Герої серед нас: як директор білоцерківського театру захищає Батьківщину
Ігор Подолянець залишив помітний слід у культурному житті Київщини, адже понад два десятиліття адміністрував цей напрям, очолюючи ключові установи та проєкти. Він з 2000 року обіймав посаду начальника відділу мистецтв та культурно-дозвіллєвої діяльності Управління культури КОДА, викладав у Київському національному університеті культури і мистецтв, працював директором Київського обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи, очолював Управління культури, національностей та релігій КОДА. А в 2020-му, коли точилася боротьба за крісло керівника Київського обласного музично-драматичного театру імені Панаса Саксаганського, що у Білій Церкві, Подолянця призначили на посаду в.о. директора.
З початку повномасштабної війни він став одним із перших добровольців, і одним із небагатьох державних управлінців Київщини, які пішли захищати Батьківщину. З 27 лютого 2022 року й до сьогодні бере участь у бойових діях на Донецькому та Луганському напрямках, займається пошуками загиблих військовослужбовців, співпрацює з державними органами, сім’ями військовополонених і безвісти зниклих. За виявлені в захисті державних інтересів мужність і відвагу, зміцнення обороноздатності та безпеки України Подолянця нагородили медаллю «Захиснику Вітчизни» та відзнакою Золотий хрест від командувача Збройних Сил України Сирського.
Журналісти видання "Моя Київщина" зв'язалися з Ігорем Подолянцем, аби дізнатися про шлях від культури до окопів, про мотиви зробити цей вибір, і загалом про його погляд на війну з позиції тепер вже військовослужбовця.
Що спонукало Вас обрати шлях захисника будучи при посаді, яка, м'яко кажучи далека від військової справи, та з чого розпочалась ваша служба добровольцем? - це, зрозуміло, перше питання, яке цікавило журналіста. Ігор Подолянець описав своє рішення мобілізуватись насамперед відчуттям обов’язку та рішучим бажанням захистити близьких і Батьківщину. Хоча зізнається, що таких масштабів інтервенції та затягнення війни, як і більшість з нас, не очікував
На сьогодні поняття в нас добровольця немає, я самостійно мобілізувався до лав Збройних Сил України. Що мене спонукало? Можливо попередня робота на державній службі, відповідальність за родину, за дітей. Країна наша була в небезпеці, я не думаю, що на той час хтось роздумував. Тоді це було масово, природньо і абсолютно нормально. Кожен громадянин в якійсь мірі мав виконати свій конституційний обов'язок – захистити свою країну. Ми тоді про наслідки і жахи, що відбуваються зараз навіть не думали,
- Подолянець
Ігор Подолянець розповів де з самого початку боронить країну і на яких напрямках йде служба зараз. Ці місця – серце опору і найгарячіші точки в яких побував його підрозділ і продовжує нести службу.
Розпочали ми службу в Донецькій області: Словянськ, Краматорськ. Потім був Куп'янський напрямок, після чого нас перекинули на Суми. Згодом із Сум нас знову повернули на Донеччину. Станом на сьогоднішній день ми вже знаходимось на Покровському напрямку. Ми зі своїм підрозділом знаходилися в усіх цих гарячих точках,
- Подолянець
Говорячи про ситуацію на фронті та порівнюючи її у 2022 році і зараз, зокрема в технологічних аспектах, боєць відмітив, що дронові технології стали символом нової епохи війни: від розвідки до ударів — усе стало швидшим, точнішим, і, на жаль, ще більш смертоносним.
Насправді я не такий вже великий фахівець, який може аналізувати технології, але війна 2022 року і війна 2025 року – це абсолютно різні речі. По перше, по втратах наших побратимів, а по друге – в технологічному плані: це зміна дронових технологій, яка абсолютно змінила хід війни. Зрозуміло, що десь еволюція військова крокує, технології йдуть вперед, але разом з тим наші втрати більші й більші. Тобто щось прибавляється, а щось навпаки. Війна зовсім різна, вона стала кривавішою, жорстокішою. Дрони роботу полегшують, адже в нас була ситуація коли ми намагалися евакуювати наших 200-их, коли я був свідком розмінування за рахунок дронів та інші моменти. Все ж таки світ на місці не стоїть і розвивається. Відповідно до інформації ЗМІ Україна лідирує в цьому напрямку, адже в нас вже немає іншого виходу. Нам потрібно йти вперед, придумувати якісь нові технології для того щоб перемагати ворога,
- Подолянець
Навіть не будучи фахівцем у технологіях, погляд зсередини — безцінний, бо аналізується не теорія, а жива реальність. Це стосується й бачення про забезпечення ЗСУ та потреби підрозділів на передовій, про що ми запитали Ігора Подолянця. Твереза оцінка без нарікань: який баланс між базовим забезпеченням і реальними потребами, що диктує сучасна війна?
