#

Любов Орел із села Перемога на Броварщині: рашисти забрали навіть речі, які ми приготували нашим хворим підопічним на смерть

15.04.2022 13:24
Любов Орел із села Перемога на Броварщині: рашисти забрали навіть речі, які ми приготували нашим хворим підопічним на смерть
Любов Орел

"Моя Київщина" поспілкувалася  із завідуючою відділенням  Баришівського територального центру соціального обслуговування у селі Перемога Броварського району Любов’ю Орел.

-Пані Любове, Ваше село  одним з перших опинилося у зоні бойових дій. Знаючи про контингент  вашого закладу, перше, що цікавить: як пережили перші дні окупації та як вдалося евакуювати резидентів терцентру, ажде серед  них багато хворих неходячих людей?

З перших днів, звісно, нічого не встигли зробити, а 28 лютого рашистські танки вже стояли на задньому дворі  нашого закладу. Ми спочатку не признавалися своїм пацієнтам, аби їх не хвилювати. Але згодом у приміщенні нашого центру росіяни  по три- чотири раз на день  почали робили обхід, перевіряли наших лежачих, чи часом нікого не ховаємо під ковдрами. Я не дозволяла їм заходити першими, щоб не налякати  наших людей. Йшла попереду. Тепер розумію, як ризикувала, адже мене могли пристрелити, бо я їм не мовчала, грубила, аж сама собі та мої колеги дивувалися, бо раніше за мною такого ніхто не помічав. Мабуть, це була така  моя реакція на стрес, але, дякувати Богові, все обійшлося. Серед російських вояків  було багато зовсім молодих хлопців. Багато хто із солдатв говорили, що вони дуже здивовані тим, що  ми в селі так гарно живемо, що у нас є дороги  навіть у віддалених селах. Ми їм тихенько дали необхідні номери телефонів, пропонували піти і здатися в полон, але вони сказали, що всі відходи за селом заміновані. Поки не було активних бойових дій, у нас було світло, вода і опалення, а  вже через кілька днів не стало  газу, електропостачання.

-Тобто, постало питання евакуації?

Фактично, це можна було зробити, вороги дозволяли людям евакуюватися. Але для цього потрібно було вийти за село, де чекали  автобуси. У нашому випадку це зробити було неможливо – більшість резидентів не в змозі самостійно пересуватися. Тоді я вирішила написати листа російському командиру частини, що дислокувалася у нашому  селі  з проханням дозволити евакуацію. Листа передала лікарем госпіталю, який здавався більш-менш адекватним. Він приходив  оглядати та лікувати наших сільських людей, які були поранені при спробі покинути село та знаходилися у нашому закладі. Нам дозволили підігнати автобуси, часу на посадку дали обмаль. Як ми з колегами вантажили хворих, навіть згадувати важко. Всього 38 людей, в ковдрах, на інвалідних візках, попід руки носили, водили, де й сили бралися, навіть ворожий лікар здивувався, що є ще такі жінки. На що ми йому відповіли: є і це українки!

-Отже, ваші підопічні тепер у безпеці?

Так,13 березня ми їх вивезли і змогли влаштувати їх у два різних заклади області. Підтримуємо з ними зв’язок. Все начебто добре, але всі просяться додому, у свій затишний будинок. 

-Чи плануєте забирати їх назад?

Поки що наводимо лад після «гостей», які пограбували заклад. Зломали сейф у моєму кабінеті, розтрошили майже все у приміщенні, украли весь електроінструмент, посуд, побутову техніку. Навіть забрали речі, які ми приготували нашим хворим підопічним на смерть. Також украли понад сто пар шкарпеток та іншого одягу. Подвір’я розкурочене, пооране танками. Наразі ще наші фермери не мають можливості нам допомогти з технікою, бо росіянці  її понищили, або вкрали. Роботи багато, але ми впораємося.

До війни я писала про ваш заклад і про те, що німецька громада Пуллах, розташована в землі Баварія, - побратим міста Баришівки, всіляко підтримувала терцентр і Баришівську громаду, як фінансово, так і економічно. Отже, німці  купили, передали, привезли, встановили, а російські мародери вирішили все привласнити, або зруйнувати. 

Пані Любо, чи не думали Ви й самі евакуюватися?

Ні, не могла покинути все напризволяще. Родину відправила, також 13 березня, а  самі після того, як евакуювала своіх людей, переїхали з чоловіком у Баришівку. На жаль, за своїм власним будинком приглядати не могла, бо в ньому поселилися орки.  Будинок теж пограбували, забрали все, що можна, навіть одяг у шафах, не побрезгували навіть спідньою білизною. Разом із чоловіком наводимо лад у власному дворі, вивезли вже 5 причепів сміття. Ці варвари викрали у сусіда  порісну свиноматку, зарізали та зжерли, а останки закопали у нашому дворі. На прощання прямо на стіні у веранді написали послання, де дякували на гостинність та просили пробачення за залишений бардак. Одразу  в перші дні після звільнення села ми разом з батюшкою Олександром, Світланою Кривульською,  та представниками  адміністрації Баришівської ТГ  привозили їжу та всіляко допомагали жителям села, які пережили  окупацію.

Сьогодні перезахоронили нашу  колегу та її чоловіка, автомобіль яких орки  розстріляли при спробі  евакуації. Ми спочатку змогли поховати їх у дворі, а сьогодні вже похоронили на сільському кладовищі.

Читати "Моя Київщина" у Telegram
Тетяна Іванчук
письменниця