Портрет дружини художника

Сонячний березневий день на Володимирській гірці – це блакитна казка! Сніг ще не зійшов, але вкрився тонким крижаним настом. У ньому, як у дзеркалі, відбивається яскраво-синє небо. І сніг стає блакитним. З даху альтанки весело й дзвінко падають униз золотаво-блакитні краплі. «Зинзівер, зинзівер!» – вторять їм синиці. Їх тут не злічити. Віти дерев ще голі, і крізь них добре проглядається задніпровська голубувата далина. Саме туди спрямував свій зір святий князь Володимир. Хрестом він благословляє українську землю, береже її спокій.

Поміж старожилами нашого міста досі існує повір’я: князь допомагає київському люду. Маєте проблему чи заповітне бажання? Підійдіть до святого Володимира, станьте обличчям до нього і вголос промовте прохання. Але так, щоб інші не почули. Сам на сам. Допоможе? Обов’язково.

 Сорокадворічна Олена Вікторівна згадала про цю прикмету, коли прогулювалася алеями Володимирської гірки, насолоджуючись свіжим весняним вітерцем, що прилітав з Дніпра. Про це вона чула від своєї бабусі. Чула, та забула. А проблеми у Олени є, та ще які!..

Вже більше року минуло з того часу, як вона з дружини заможного банкіра перетворилася в «розведенку». Так її назвала «доброзичлива» сусідка з квартири поряд.

Горда жінка, дізнавшись про зраду чоловіка, пішла від нього з невеликою сумкою, залишила усе, що він колись їй дарував: красивий одяг, шуби, коштовності. Яка безпечність! Скажімо відверто – яка дурість! Адже, розлучаючись, можна було б відсудити половину майна і жити в достатку. Саме так і вчинила пишна блондиниста одеситка – друга, неофіційна дружина банкіра. Під час розлучення вона «вибила» для себе і квартиру, і авто на згадку про їхній недовгий шлюб. Бойова жінка! Та, як мовиться, Оленин поїзд відійшов…

От і живе тепер вона в старому будинку, в однокімнатній квартирі, що дісталася їй у спадок від бабусі й мами, яких нема вже на світі. Не знайшлося жодної роботи за її «вузьким» фахом музикознавця, так і животіє без грошей, без бодай якоїсь підтримки, а кімнату наймає в неї лаврський півчий Серьожа, зовсім молодий хлопчина.

Сергійко родом з бідної закарпатської родини. Платить нерегулярно, зате постійно отримує з дому сушені білі гриби. Продукт чудовий! І Олена готує смачні грибні юшки за принципом: гриби твої, решта – моє. Так і живуть.

Ну, а як же Тася, дочка Олени Вікторівни? Їй дев’ятнадцять років. Тася – «батькова улюблениця», «татова доця», залишилася зі своїм багатим батьком. Ви що?! Мешкати в однокімнатній квартирі з бідною розлученою матір’ю – не для неї. В жодному разі! Десь у глибині душі вона засуджує і навіть зневажає матір: не зуміла втримати такого чоловіка як її татусь!

Інколи, зрідка, Тася зустрічається з мамою на нейтральній території, біля фунікулера. Вона виходить із своєї гарної сріблясто-сірої машини і несхвальним поглядом озирає матір: «Ти стала схожа на двірничку. Що це в тебе за куртка? І купи собі, нарешті, пристойне взуття»! Тасі невдогад, що в матері не те що на взуття, а часом навіть на хліб і молоко грошей нема.

Почувши такі слова, Олена Вікторівна розгублено червоніє і не знає, що відповісти. «Та це я так на гірку вдягнулася», – бурмотить вона, почуваючи себе поряд з донькою людиною якнайнижчого гатунку. Ні теплом, ні любов’ю від Тасі не віє. Залишивши матері коробку цукерок, дівчина від’їжджає.

Олена ледь стримує сльози і повертається на алею. На щастя, тут на лавці сидить її знайома Ріва Абрамівна, маленька згорблена бабуся. Добра людина, вона починає втішати Олену, не знаючи власне, що з тою сталося. «Але вона виглядає такою нещасною»… Старенька витягає з пошарпаної сумки старовинну бляшанку з написом «Монпансьє», відкриває її, а всередині на чистій паперовій серветочці – апетитні шматки пирога з капустою.

