Київщина пам’ятає: Олександр Ярошенко загинув за Україну
Старший солдат військової частини А4180 Ярошенко Олександр загинув, захищаючи Київщину від рашистських окупантів
Ярошенко Олександр (для друзів та родини – Алекс), народився 1 лютого 1996 року в Києві. Після закінчення школи пішов працювати, а 2016 року призвався на строкову службу. Мріяв стати зв'язківцем, перевівся у військову частину в селі Миколаївка Київської області та підписав контракт. Невдовзі отримав звання старшого солдата.
У цивільному житті захоплювався технікою та програмуванням. Полагодити, налаштувати ноутбук, планшет чи телефон – то все до нього. Він міг усе: від налаштувань, установлення програм до найскладніших задач та розблокування будь-якого телефона.
В Олександра було багато друзів. Вони для нього завжди були на першому місці, заради них міг віддати останню сорочку, усім допомагав, нікому не відмовляв. Він взагалі був дуже доброю та чуйною людиною.
2019 року юнак познайомився з дівчиною, почали зустрічатися, стали жити разом. Спочатку знімали квартиру в Києві, потім переїхали жити в село Гуровщина, щоб було зручніше добиратися на службу. Планували одружитися, та так і не склалося.
24 лютого 2022 року в нього мав бути вихідний день, та його попросили вийти замість колеги на зміну 23 лютого. Олександр приїхав у той день на службу в частину та так і залишився в ній, бо зранку наступного дня вже розпочалося повномасштабне вторгнення. Він дзвонив додому рідко, частіше писав. Говорив, що йдуть бої, та вони тримаються, щоб не хвилювалися, бо в нього все добре (оте "у мене все добре" мама чула від нього завжди, у якій складній ситуації б він не був). Зателефонував додому 8 березня, привітав зі святом. Та знову: "Мам, у мене все добре, не хвилюйся! Вистоїмо!" То був останній раз, коли мама чула його голос.
21 березня родині повідомили, що їхню частину захопили росіяни, усіх взяли в полон. Так, це була страшна звістка, та думали – усе ж таки живий! Стали передивлятися відео та фото з полоненими, що були в закордонних новинах. Видивлялися, робили скріншоти та все сподівалися, що знайдуть рідне обличчя серед них. Надіялися і молилися.
Після звільнення Бучі 6 квітня 2022 року рідним подзвонили з військової частини і сказали, що потрібно прийти на впізнання. Мама сперечалася, казала, що вони помилилися, бо ж її син в полоні, та, на жаль, це була правда. Тоді світ для рідних наче рухнув.
За висновками медекспертів Олександр Ярошенко загинув від вогнепально-осколкового наскрізного поранення 20 березня 2022 року.
Згадує двоюрідний брат Юрій трохи старший за Олександра, але вони приятелювали з дитинства, завжди знаходили спільну мову, мали схожі захоплення:
Алекс був життєрадісним, активним, безвідмовним та веселим. Він умів вирішувати всі справи, ніколи не опускав руки, був позитивним та цілеспрямованим. Коли треба – допомагав, виручав, підтримував. Ми багато часу проводили разом. Алекс любив займатися екстремальним руфінгом – прогулянкою по дахах висоток.
Йому дуже подобалася військова справа. Постійно навчався, проходив курси підвищення кваліфікації. Хотів податися в АТО, але був ще досить юним. Алекс чудово розбирався в техніці, міг із легкістю відремонтувати, підключити, налаштувати будь-яку електроніку, мабуть, тому і служив зв’язківцем.
19 березня він надіслав мені три світлини з місця бойових дій. На них є воронка від КАБу, танк, що палає, та Алекс у бункері з рацією. Він писав, що в них пекло, вороги б’ють із усіх видів зброї. Я й досі зберігаю цю останню переписку з братом. А 20 березня його вбили...
Побратими з військової частини пам’ятають Олесандра і діляться своїми щирими спогадами про нього:
Олександр Ярошенко приєднався до колективу військової частини А4180 ще 2016 року, коли він проходив військову строкову службу. Він одразу гарно зарекомендував себе. Завжди життєрадісний і при цьому відповідальний щодо своїх службових обов’язків, кмітливий, дружній хлопець. Постійно вивчав та вдосконалював свої військові навички. Відгукувався на всі прохання про допомогу від своїх товаришів по військовій службі. Саме ці якості і спонукали військову частину підписати контракт про проходження військової служби з Олександром.
Не було завдань, з якими б не справився Олександр. Своєю наполегливістю та корисною впертістю здобув авторитет та довіру від командування військової частини.
Його щирість та добродушність притягувала ще більше людей, розширюючи коло його друзів. Своїми жартами та посмішкою міг вирішити будь-які проблемні питання.
Справжній патріот своєї країни, сміливий та відважний воїн.
На жаль, Сашко віддав нашій державі найцінніше, що мав – своє життя. У тяжких і нерівних умовах бою він до останнього боронив свою землю, своїх друзів.
І досі важко повірити, що його немає поруч. Він назавжди лишиться в наших серцях життєрадісним і таким хоробрим юнаком, який найголосніше від усіх промовляв: "Доброго ранку" і заряджав своїм позитивом на ввесь день.
Захищай, Сашко, тепер нас із небес...
