"Поетична зима" у Білій Церкві: хто переміг цього року

Фото з місця події

"Моя Київщина" знайомить читачів із творами та життєвим шляхом цьогорічних переможців фестивалю "Поетична зима – 2025", який відбувся в Білій Церкві в останній день лютого

VIII літературно-мистецький фестиваль "Поетична зима – 2025" відбувся 28 лютого  2025 року в місті Біла Церква. Захід провели в Білоцерківському національному аграрному університеті, де зібралися поети, письменники, художники, майстри прикладного мистецтва, вокалісти та музиканти. Цьогоріч організатором фестивалю став благодійний фонд "Українська Громада".

За результатами конкурсу переможцями в номінаціях "Поезія" та "Проза" стали учасники з різних куточків Київщини.

Перші місця вибороли Валентина Турчин з Фастівщини та Ксенія Бігус  із Борисполя.

Почесні друге місця завоювали Юджін Папуша з Києва та Ольга Панасюк  із Білої Церкви.

Третє місце розділили між собою Оксана Карпенко з Білої Церкви, Ярослава Салко з Донеччини (ВПО, що проживає на Київщині) та Ярина Глобуш із Бучанщини.

Володаркою спеціальної відзнаки фестивалю стала Тетяна Царенко з Обухівщини.

Переможниця фестивалю "Поетична зима – 2025" (перше місце) Валентина Турчин із села Тарасівка Фастівського району Київщини у творчості керується словами Майка Йогансена: "Немає у світі такої речі, про яку не можна було б розповісти цікаво". Вона авторка поетичних збірок "Війна залишиться у віршах" (2022 р.) та "Зранені слова" (2023 р.), а також дитячого твору "Абетка про тварин". У співавторстві має три книги для дітей "Доброкрай" (2024 р.), "На крилах сну" (2024 р.), "Барви року" (2024 р.). Фіналістка конкурсу "Новела по-українськи – 2018". Співавторка оповідань про Київ "Як тебе не любити", 2017, 2019, 2020 рр. Казочки Валентини Турчин можна почитати на сторінках дитячого журналу "Пізнайко" та послухати на YouTube каналі Українського інституту книги. Лауреатка IV премії в номінації "Дитяча література" літературного конкурсу видавництва "Смолоскип". Лауреатка ІІІ премії конкурсу "Молода Коронація слова" у номінації "Проза". Дипломантка Міжнародного конкурсу імені Всеволода Нестайка (2024 р.)

Друга учасниця, яка виборола перше місце – Ксенія Бігус – народилася в місті Вінниця. Коли їй був рік, разом із родиною переїхала в місто Бориспіль Київської області, де й проживає дотепер. Дівчина навчається в десятому класі Бориспільського академічного ліцею імені Анатолія Федорчука. Із раннього віку захоплюється поезією українських поетів, пише власні вірші та має близько п‘ятидесяти робіт у своєму творчому доробку. 2024 року здобула перемогу у Всеукраїнському поетичному конкурсі "Білий голуб". Є активною учасницею літературних вечорів, які організовують громадські організації "Passionarium", "Спалах", управління молоді та спорту Бориспільської міської ради, шкільне самоврядування навчального закладу, де декламує як свої поезії, так і твори інших авторів. Бере участь у створенні патріотичних відеороликів, а також знімає власні кліпи до своїх віршів. Своїм найбільш вдалим проєктом Ксенія вважає відео на вірш "Розмова з порожнечею". Своє подальше життя планує пов’язати з літературною творчістю. На фестивалі Ксенія натхненно прочитала свою поезію.

Розмова з порожнечею

Поки ліхтар останній не блимнув і не затух,

Сиджу, за давньою звичкою звертаюся в пустоту:

"Скажи, як безпосередній свідок усіх подій,

Доки іще нам вірити в кінцівку бойових дій?

День у день хаотичні руйнування і жах.

Нехай довго звикали, хай не вірилось попервах.

Як би там не було - ми із жахом зрослись,

А все одно не вдається подивитись без сліз.

Куди не обернуся - погляд плівкою засланий,

А треба з дому виходити, терти ті очі заспані,

Скліпувати побачене відеонарізками,

Шукати куди приткнутися у суспільстві надтріснутому.

Люди оно навколо, з ними варто завжди бути в тонусі,

Дихати в рівний такт, тамувати здригання у голосі.

В них іще більше горя, більше втрат, більше трауру…

Як із ними заплачеш? Не маю такого права.

