Київщина пам’ятає: Олексій Липовий віддав життя за Україну
Старший солдат Олексій Липовий («Мутний»), номер обслуги
1-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 2-ї механізованої
роти військової частини А0362 загинув 23 січня 2025 року поблизу населеного
пункту Бондарівка Суджанського району Курської області рф.
Липовий Олексій Петрович народився 28 вересня 1983 року в
селищі Ставище на Київщині. З дитинства його виховували мама, бабуся та дідусь.
Через те, що тата не було в його
житті, а мама
їздила на заробітки, то в основному
вихованням хлопчика займалися бабуся і дідусь.
Коли йому було 13 років,
у нього зʼявився
вітчим, і в 1997 році народилася сестричка Альона. Навчався
у Ставищенському
ліцеї №1.
Вчителі та однокласники згадують Олексія, як хлопця
із спокійним
і врівноваженим
характером, щирого
і наполегливого.
Після закінчення
школи юнак навчався
у Київському професійному технічному училищі №9 на електрозварювальника.
Строкову службу служив спочатку три місяці у Полтаві. Згодом його перевели до
Києва, для подальшого проходження служби у Міністерстві Оборони України. Після повернення Олексій працює за спеціальністю
– зварювальником
на різних підприємствах: у Ставищі, Києві, Вишневому. Він не тільки працював,
він горів своєю справою. Умів варити різними технологіями та створював справжні
витвори мистецтва. Він просто жив роботою. «Майстер із золотими руками та
золотим серцем» - так його характеризують друзі та колеги.
15 травня 2023 року Олексій був призваний на військову службу. Як справжній патріот, він не ховався від обов’язку — став на захист своєї Батьківщини та кожного з нас. Півтора року ніс службу звʼязківцем в 169-му навчальному центрі імені Князя Ярослава Мудрого, відомому як навчальний центр «Десна», в/ч А0665. У жовтні 2024 року був переведений до 61-ї окремої степової бригади, в/ч А0362, там проходив службу як піхотинець, був старшим солдатом.
Понад півтора року служби він провів із гідністю та
мужністю, до останнього подиху виконуючи військову присягу. Загинув 23 січня 2025 року поблизу населеного
пункту Бондарівка
Суджанського району
Курської області
рф, захищаючи
територіальну цілісність
України. Обставини
загибелі відомі
зі слів побратима – був скид ворожого FPV…
До 29 січня 2025 року
Олексій вважався безвісти зниклим, але рідним не повідомляли нічого. 31 січня
представники військкомату прийшли додому до родини та повідомили трагічну
звістку. 5 лютого 2025 року тіло загиблого героя доставили у морг міста Тараща.
А 6 лютого, якраз у день народження мами воїна пані Галини, родина їздила на
впізнання свого Льоші…
8 лютого 2025 року Олексія Липового зі всіма почестями
похоронили на малій батьківщині – у селищі Ставище поряд із могилами бабусі та
дідуся, які допомагали виховувати мужнього захисника Вітчизни.
На похорони приїхали друзі, колеги з роботи, бо Олексій умів
щиро товаришувати та підтримував дружні зв’язки, навіть перебуваючи на службі та
безпосередньо на бойових позиціях.
Друг, колега, добрий товариш Василь про загибель Олексія дізнався від його
сестри Альони:
«Ми познайомилися та заприятелювали на роботі у місті Вишневе. Працювали на будівництві, жили поряд у гуртожитку. Не раз їздили до Олексія додому на відпочинок – там чудова природа, рибалка, дуже привітна та щира родина. Олексій також був щирим, вірним другом, майстром своєї справи, відповідальним колегою та дисциплінованим працівником. Коли він служив у «Десні», ми часто зустрічалися, спілкувалися. А вже з фронту він написав лише раз: «У мене все добре». Олексій був моїм найкращим другом. Тепер я продовжую спілкування з його родиною, ось і недавно був на могилі мого друга… Вічна йому слава і пам’ять!»
Кум та близький товариш Володимир Панкевич так розповідає про Олексія:
«Олексій – близький друг нашої родини, чудовий кум та хрещений, людина з великим і щирим серцем. Позитивний, чесний та доброзичливий, завжди готовий підтримати й допомогти у важку хвилину. У пам’яті назавжди залишаться лише теплі, світлі та позитивні спогади про нього».
Сусідка Раїса Антонівна знає Олексія змалечку, бо він - ровесник її сина Саші. Росли разом, навчалися разом, гралися разом, іноді і шкоду робили разом. Саша – рослий і міцний, Олексій – щуплий і худенький. Їхні мами також дружили, і якщо купляли іграшкові машинки, то обом однакові, щоб не сварилися у спільній пісочниці, де майбутні воїни проводили своє дитинство. У дорослому житті, звісно ж, спілкування було менше, але нечасті зустрічі були такими ж теплими як колись.
Високу державну нагороду – орден «За Мужність» ІІІ ступеню (
посмертно) отримали рідні полеглого героя 18 лютого 2026 року під час засідання
виконавчого комітету ради Ставищенської громади.
Олексій не був одружений, дітей немає. У вічній жалобі
залишилися мама, тато-вітчим та сестра Альона, яку він любив більше за життя.
У холодну лютневу днину
Із далеких важких доріг
Повертався герой в Україну,
А за вікнами падав сніг.
Осідав на обличчя, руки
Тих, що йшли мовчкома услід.
Стислось небо, і стихли звуки –
Зупинився кортеж край воріт.
А за ними – рідненька хата,
Та у вікнах нема вогню,
Там сестричка, і мама, й тато,
Горе скликало всю рідню.
«Встань, синочку, зайди додому,
Ми чекали тебе давно.
Залиши свою сиву втому
У кімнаті – на схід вікно.
Я ходитиму тихо-тихо,
Ненароком щоб не збудить…»
Нащо, Боже, наслав це лихо –
Вічним сном вже синочок спить.
Не почує і не побачить,
Лиш постоїть під ворітьми…
Тато плаче, сестричка плаче
В лютий день оцієї зими.
А у мами – отам, де
серце
Так пече, так пече під грудьми…
Як їй витримать, Боже, все це –
Син востаннє під ворітьми.
Він боровся із ворогами
І в бою як герой поліг…
Бідне серце зівʼяло в мами,
А надворі все падав сніг…
Вічна і вдячна пам’ять воїну Олексію! Щирі співчуття рідним,
близьким та друзям.
