Заступник голови КОДА Іван Добровольський: Ветеранська політика має стати фундаментом післявоєнного суспільства

Іван Добровольський

Іван Добровольський — офіцер ЗСУ, військовий психолог, політичний консультант, екс-журналіст, а нині — заступник голови Київської обласної державної адміністрації, який опікується ветеранською політикою. У розмові з «Моєю Київщину» він розповів про те, чому допомога ветеранам — не для «галочки», а про майбутнє країни, як вибудовувати нову етику в суспільстві, що пережило війну, та які виклики стоять перед громадами Київщини

– Розкажіть, як ви прийшли до цієї посади. Чому саме Київщина?

– Я – киянин, закінчив гімназію №32, мама з Київщини — із села Воропаїв Вишгородського району. З 2001 року навчався у київському військовому інституті, потім п’ять років служив за контрактом. Звільнився у 2011 році, бо зрозумів, що не бачу себе в армії того часу. Працював журналістом, пізніше — у політичному консалтингу, займався громадськими ініціативами.

Після початку повномасштабної агресії з боку рф пішов воювати добровольцем. З головою КОДА Миколою Калашником познайомився як раз під час служби: він активно допомагав моєму першому підрозділу, третій роті 23 окремого стрілецького бату коли обіймав посаду голови Дарницького району міста Києва. Після поранення і досить тривалої реабілітації, я опинився на тиловій посаді, а ми з паном Калашником продовжили професійне спілкування. А нещодавно отримав від начальника обласної військової адміністрації цікаву пропозицію попрацювати на ветеранському напрямку.

- Як ви проходили реабілітацію? І що зрозуміли з власного досвіду?

– На жаль, мій досвід неможливо масштабувати на регіон чи країну. Під час лікування та подальшої реабілітації, ствердився в тому, що мені пощастило - з командирами, з побратимами, з рідними. До прикладу, допомогла адекватна позиція дружини, яка як і я за освітою – психолог. Але навіть із цим усім після поранення адаптуватися було важко. Траплялися конфлікти, були складні емоційні стани. Людина після фронту — це не та сама людина, що до нього. Стрес працює на глибокому рівні, навіть коли здається, що ти тримаєшся. І таких людей — сотні тисяч. Власне, тоді ж постало розуміння щодо необхідності роботи з ветеранами. І більш широко – з усім українським суспільством, формуванням нової етики.

- Що Ви маєте на увазі?

– Після перемоги ми отримаємо (а фактично вже отримали) кілька великих груп населення: ветерани, переселенці, люди, які повернулися з-за кордону. Кожна людина має власний унікальний досвід, але в чому я точно переконався за останні роки, так це в тому, що людям важко зрозуміти інших, з відмінним життєвим досвідом. Тобто, реальне співпереживання можливе лише тоді, коли ти сам пройшов через щось подібне. І якщо не вибудується нова модель взаєморозуміння — отримаємо конфлікти. Тому і потрібно вже думати над певною «новою етикою», формою повоєнної поведінки в суспільстві. Певно маємо вчитись питати, слухати, приймати і бути толерантним. Ми — гонорова нація, і якщо не навчимося комунікувати толерантно, то не зможемо збудувати ефективну країну.

Ціну війни у ветеранських долях ми ще до кінця не осягнули, але державі уже зараз потрібно закласти підвалини для її поєднання із майбутнім. Війна поверне у громади сотні тисяч людей, які потребують системної підтримки, але її в повноцінному форматі поки не існує.

Зараз ми переживаємо такий історичний відрізок, який важко знайти в підручниках з історії. Це щось нове, і ми досі не навчилися комунікувати в цих умовах.

– А як щодо ветеранських просторів та інфраструктури підтримки? Вистачає?

– Київщина має величезне навантаження: йдеться про десятки тисяч ветеранів, є й інші численні вразливі групи, зокрема переселенців. Інфраструктура до цього не завжди готова. Наприклад, реабілітаційний центр у Циблях – великий об’єкт, де знаходиться велика кількість ветеранів, потребує капітального ремонту. Але треба розуміти, що якщо його закрити на ремонт, треба щось думати про те, куди перевести людей. І з цим непросто. Водночас хотів би виділити приклади самовідданої роботи — волонтерські клініки, які працюють щодня безкоштовно. Роками! Таке складно собі уявити у будь-якій країні світу. Адже, наприклад, в країнах ЄС люди готові волонтерити по вихідних, по кілька годин. У нас люди віддали весь свій час, усі сили на безкоштовну діяльність.

У деяких містах та селищах Київщини відкриваються приватні волонтерські центри. Держава теж займається цим питанням. Зараз ми готуємо будівництво першого державного ветеранського простору в Бучі — спільно з громадою. Там буде все: і психологічна допомога, і реабілітація, і нетворкінг. І таких центрів має бути кілька — в ідеалі в кожному великому місті області.

Знаєте, якщо поставити у дворі лавочку — на неї хтось обов’язково присяде. А якщо створити простір для ветеранів — почнеться діалог. І саме з діалогу може народитися рішення. Це про створення умов для розвитку.

– Наскільки важко залучати ветеранів до роботи в адміністраціях?

– Це досить складне питання. Спочатку у мене було очікування, що зможу укомплектувати Управління ветеранської політики ОВА ветеранами. Але на практиці виявилося, що все набагато складніше. Наприклад, побратими чи знайомі ветерани, що до повномасштабного вторгнення мали бізнес чи досвід роботи в інших інтелектуальних сферах – після реабілітації  повернулись на попередні місця роботи. Є й психологічний фактор. Так, більшість ветеранів хочуть допомагати іншим. Але треба чесно сказати — не всі готові зануритись в держслужбу після фронту. Особливо зіштовхуючись з несправедливою критикою від інших ветеранів або родин загиблих захисників та захисниць. Один знайомий хлопець-ветеран, якого я запросив на роботу у КОВА, попрацював два тижні — і пішов. Завелике навантаження, зокрема і моральне. При цьому, заробітна плата на держслужбі лишає бажати кращого.

– Наостанок хотілося б повернутися до питання нової етики. Що може допомогти об’єднати всіх українців, інституції – ветеранів, цивільних, державу?

– Тільки відкрита розмова. Треба озвучувати проблеми, бо лише так вони вирішуються. Як з дронами на фронті — спочатку говорили, що не вистачає засобів ураження, а потім з’явилися рішення. Так само й із розумінням між різними групами. Якщо ветеран, поліцейський, лікар, вчитель, бізнесмен не говоритимуть між собою — не буде єдності. А без єдності — не буде сильної країни.

Перед обличчям екзестенційної загрози, нам важливо не тільки перемогти, а й зберегти здатність нормально комунікувати, адже це запорука розвитку суспільства і Держави. Без цього ми не побудуємо здорове суспільство.