Побратим Роман Грицан (Матрос) був свідком останніх хвилин життя Олександра Ярошенка:
Про, на жаль, загиблого Сашка можу сказати, що це була на перший погляд непримітна людина, але насправді він виконував дуже потужну роботу, яка під силу не кожному, тому що потрібно було працювати не тільки руками, а ще й головою. Він дуже гарно розбирався в нюансах своєї спеціальності, тому, напевне, я і не пригадаю жодного разу, щоб він не справився з поставленою задачею. Отак він мені і запам'ятався на все життя, не поранений в останні години свого життя, а за роботою, уважний та цілеспрямований. Ще на початку повномасштабного вторгнення було зрозуміло, що зв'язок між нами та іншими підрозділами і командуванням – це найголовніше для правильної координації дій. Сашко був одним із тих, на чиїх плечах лежала ця задача, зокрема Саша отримав наказ налагодити внутрішній польовий зв'язок між постами та штабом частини. Він виконав покладене на нього завдання в той же день, провів перевірку, усунув усі недоліки, які виявилися при перевірці, і доповів про готовність зв'язку. І знаєте, що я скажу: цей зв'язок, який налагодив Сашко, виявився дуже доречним, тому що мобільний не працював, бо працював ворожий РЕБ, і радіостанції також прослуховував ворог. Ось саме в цей день Сашко запам'ятався мені на все життя. Я дуже добре пам'ятаю той штурм, пам'ятаю момент, коли Саша отримав поранення, але перед очима він завжди усміхнений та живий. Ще додам, що Сашко був дуже гарним товаришем, він ніколи не залишався осторонь, якщо хтось потребував допомоги і ще він був дуже сміливою людиною, бо я знаю не багатьох, хто міг би як Сашко кинутись у пекло. Дуже шкода що його більше з нами немає. Спи спокійно, брате...
Друг дитинства Рустам згадує Алекса як доброго, чуйного хлопця, що був завжди готовий до пригод:
Нам подобалося гуляти до світанку, ми частенько так робили. Коли ми познайомилися, ще були тоді тільки клавішні телефони звичайні, і я пам'ятаю, як Алекс любив техніку. От він і запропонував налаштувати інтернет на моєму телефоні, а я навіть уявлення не мав, що мій телефон так може. Так почалася наша дружба. Ми любили все досліджувати в цій сфері, це була наша спільна тема, окрім цього, ми любили слухати музику. Я Алекса познайомив зі своїми друзями, і ми стали великою компанією. Разом із Алексом ми пішли на наші перші роботи. Це було типу щось різноробочих, але це було круто і весело. Колись ми навіть на одному із об’єктів разом із Алексом трохи не спалили пірс, вирішили подивитися, чи горить свіжо нанесена фарба. Виявилося, що добре горить. Алекс любив приїжджати до мене в село, він себе там почував добре, і мої друзі там дуже добре ставилися до Алекса, вони його любили. Алекс мене часто питав, коли наступного разу поїдемо. Одного разу ми там залишилися на тиждень, і якось Алекс вийшов вночі пройтися та загубив шлях додому. Ми знайшли його тільки вранці на полі – він їв сусідську аличу. Це було смішно, а для Алекса це був шок і одночасно комедія. Він завжди дивився на світ із посмішкою, любив техніку, музику і друзів. Кожного року, навіть перебуваючи на відстані, він мені дзвонив і вітав із Днем народження. Для нього це було важливо, він не пропускав жодного Дня народження. Але 2022 року було останнє його вітання. Алекс був щасливий навіть, коли в кишенях не було грошей, йому для щастя потрібні були дрібниці, бо він по-справжньому любив жити. Я навіть не пам’ятаю його злим. Він був хорошим другом і хорошою людиною. Я йому дуже вдячний за дружбу.
Ще один товариш з дитячих років Владислав знайомий з Алексом із 14 років:
Хочу сказати, що він завжди відкликався на прохання, дуже добре знався в техніці, телефонах та комп’ютерах. Проводили ми з ним багато часу, могли проходити за день по 10-15 кілометрів. Саша пішов служити за повісткою, а згодом підписав контракт. Наша дружба була міцною і взаємною. Як людина він був дуже добрим. Знаю, що хотів після закінчення контракту поїхати за кордон на заробітки, але проклята війна змінила всі плани. Дуже шкода...
Мама захисника пані Оксана присвятила синові вірш:
Коли замовляли синові пам‘ятник, то я не знала, що написати на ньому своїй рідній дитині. Хотілося хоч кілька рядків від серця, від душі. Так написався вірш, який і викарбували на надгробку. І цими рядками все сказано, передані всі відчуття до нашого навічно живого Алекса. Бо мені ще й досі сняться сни, в яких він приходить та каже, що він насправді живий, а тоді просто сталася якась помилка. Насправді для нас так воно і є. Він живий, він не помер, просто живе зараз не з нами, а десь в іншому місці, іншому світі, і наразі бачитись ми можемо тільки у снах.
Ні, ти не вмер… Бо смерті немає.
Смерть – то лише перехід.
Був таким ти, як ми пам'ятаєм,
а зараз – усюди, де є життя мить.
Можливо, ти виростеш ніжною квіткою
на вологій могильній землі.
Чи, може, маленькою пташкою
прилетиш, коли прийдемо ми.
Ти вітром легенько до нас доторкнешся,
поцілуєш дощем, мов сльоза.
Промінчиком сонця всміхнешся –
життю так радіє душа!
Так, ти живий! Бо смерть відступає
перед пам'яттю нашою – в спогадах, снах.
Батьківщини герої не помирають!
Вони житимуть вічно у наших серцях…
Одним із перших вірний син України Олександр Ярошенко без вагань став на захист Вітчизни та віддав своє молоде життя.
У вічній скорботі залишилися тато, мама та молодша сестричка.
Указом Президента №265 від 20 квітня 2022 року Олександра Ярошенка нагороджено орденом "За мужність" (посмертно)
Поховали воїна на Лісовому кладовищі, на Алеї героїв.
Вічна і вдячна пам’ять воїну Олександру! Щирі співчуття родині.