Нам ще вкупу складати рештки старої буденності,

Єдина на всіх туга впивається по окремості.

Воно мабуть тому так витончено і вийшло -

Говорю до пустоти частіше ніж до найближчих.

На повному серйозі звертаюся у ніщо

До чого ці смерті зараз? За що нам таке? За що?

Як назавжди змиритись із почуттям втрати колючим?

Що ж навколо так порожньо, так порожньо і так боляче?"

І вкрай видно утомившись від отих щовечірніх збочень,

Вона відгукується тоном "що ж ти від мене хочеш?"

Мовляв: "Послухай но, сонце, тут питання в конкретиці,

Часи наразі такі, не болить сьогодні лиш техніці.

Хапай спільний біль собі і кутайся в нього вдома,

Ні сором, ні співчуття для плачу не перепона.

Ти ж така не одна, це загальнолюдські погрішності - 

Вам сльози потрібні, щонайменше, як прояв до себе ніжності.

Мені ж вас постійно видно з усіх боків, усіх ракурсів,

Ви і вимотані, й заплакані, не готові здаватися.

Після кожної втрати ваш накал тільки більшає.

Налаштовуйся і працюй, лише праця усе вирішує".

Я в нікуди відказую тим таки самим тоном:

"Ми ж не титани, нас просто виростили готовими.

Це наскільки історією треба бути роздертими,

Щоб і найменші діти росіянам бажали смерті.

І щоб трохи постарші йшли уже воювати…

Життя тільки і робить - вчить не боятися помирати.

Хоча працюй не працюй - я ніяк не зараджу силою

Жодному з тих, хто ховає поки що мене за своєю спиною.

А те, як нас, може, видно, то хіба поверхнево,

Думки повсякчас котячі у найгрізніших левів.

Люди, чия єдина втіха запастися набоями,

Марять небом, посмугованим пасажирськими боїнгами.

Всякий би обирав своєю долею правити,

Тільки раненим і знедоленим властиво так помсти прагнути.

Початі кривавими датами перетворення на гераклів…

Щось ти, ніщо, мовчиш, а раніше тверджень не бракло!

Мені усе таки легше, коли ти зі мною говориш.

Скажи-но, ніщо, за що, за що нам усе це горе?

Люблячі у окопах і ранені під уламками,

Поля, засіяні мінами і проорені танками,

Випалені повністю пункти колись населені,

Герої не у книгах, а у піксельній зелені.

Нація, що на кожен звук налякано пересмикується, 

Діти, якими віднині більше ніхто не опікується.

Діти, не врятовані гуманітарними коридорами,

Відкритий облік убитих, розстріляних, замордованих.

Усе сьогодні вирішує влучність одного пострілу…

Що ти скажеш на це, наповнений нічим просторе?"

Отак ото й сидимо безнадійно й приречено,

Самі, та не сповна. У компанії з порожнечею.

І вшановуємо свій біль так, щоб іншим не бракло впевненості.

Плачемо. Контрольовано, по черзі і по окремості.

Переможниця  фестивалю (друге місце) Ольга Панасюк працює психологом у підході тілесно-орієнтованої терапії. Володіє багатьма методиками масажу і різних технік для релаксації, тонізації та відновлення.
Ольга з дитинства любить поезію. У родині часто були вечори, присвячені читанню віршів та вивченню мистецтва декламації, тому дівчина брала участь у конкурсах декламації протягом усього шкільного періоду, але сама не наважувалася писати. Шість років тому почала відвідувати літературну студію, щоб навчитися писати статті на тему психології, і тут полилися вірші.

Тепер можна сказати, що поезія – це спосіб життя Ольги, бо звертається до неї майже щодня в різних своїх станах: як для самотерапії, так і для інтелектуального задоволення та самоосвіти. Коханий чоловік Ольги зараз на фронті. У родині є донька, яка також любить писати, тільки більше прозу. У неї виходять психоделічні твори. Вона також стала учасницею фестивалю. Цю талановиту родину надихає творити рідне місто Біла Церква.

***

І я шукала місце самоти в твоїм саду,

де вічно правиш ти

де твій портрет, обведений густим

джмелевим тоном, у який вплести

хотіла б речень довжелезний стяг.

А ти розставиш крапки по місцях.

Манка їх круглість – спокій для зіниць.

І я посеред саду горілиць

вбираю фарбу із твого бузку,

щоб намотати істину пласку

на дзьобик часу, і

створити мить,

коли чоло питанням не горить.