Конкретно не скажу чого не вистачає, адже я знаходжусь на одному напрямку в підрозділі сухопутних військ (піхота), тому я не готовий давати якусь оцінку. Звичайно, десь не вистачає снарядів, десь харчування, але я можу судити лише по своєму підрозділу, де ми були забезпечені з початку війни. Зрозуміло, що в якихось підрозділах не вистачало якихось мін, зброї, транспортних засобів тощо. Повторюсь, я не зовсім великий фахівець, щоб дати якусь оцінку. Знаєте, коли задача піхоти мати автомат, бронежилет і каску, а піхотинці хочуть танк, то це зовсім інше питання,
- Подолянець
Зрозуміло, не вдалося уникнути військової тематики і у контексті роботи театру ім.. П.Саксаганського. «Сцена», яка не замовкла навіть під звуки сирен продовжує роботу попри все, творить і адаптується. Як зазначив Ігор Подолянець, періодично слідкує за афішею, але в роботу театру не втручається, бо кожен має займатися своєю справою. Водночас спостереження людини, яка пройшла крізь війну і бачить світ інакше каже, що його повернення до театру не дуже доречне. Не тому, що його там не чекають, а тому, що він вже інший — зі змінами у світогляді, у свідомості.
Я думаю, що кожен має займатись своєю справою на рівні, адже, або ми воюємо або ми керуємо. За цей період часу, я знаю, змінилося декілька виконуючих обов'язків директора. Відслідковуючи афішу, бачу – театр живе, працює, робить нові вистави. Зрозуміло, що напередодні війни і під час війни більшість працівників роз'їхались, - переважно це дівчата з дітьми, тому був певний період провалу, фактично рік застою театру. Але потихеньку знайшли приміщення для бомбосховища, дотримуємося всіх норм чинного законодавства. Під час повітряної тривоги перериваються вистави, глядач евакуйовується. Життя продовжується, вистави йдуть, залучаються нові режисери й актори. На сьогоднішній день наш театр очолює режисер, доволі професійна людина, яка, на мою думку, знається на театральній справі. Тобто на даному етапі все функціонує, тож немає сенсу втручатися, тим паче що на відстані не зовсім зручно керувати і впливати на певні процеси. Про себе додам, що за понад два з половиною роки фактичного перебування на війні, напривеликий жаль, ти відходиш від усього і віддаєшся тій справі до якої дотичний, тій посаді на яку тебе поставили. В тебе змінюються погляди і коло знайомих, з'являються нові друзі, і відповідальність. Таким чином ти відходиш від своєї основної професії. Так і зі мною відбувається, приміром, я зараз прийду в театр і буду керувати, але, мені здається я вже дещо для них чужий. Тобто ти їх не розумієш, вони тебе не розуміють, адже наша свідомість вже змінилась
Реалії такі, що війна торкнулася абсолютно всіх, незалежно від фаху, звичної ролі чи покликання. Відповідаючи на питання "Чи багато ваших колег з Київщини долучились до лав ЗСУ?" ексчиновник та очільник театру розповів, що частина колег держслужбовців та працівників культури дійсно боронять Україну. Дехто з них нажаль додому повернувся на щиті.
Давайте-но спочатку розмежуємо кого я можу називати колегами. Я знаю, що декілька колег по державній службі з КОДА дійсно знаходяться у різних підрозділах, а деякі напривеликий жаль загинули. Це що стосується державної служби. Відносно ж театру ім.. Саксаганського, то з перших днів декілька наших колег долучилися, пройшли вишкіл, базову військову підготовку і долучилися до лав ЗСУ, дехто долучився через рік. Ми ніколи не перетинаємось, бо всі знаходимось на різних напрямках.