 «Ми з сестрою печемо майже щодня. Весна, кури почали нестися і яйця дешеві», – пояснює вона. Олена Вікторівна, у свою чергу, дістає з сумки термос з трав’яним чаєм, дар Закарпаття, і банкет розпочато. Гарячий чай, смачна випічка, добра людина поряд, і образи поволі забуваються. Але проблеми? Вони залишаються. Одвічні питання: що робити? Як жити? Де брати гроші? І хто допоможе? Відповідь єдина: ніхто…

Погляд Олени впирається у спину Великого князя. «Його, чи що, попросити про допомогу»? Бідна жінка згадала бабусину розповідь і замислилася: «До святого Володимира звернутися? Та до пам’ятника треба спуститися вниз крутою заледенілою доріжкою. Впасти можна, покалічитися. Хто тоді мене догляне? Нікому. Відпадає… Як бути? Ану як попрохати князя зі спини»!

Вона підходить впритул до огорожі й звертається до пам’ятника: «Святий Володимире, допоможи»…

 Ми не чули і не знаємо точно, про що просила його покинута усіма жінка. Але, що ви думаєте, допоміг? Допоміг!

А було це так. Наступного дня на гірці з’явився художник з мольбертом і фарбами. «Не художник, а безхатько якийсь», – подумала про нього Олена Вікторівна. Здаля, непомітно вона розглядала маляра. Лисий череп облямований пасмами недбало підстриженого волосся. Вітер розпатлав їх на різні боки. Шия замотана старим сірим шаликом. Куртка і штани дуже потерті. На руках рукавички, з яких стирчать голі пальці. На ногах промоклі замшеві черевики. А шкарпеток нема взагалі! «Бідолашний, бідолашний, – пожаліла його Олена. – Схоже, в наш час малярством не дуже розживешся».

Художник приходив на гірку щодня. Працював зосереджено, натхненно, не зважаючи ні на поодиноких перехожих, ні на Олену з її старенькою приятелькою. Та щось останнім часом він почав кахикати, а згодом зайшовся тяжким надсадним кашлем. Проте роботи не полишав. І Олена не стрималася:

      – Вибачте, що турбую. Але дозвольте вам запропонувати гарячого чаю. Кружка чиста…

     – Із насолодою! Дуже вам вдячний! – зрадів художник.

Він підсів до жіночок на лавку і, задоволений, став пити чай. Ріва Абрамівна підсунула йому перепічку з сиром. Він подякував їй, кивнувши головою. Так почалося їхнє знайомство. Тепер, збираючись на прогулянку, Олена брала з собою не тільки термос з чаєм, а ще й пляшечку гарячого трав’яного настою від кашлю для маляра-безхатька. Як виявилося, родини він не мав і лікувати його було нікому.

 Домашні ліки допомогли. Кашель поступово припинився. Микола Іванович, так звався художник, зустрічав пань радісною усмішкою. І Олена раптом помітила, що зуби в безхатька були ідеальні. Не зуби, а перли: білосніжні, рівненькі, гарної форми… «Невже свої»?– засумнівалася вона. Однак спитати посоромилася.

     За два вечори, розпустивши старий вовняний шарф, Олена виплела для безхатька теплу чорну шапочку. Вона припала художнику до смаку, і шапки він вже не знімав.

     А місяць березень наближався до завершення. І пейзаж, що так і звався «Березень на Володимирській гірці», теж був майже закінчений.

     – Дивовижно, ви справжній талант. – захоплювалася Олена. На це художник скромно відповідав:

     – Знаєте, я взагалі-то малюю для себе, – а потім звернувся до неї з такими словами: – Завтра я тут вже востаннє працюватиму. Хочу запросити Вас, Олено Вікторівно, до себе в майстерню відзначити цю подію. До того ж, маю Вам сказати дещо важливе…

Майстерня була неподалік, на Андріївському узвозі. Збираючись на гостину до бідного маляра, жінка купила батон білого хліба, пляшку недорогого вина «Лідія», трошки ковбаски. І була вражена, коли побачила серед легенького хаосу майстерні багато накритий стіл: червона й чорна ікра, балик, шинка, салатики, шампанське і дороге червоне вино – все було там.