В кролячу нору лізу залюбки

ховати в розгалуженнях крапки.

***

Мені сниться сон, ніби твої обійми

тіло моє хвилюють, і стихають війни.

Зовсім інші ритми танцюють стрілками часу,

мить - на па де де, на годину — паси.

Розверзається коло древнього циферблату,

плавить пальці секунд під останнє стакато.

Стрілки ж стали крильми, відлітають у вирій,

їм лишається снитися старій квартирі.

Та й її вже не буде до кінця цього дійства.

Облетять телеграми листям довкола міста.

Упадуть на бульвар, їм не варто чекати –

повернеться солдат чи не стане солдата.

Я – не листя тремке і не доля секунди,

то ж чекаю тебе, сни збираючи всюди.

Упадуть на бульвар наші тіні із снігом,

Наступний переможець фестивалю (друге місце) Юджін Папуша, український письменник і поет, який має українсько-грецьке коріння, з'явився на світ у Києві, у Лаврі. Навчався в НУФЗСУ, МАУП, КРОК, Київській вищій школі астрології при НІКА. Багато його віршів заспівано бардами. Юджін Папуша написав низку книг, тематика яких, як і коло його інтересів, дуже різноманітна: любовна, філософська, громадянська лірика; пісні, романси, балади, казки, блюзи, афоризми; пригодницька, фантастична, містична та еротична проза, підручники та книги з астрології… Пише двома мовами. У Юджіна понад пів мільйона читачів у всіх країнах світу.
У цю збірку ввійшли вірші з книги: "Сюрреалізм Задзеркалля Містика" у намаганні поета відобразити почуття з різних ракурсів контроверз буття без рожевих окулярів у спробі відходу від колективного несвідомого.
Публікується у США: "Elegant New York".

СIМ КРОКIВ ЗА ГОРИЗОНТ

ХОЛОДНО МЕНI...

Твори Оксани Карпенко з села Фурси Білоцерківського району отримали почесне третє місце конкурсу. Рід пані Оксани походить з Київщини, а саме, із села Медвин та Пустоварівки, що на Білоцерківщині. Авторка пише вірші та має кілька прозових творів. Видала дві видані поетичні збірки "Древо долі" (2021 рік), "За сонцем" (2022 рік), брала участь у численних колективних збірниках. Оповідання Оксани Карпенко "Невідправлені листи" здобуло перемогу (перше місце) в літературному конкурсі ім. Івана Дубинця. Оксана Карпенко – дружина Захисника-Янгола Карпенка Віталія, іменем якого названа вулиця в селі Фурси.

***

Прапорець похилився і затуляє твій портрет...

Я сьогодні замовляла твоє фото на склі...

За місяць Різдво, я оплатила світлину на хрест...

В світі свято... Поруч країна топить в крові й злі...

Твої улюблені цукерки кладемо до фото...

Дістаємо згодом зі словами: "Взяла в тата..."

На заході адвент, а у нас сатанинське лото,

Бо ракети не спиняє молитовна варта...

Уві сні здалеку чула голос: "Моє сонечко..."

Наш дім і подвір'я без тебе вкрив перший сніжок...

Гарне буде фото... на могилі... Горе-горечко...

***

Чомусь здається, що це ріка...

Під сірим небом тріпочуть хвилі,

Ще мить – і на плечі твоя рука.

І гуси клином летять у Вирій...

Чомусь здається, що поруч ти...

Покличеш стиха мене: "Кохана"...

Я забуваю, що не версти,

Чомусь здається, що я стара...

Що проходила в цім світі вічність:

Пішла з тобою моя пора,

Були ми вдома, тепер тут гість я...

Ні, не здається: згубила сенс...

Та маю жити я через силу,

Щоб нести пам'ять: твій світ увесь,

15-річна учасниця конкурсу Ярослава Салко, яка здобула третє місце, так написала про себе:

Мене звати Салко Ярослава і вже 15 років я бачу у світі красу і потворність, зоряне небо і ракетний дим. Я пишу про те, що бачу, що змушує мене заливатися сльозами та сміятися усією душею. Я шукаю прекрасне в непомітних речах і дивуюся з масштабів темряви, що невпинно прагне покрити собою цей світ. Однак думок їй не досягти, тому я й пускаю їх у вільний політ, разом із численними думками інших у сподіванні, що вони відлунюватимуть у серцях тих людей так само, як бринять у моєму.
Я стараюся жити так, аби було багато спогадів, досягнень, почуттів. Я була призеркою конкурсу поезії «Білий голуб» 2021 року, багаторазовою переможницею Всеукраїнських олімпіад і Міжнародних конкурсів (переможцем І етапу Всеукраїнських олімпіад з хімії, географії, англійської мови та української мови й літератури, IV етапу Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика у 2022-2023 н. р., ІІ етапу Всеукраїнських олімпіад з географії, хімії, англійської мови, Міжнародних мовно-літературних конкурсів ім. Петра Яцика та ім. Тараса Шевченка у 2023-2024 н. р., ІІ етапів Всеукраїнських олімпіад з біології, англійської мови, географії, хімії, Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика у 2024-2025 н. р.).
Мої картини бачили Мілан в Італії «Музей культури MUDEC» (благодійний мистецький проєкті «Children Save Ukraine»), а цифрові ілюстрації були на обкладинці журналу «Однокласник» у 2023 році (індекс: 74394).
Свої досягнення вважаю чудовим стартом на шляху до чогось важливого та потрібного людству та моїй країні, голос якої диктує мені поетичні та прозові рядки.

Проза (Ярослава Салко)

«Привіт. Я з міста, куди прилітають лелеки навесні. Я з міста, що розкинуло своє коріння серед безкрайого степу, яким колись стрімко мчалися козацькі коні. Я з міста, що облягли яскраві квіти, запашні трави, луки, й де майорить зелень рожевим туманом на світанні. З міста, навколо якого селяни невпинно працюють на чорній землі, з якою невдовзі змішаються їх спочилі тіла. Із міста, в чийому стадіоні на трибунах уся Україна кричала: «гол!». Із міста шахт і копалень. Із міста, яке отримало свою назву від буйних синіх вод невеликої ріки на Сході України, що свого часу омивала Скіфію…
Однак не довго мені доводилося називати його по-справжньому своїм. Багато хто чекає переїзду, як ознаки змін. Але чи справді навʼязані зміни приводять на краще? Я й досі сумую, адже більше не побачу того дворика зі зламаною гойдалкою, того поля за багатоповерхівками, не скуштую тої черемхи біля школи і не відчую пахощів абрикосового квіту під вікнами…
І якщо в чомусь я можу бути впевнена, то це цінність місць. Ніщо не залишається назавжди, навіть якщо так здається. Мій дім був окупований, видертий з моїх рук, залишивши неосяжну тиснучу тугу і рану на серці. Моя пам'ять про нього починає згасати, однак я більше не повернуся туди, у мій дім… його ж-бо і нема…
Прошу, дослідіть і закарбуйте в памʼяті кожен куточок свого міста чи села, вулиці чи району, парку чи лісу, гори, схилу, морського берега! Одного дня ви просто не знайдете їх там, де вони були…

               …

Я з міста, де обрій запалює не сонце і не зорі. Із міста, з якого не летять літаки, ні, щось зовсім нелюдське і прокляте летить над ним. Із міста, окутого димом, де дух самої Смерті й відчаю знайшов свій прихисток…

Я з міста, звідки птахи відлітають у вирій…»

Яринка Глогуш разом із наставницею Ольгою Заїкою посіли третє місце серед участиків фестивалю. Дівчинка навчається в Ліцеї №1 села Петропавлівська Борщагівка Бучанського району Київської області. Старанно навчається, про це свідчать численні перемоги у Всеукраїнських олімпіадах та конкурсах. Вагомі досягнення принесла участь в обласних етапах інтелектуальних змагань: із української мови та літератури – перше місце, історії – третє. Вдало закінчилися і другі тури – почесні перші місця у конкурсах імені Петра Яцика, Тараса Григоровича Шевченка. Нині готується відстоювати честь Київської області на останньому етапі Всеукраїнської олімпіади з української мови.

Яринці подобається  викладати свої думки на папері, викликати емоції у читачів оригінальними поєднаннями слів, досліджувати найпотаємніші куточки рідної мови. А ще дуже подобається дізнаватися щось нове про історію рідного краю та занотовувати щось цікавеньке. Звичка щоденно мережити думками папір, не лише наповнила змістом дівочі нотатники, а ще й народила сміливу  мрію – стати письменницею. Перші кроки зроблено. У співавторстві із  літературною наставницею Заїкою Ольгою Олександрівною Ярина створила унікальну збірку художньо оформлених, казково стилізованих відомостей з історичних джерел про Петропавлівську Борщагівку "Борщагівські бувальщини".

