Після Бучі не можна більше говорити про російську культуру

Не хочу більше ні з ким сперечатися. Переконувати, що не всі росіяни підтримують війну. Що є інші. Світлі. Культурні.

Це було можливо до того, що трапилося у Бучі та інших українських містах та селах. До того, як було виявлено тіла сотень закатованих, зґвалтованих, убитих українців. У багатьох із розстріляних пострілами в потилицю людей були пов'язані руки за спиною. Білими стрічками, які російська армія вимагала від українців носити на одязі, як знак їхньої етнічної приналежності.

Побачивши ці кадри, я втратив мову. І право говорити про «російську культуру». Як і всі люди, які мають до неї хоч якесь відношення.

Про цинічних, брехливих і підлих політиків, пропагандистів і військових, про тих, кого вони виховали, створили, випестили — тріумфуючу гопоту — про них і так усе зрозуміло.

А ось тепер і про культуру. Про ту, якою пишалися. До якої себе зараховували.

«Писати вірші після Освенциму – це варварство», – здається так сказав Теодор Адорно.

Після Бучі не можна більше говорити про російську культуру. Вона не вберегла російську людину від варварства, від звірства та скотини. Вона винна. Усі до неї причетні винні.

Має бути довгий шлях переродження. І покаяння.

Перепрошувати пізно. І нема в кого. Їх убили, зґвалтували та кинули в ями у Бучі, Ірпені, Гостомелі.