      – Сядьте на хвильку в цей фотель. Я маю Вам щось сказати.

Олена бухнулася в крісло, трохи припале пилюкою. А художник, на її безмежний подив, став перед нею на коліна і мовив:

     – Дорога Олено Вікторівно! Я народився в Києві, це моє рідне місто, але жив у ньому лише до дванадцяти років. Разом з батьками виїхав до Лондона і живу там все життя. Я, власне, англієць, в мене там дім. Через два дні я повертаюся і хочу забрати вас з собою. Врешті-решт, виходьте за мене заміж. Я зроблю усе можливе, аби Вам було добре зі мною.

Тут його голос увірвався. Він обійняв її коліна і майже заридав. «Боже мій! Є, виявляється, на світі людина, котрій я ще потрібна»! Вона пригорнула його  лису сиву голову і теж заплакала… Ось так вони й побралися.

      –  Мене в дитинстві звали Льолею, а Вас?

      –  Микось, – була відповідь. – Два дні вам вистачить, щоб зібратися?

      – Досить одного. Паспорт закордонний я маю.

      – А тепер прошу до столу. Вас запрошує найщасливіший чоловік на світі…

                                                        *  *  *

… Вже дуже давно Льоля, вона ж Олена Вікторівна, живе у передмісті  Лондона, в красивому помешканні у вікторіанському стилі. Вже дуже давно померла старенька Ріва Абрамівна.

Так само примхливий місяць березень щовесни приходить на Володимирську гірку. І так само святий князь Володимир своїм хрестом благословляє нашу землю й допомагає людям.

Поміг він і «розведенці» Олені Вікторівні.

А як же вона там, в туманному Альбіоні? Та чудово! Льоля і Микось  обожнюють одне одного, живуть одне для одного. Навіть вночі на їхньому великому зручному ліжку Микось тримає свою дружину за руку, щоб вона раптом  не зникла, не покинула його. Льоля про це знає, тому, повертаючись на інший бік, потихеньку вкладає в його долоню другу свою руку.

Як виявилося, Микось зовсім не безхатько, а вельми знаний в Європі художник-портретист. Найвідоміші й найбагатші люди замовляють йому свої портрети і портрети своїх жінок. Льоля не втручається в роботу чоловіка, тільки іноді радить:

     – В нього злі маленькі очі. Зате ніс просто таки римський! Микосю, малюй міністра в профіль…

     Або про кінозірку:

    –  Вона красуня! Дай їй в руки букет троянд. Вона сама, як та ружа!

І Микось прислухається. Він любить, коли під час його роботи Льоля влаштовується в куточку майстерні, на невеличкому смугастому диванчику, з плетивом і котом Сеньком. Сидить вона тихенько, мовчки, не відволікаючи чоловіка від мольберта, загорнувшись у теплий блакитний палантин.

     – Льолю,  тебе треба намалювати! – почула вона одного разу. – Так, так! Малювати! І саме в цьому блакитному палантині і з рудим котом. Чудовий колорит!

Вона зняла окуляри і здивовано усміхнулась, дивлячись на чоловіка…

Та мовлено – зроблено. Льоля почала позувати, сидячи на своєму смугастому диванчику. Складнощі почалися з котом. Сенько не дуже хотів бути моделлю художника. Він постійно змінював пози або взагалі втікав з майстерні.

Так чи інакше, картина врешті була написана і отримала назву «Портрет дружини художника».

     – Це буде твій подарунок до мого ювілею. Боже мій! 31 березня мені стукне 50 років, піввіку! – Олена сплеснула руками.

      – Гаразд, Льолечко. Але в мене є прохання, поїдь в цей магазин і вибери собі те, що сподобається, – він простягнув дружині проспект дорогого хутряного салону.

І що ж! не якусь там блакитну норку чи сірий каракуль, а шиншилу вибрала київська жінка! Ще вона зробила собі модну коротку стрижку і півдня просиділа в косметичному кабінеті. Додому повернулася королевою! Ось так! До хорошого швидко звикаєш. Важче з ним розлучатися.

