єдність не повинна зникати. Реформа місцевого самоврядування може стати двигуном розвитку лише тоді, коли буде завершена, а не згорнута. Столиця має бути не удільним князівством і не ареною політичних торгів та безглуздої боротьби, а центром управлінських рішень, що об’єднують регіон і задають стандарти розвитку для всієї країни.