Ідея з’явилася випадково з думки про те, як розповісти дітям про історію рідного села так, аби це було цікаво. Вирішили створити із легенд та історичних фактів про село невеличкі бувальщини, легкі для сприйняття дітьми молодшого шкільного віку. Отже, набутий досвід є чудовим стартом для подальшої літературної діяльності, розвитку в улюбленій сфері, вдосконалення та, що найважливіше, безперервного руху вперед попри труднощі на шляху.

БОЖА ГОРА ( Ярина Глобуш)

В одному селі, названому на честь апостолів Петра й Павла та річки Борщівки, стояв високий пагорб. І пагорб той за висотою сягав дзвіниці Храму преподобного Симеона Стовпника, що на землі цій стояв ще із року 1755. Любив люд борщагівський на цей пагорб ходити. Адже село мов на долоні, за версту видно: і Старий Шлях, і річку Борщівку, і храм дерев’яний, і кутки сільські від Матківщини аж до Загаю. Гарно любувалося на пагорбі світом білим, а ще краще - мріялося. І помітили люди: якщо на пагорбі щось загадати – все збувається. І тлумачення тому знайшли одразу. Адже на високому пагорбі – найближче до Бога. Тому він краще людське слово чує та всі бажання людські виконує. І почав народ борщагівський цей пагорб хто Божою горою, а хто Богівщиною називати. Багато часу минуло. Не їздять уже Старим Шляхом диліжанси, а річку Борщівку випадково в книгу опису річкових ресурсів внесли як річку Нивку, так нею вона й залишилася. Кутки сільські давно вулицями кличуть. Лишилося незмінним лиш те, що й досі на пагорбі високому Бог людські мрії чує та здійснює їх.

Спеціальної відзнаки фестивалю "Поетична зима – 2025" удостоєна Царенко Тетяна – поетеса, прозаїк, член Національної спілки письменників України із села Перше Травня (нині Гудимове) Обухівського району Київської області. Твори авторки друкувалися в місцевих газетах Обухова та Білої Церкви, у республіканській періодиці, у газетах "Українська мова та література", "Початкова освіта", "Громадська думка", дитячому журналі "Малятко", традиційному на Обухівщині альманаху "Дівич-гора". Творчість Тетяни Царенко представлена в "Антології літераторів Обухівщини" (2005 р.).

2005 року вийшла друком перша поетична збірка поезій "Тобі". За книгу "Тобі" того ж таки 2005 року поетеса була удостоєна літературно-мистецької премії американських меценатів Марії та Івана Гнипів. 2006 року побачили світ іще три книги дитячих поезій Тетяни Царенко: "Чудасія", "Чому Цапа звати Цапом" та "Чаклун-Лісовик". 2016 року вийшла з друку дитяча книга-розмальовка "Вишиванка". 2021 року її твори були надруковані в Антології Київської обласної організації Національної спілки письменників України "Літературні джерела Київщини". У своєму доробку авторка має також прозові твори. Нині Тетяна Царенко працює керівником літературного гуртка "Пролісок" комунальної установи "Центр розвитку дітей та молоді" Узинської міської ради.

                                                                                                                                                                                                                                                * * *

Проступає на кожному слові

Цей незносний душевний біль .

Сіють-віють зерно в полові –

Мову роду отруює цвіль.

Сиротіє земля від втрати,

Ясне сонце за грань сіда,

Повсякдень зустрічаємо ката

На імення – путін-ганьба!

За які такі провини

Доля нищить талан усім?

Є порочний вид людини –

В нього навіть бункерний дім.

Він без племені і без роду,

З біографією помилок.

Він бажає нашу свободу

Почепить на кремлівський гачок.

Він малесенький, мов комарик –

А його лякається світ!

І лише український Хрещатик,

І Шевченка лише «Заповіт»,

І Дніпро, і ліси, і кручі… -

Україна лише уся

Дає відсіч таку могучу

Переможці фестивалю, окрім грошових призів та подарованих бібліотечок книг переможців попередніх фестивалів, матимуть можливість працювати з професійними редакторами над виданням їхніх книг. Твори всіх учасників фестивалю будуть надруковані в окремому випуску журналу "Українська нація".

Вітаємо переможців, а також усіх учасників фестивалю! Зичимо подальших успіхів та перемог!