                                                    *  *  *

А тепер повернімося до Києва. Коли вже більш як три місяці Тася не бачила матері, вона, нарешті, збагнула, що треба тій зателефонувати. Відповів квартирант Серьожа. На нього залишили квартиру.

      – Поклич маму.

      – Її нема. Вона поїхала за кордон.

      – Працювати?

      – Не знаю.

      – А куди поїхала, в Польщу?

      – Не знаю.

На цьому розмова скінчилася.

      – Тату,– сказала Тася батькові, – мамин квартирант сказав, що вона поїхала за кордон, напевно, на роботу.

     – Унітази мити або полуниці збирати? – посміхнувся банкір. Він був роздратований: справи його складалися кепсько. Банки в Києві один по одному розвалювалися. Що йому до колишньої дружини? Поїхала кудись, то й поїхала. За себе треба думати…

А час не стоїть на місці. І життя інколи влаштовує сюрпризи, часом зовсім несподівані. Якось банкіру подзвонив з Лондона його давній приятель, чоловік небідний, колекціонер живопису, дорогих картин.

     – Ти знаєш, тут на аукціоні виставили портрет твоєї дружини. Ціна неймовірна!

     – Якої дружини? – здивувався киянин.

     – Якої? Олени Вікторівни! Картина називається «Портрет дружини художника».

      –Якого художника?

      – О, це відомий маляр! До нього не потрапиш…

      – Купи картину.

      – Та вона божевільних грошей коштує!

      – Я вишлю.

Так, хоч і на полотні, Олена Вікторівна повернулася до Києва.

Тут слід зауважити, що виставити свій портрет на аукціон Олена вмовила чоловіка з великими зусиллями: «Ніхто її не купить, а тобі буде реклама, нагадування, що ти чудовий портретист», – переконувала вона.

Але картину купив її колишній чоловік. Він замкнувся у своєму кабінеті, поставив картину на диван. «Ну, добридень, Лєна»!

А вона привітно, спокійно дивиться на нього, з доброю, м’якою усмішкою, вродлива, ніжна жінка! Така мила, домашня: на колінах – плетиво, кіт увіткнувся носом в неї і заснув… Мужик засмутився: «Це ж треба! Дружина відомого художника»! Він повісив картину в себе в кабінеті і на питання: «Хто це»? відповідав – «Моя дружина».

А що ж доня, Тася? Вона не розгубилася. Дізнавшись через знайомих і друзів в Англії мамину адресу й телефон, Тася додзвонилася до Олени Вікторівни.

      – Мамо, я хочу до тебе приїхати з своїм хлопцем. Ми з ним одружимося.

      – Добре. Приїжджайте. Я забронюю вам номер в готелі, – була відповідь.

Коли в хол п’ятизіркового готелю легко і впевнено увійшла вродлива елегантна пані в дорогій шубці з шиншили, Тася не повірила, що це її мама.

Зустріч була недовгою. Олена Вікторівна заплатила за тиждень проживання молодят в готелі, подарувала квитки в оперу і велику коробку шоколаду.

     – Відпочивайте й розважайтесь, – сказала вона на прощання.

     – Але я хотіла б подивитися твій дім, як ти живеш, – схвилювалася Тася.

     – Не вийде. Ми сьогодні ввечері летимо в Париж. Іншим разом приїдете.

Ні теплом, ні любов’ю не повіяло від матері в бік Тасі. Гроші залізною стіною давно вже стали поміж ними.

                                                 *  *  *

В Париж Микось і Льоля полетіли святкувати її ювілей. На урочисту вечерю в ресторан запросили кількох близьких друзів-художників. Олена була в чорній оксамитовій сукні з яскраво-зеленим оздобленням горловини – вбрання «от кутюр».  У вухах – масивні серги зі смарагдами. Коротка стрижка елегантною хвилею здіймалася над чолом.

     – Де ти відшукав таку шикарну жінку? – тихенько запитав Микося його паризький товариш. – Вона тебе введе у витрати!

     – Анітрохи!– була відповідь. – Вона в мене розумниця! Та я ж і працюю для того, щоб моя дружина могла собі дозволити все, і ні в чому собі не відмовляла…

Марина Ельбе (Поліщук)

Переклад з російської  Світлани Макаревської