Правда з нами: як Патріарх Філарет виборював духовну незалежність України

Філарет помер у віці 97 років

У неділю, 24 березня, відбулося прощання із людиною, імʼя якої назавжди залишиться вписаним в історію українського православʼя та його утвердження. Почесний Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (1929-2026) впродовж понад семи десятиліть служіння залишався одним із найпослідовніших і найвпливовіших духовних лідерів України. Його життя стало відображенням складного шляху країни. від радянської системи до незалежності, від підпорядкування московії до боротьби за власну церкву. Згадаємо про земний життєпис священнослужителя у матеріалі «Моєї Київщини»

Народжений у 1929 році Михайло Денисенко, пройшов шлях від звичайного священнослужителя до однієї з найвпливовіших релігійних постатей країни. У різні періоди свого життя Філарет був не лише церковним діячем, а й символом змін – інколи суперечливих, але завжди масштабних.

Його роль особливо відчутна в Києві та на Київщині. Регіоні, який історично є духовним центром країни. Саме тут формувалися ключові рішення, тут будувалася нова церковна реальність, і тут Філарет протягом десятиліть залишався моральним та організаційним авторитетом для тисяч вірян.

Одним із головних його досягнень стало створення та розвиток незалежної української церкви. У час, коли питання церковної незалежності було не лише духовним, а й політичним, Філарет став одним із тих, хто не побоявся піти проти системи. Його позиція часто викликала критику, але водночас і повагу. Пригадаємо декілька важливих фактів із життя священника.

У 1950 році, навчаючись у Московській духовній академії, Михайло Денисенко прийняв чернечий постриг і отримав ім’я Філарет. Вже у 39 років він став одним із наймолодших архієреїв свого часу, отримавши титул митрополита Київського і Галицького. Представляв церкву за кордоном, зокрема в Австрії, а також очолював Київську духовну семінарію, поєднуючи духовне служіння з ефективним управлінням.

Саме він був одним із небагатьох церковних діячів, хто відкрито говорив про реалії радянської доби. Філарет визнавав, що призначення на високі церковні посади тоді фактично не відбувалося без погодження з КДБ. Сам він також мав агентурне ім’я «Антонов», однак підкреслював, що його роль не виходила за межі формальних процедур. За його словами, він ніколи не займався доносами на священнослужителів і не порушував таємниці сповіді.

У 1990 році, після смерті патріарха Московського Пімена, Філарет опинився в самому центрі боротьби за керівництво Російською православною церквою. Він мав серйозні шанси очолити РПЦ і вважався одним із головних претендентів, адже користувався підтримкою державних структур, які в той час суттєво впливали на церковні процеси.

Однак ситуація різко змінилася після його рішення підтримати звернення до Михайла Горбачова з вимогою усунути керівника Ради у справах релігій. Цей крок, який сам Філарет пояснював прагненням зменшити втручання держави у церковні справи, був сприйнятий його союзниками як конфліктний. У підсумку він втратив частину підтримки, тому й поступився місцем митрополиту Алексію (Рідігеру), який і став патріархом Московським.

Після проголошення незалежності України у 1991 році Філарет став одним із головних ініціаторів ідеї повної церковної незалежності від москви. Що на той час було незвично і небезпечно. Та попри це, він відкрито заявляв: якщо держава стала самостійною, такою ж має бути і церква. Саме ця позиція призвела до жорсткого конфлікту з Російською православною церквою, яка паралельно почала розбудовувати в Україні власну структуру.

Сам Філарет згадував, що цей період був для нього непростим і навіть кризовим: «Після проголошення незалежності я розумів, що Україна повинна мати свою незалежну церкву. Тоді мене і позбавили єпископського сану… Лежав у лікарні й роздумував, що робити у цьому безвихідному становищі. І тільки-но я вирішив об’єднатися з автокефальною церквою, як мені подзвонили з Адміністрації президента Кравчука з тією ж пропозицією. Я і в цьому побачив голос Божий».

Так з’явилася Українська православна церква Київського патріархату. Спочатку це була як невелика структура без значного впливу. Однак за наступні десятиліття вона перетворилася на одну з найбільших конфесій країни. Сам Філарет неодноразово підкреслював: навіть якщо за кількістю парафій вона поступалася, за кількістю вірян, навпаки, зростала, що він сприймав як підтвердження правильності обраного курсу.

Конфлікт із Москвою досяг апогею у 1997 році, коли Російська православна церква наклала на Філарета анафему, звинувативши його у «розколі». Втім, в Україні це рішення не було сприйняте однозначно і не визнавалося його прихильниками.

Через понад двадцять років ситуація кардинально змінилася. У 2018 році Вселенський патріарх Варфоломій скасував анафему, визнавши її недійсною. Це рішення стало одним із ключових етапів у процесі формування незалежного українського православ’я і фактично відкрило шлях до створення єдиної помісної церкви.

Упродовж всього життя Філарет залишався однозначним у своїй позиції. Він відстоював незалежність як української церкви, так і держави. Його голос завжди звучав чітко й принципово: він застерігав від впливу москви, наголошував на ролі церкви у формуванні національної ідентичності та підкреслював духовну стійкість українців.

Особливо під час війни він неодноразово говорив про неминучість перемоги України, пояснюючи це не лише політичними чи військовими факторами, а насамперед вірою і правдою: «Правда з нами. А там, де правда, там Бог. А де Бог, там перемога».