Так, це звісно трохи не наш напрямок, ми люди не військові, ми люди, покликання яких було в якійсь мірі дарувати людям радість, але ми спокійно віднеслися до цього і пішли боронити нашу землю. Повага усім хлопцям, і чекаємо усіх з поверненням, з перемогою,
- Подолянець
У бесіді "Моя Київщина" торкнулася і такого хейтового питання як "бусифікація" — примусового затримання людей для мобілізації. Хтось воювати не вміє, хтось боїться, а дехто просто не бачить, що система готова дати їм підтримку чи гідне ставлення. На цьому, власне, і зауважив Ігор Подолянець, коментуючи своє негативне ставлення до так званої "бусифікації". Він зазначив, що справжній воїн — це не той, кого змусили, а той, хто усвідомлено став на захист. Зокрема додав, що ТЦК не виконують свою основну функцію, а питання психологічної реабілітації воїнів м'яко кажучи кульгає.
До так званої "бусифікації" я ставлюсь негативно. Повертаючись до нашого першого питання "чому ви пішли добровільно?", тому й пішли добровільно. За цей тривалий час люди почули й побачили багато, хлопці повертаються і розповідають як воно є. Це насправді дуже страшно. Тоді, коли починалась велика війна, ми не задумувалися і з якимось підлітковим максималізмом усі йшли, щоб стримати агресію. Чесно кажучи, моя дружина зі мною пів року не розмовляла коли дізналась, що я вже в лавах ЗСУ. Я був дотичний до того, що ми виїздили в навчальні центри, де відбирали собі бійців для нашого підрозділу, де ми декілька днів знаходимось і спілкуємось із дядьками. Розумієте, ті, хто бояться і не хочуть воювати, рано чи пізно все одно будуть тікати звідти, буде СЗЧ. Бусифікація принижує нашу державу тим, що ми ловимо людей, кидаємо в бусіки і таким чином намагаємось із когось зробити воїна. Так це не працює.
Але, я розумію людей, які відмовляються воювати, адже вони знають, бачать, чують, і саме почуття страху тут спрацьовує. До того ж це в якійсь мірі принижує ТЦК. Їхня задача займатися формуванням і соціальною політикою, вирішувати питання тих хлопців, які повертаються, інвалідів, але вони цим не займаються. Виходить, що ТЦК сформовано для того, щоб ловити і кидати в бусіки, а не вирішити питання по військовослужбовцю, допомогти йому отримати групу інвалідності тощо? Натомість бійці кинуті на призволяще. Ще одна реальна проблема у нас із психологами, - ця тема не працює. Я сам це прекрасно знаю, бо був контужений, працював з психологами, але поки я сам за себе не взявся, ніхто мені не допоміг. Тому, роботи після війни буде більше ніж ми очкуємо і до цього треба бути готовими. Напри великий жаль мені здається, що ми не готуємо цих фахівців, які вже зараз мають працювати з тими, хто повернувся.
На останок ми запитали: "Як військовий досвід вплинув на Ваші майбутні плани?" Адже створити батальйон із нуля, взяти на себе функцію організації, комунікації, координації, — це потребує надлюдської сили. Ігор чітко окреслив, як цивільний досвід може дати точку опори там, де, здавалось би, нічого не тримає — серед хаосу війни. Разом з тим, зазначив, що цей досвід однозначно залишив моральні травми, великою мірою через втрату великої кількості побратимів.
Я не міг себе знайти до війни, а після початку війни взагалі себе загубив. Я багато чого бачив, я багато чого не хочу згадувати, воно все переслідує, живе в мені. Але, хочу сказати, що моє цивільне життя, а саме досвід державної служби і керівника, дали мені змогу сформувати батальйон в якому взагалі нікого не було. Тобто треба було брати на себе відповідальність і продовжувати справу. Від так мій цивільний досвід дав для військових більше ніж мій військовий досвід для цивільного життя. Мова йде про мої знайомства, і мої напрацювання, коли я міг, приміром, набрати того чи іншого голову адміністрації і сказати: "Їде груз-200, їде хлопець на щиті, а в нас немає можливості організувати поховання". Це вирішувалося в телефонному режимі. Точно так це було і з представниками ТЦК, і з органами місцевого самоврядування. Ось це мені допомогло, тому що формуючи батальйон переважно з хлопців з Київщини я розумів, що рано чи пізно буде зворотній зв'язок, приміром в допомозі. Ми не знали, що війна так затягнеться, а вона затягнулася, і батальйону нашого немає, - відсотків 70 – це безповоротні втрати. Тому військовий досвід звичайно залишив моральні травми.
