#

Ситуація з Національним військовим меморіальним кладовищем зараз погана

Юрій Гудименко (Ветеран, лідер партії "Демократична сокира")

25.05.2024 13:52
Ситуація з Національним військовим меморіальним кладовищем зараз погана

Ситуація з Національним військовим меморіальним кладовищем зараз погана. Місцеві мешканці протестують проти будування і блокують техніку.

Я з величезною повагою ставлюся до права на протест. Плюс я чудово розумію відсутність нормальної комунікації у минулому році, коли приймалося рішення. Але мені видається, що це вже занадто.

Щоб зрозуміти ситуацію, спочатку трохи хронології.

Саму ідею того, що Україні потрібен власний Арлінгтон, почали відносно серйозно проговорювати ще років дванадцять тому. Власне, більшу частину часу велися тільки розмови в різних форматах.

Активізація ідеї почалась з 2014 року зі зрозумілих причин. У країні в принципі відсутні сакральні місця для поховань, окрім київських Байкового кладовища і Аскольдової могили (дуже маленької за площею), і Личаківського кладовища з Марсовим полем у Львові. Ну і Тарасова гора у Каневі, але там вже зайнято Тарасом Григоровичем.

Тема перейшла в площину конкретики тільки з початком повномасштабки. Спочатку кинулись шукати місце в столиці, хоча з самого початку було зрозуміло що це приречена історія. Для порівняння: площа Арлінгтонського кладовища під Вашингтоном —більше 250 гектар. Знайти таку територію в Києві – неможливо. Але всі бігали, метушилися, знайшли Лису гору, виділили землю, зрозуміли, що не підходить, стали шукати далі, обговорювали ВДНГ (ага, ідеальний план – поховання в місці з назвою "Виставка досягнень народного господарства"), обговорювали Співоче поле (ще краще), потім ще ідеї, одна геніальніше за іншу…

У результаті восени 2022 року було створене держустанову "Національне військове меморіальне кладовище" і почали шукати місця поза Києвом, у ближніх передмістях. Зрозуміло, що майже першим же рішенням було будувати біля уже існуючого меморіалу – поряд з Биківнянськими могилами, де поєднані заповідник і меморіальний комплекс загиблих від радянських репресій. Логіка казала, що все сходиться, і загальна атмосфера, і місцевість.

У травні 2023 року Верховна Рада прийняла закон №9240 про розташування Національного військового меморіального кладовища у Биківні. Цей закон не підписаний президентом і ніколи не буде підписаний. Тому що вже в цей час стало зрозуміло, що у Биківні можна легко розворушити поховання жертв репресій під час будівництва, а це – робота археологів, розкопки, багато часу і фактичне блокування будівництва. У кращих традиціях менеджменту тодішньої міністра ветеранів Лапутіної, всі вже все фактично знали, але родинам загиблих продовжували розповідати, що все окей і робота над кладовищем іде за планом.

Тим часом похапцем шукали нове місце для кладовища на заміну Биківні. І знайшли землі НУБіП (аграрний університет) неподалік Гатного, на іншому краю від Києва. В якийсь момент міністерство ветеранів поставило родини загиблих перед фактом: у Биківні не буде кладовища, а воно буде у Гатному. А це, на хвилиночку, означало що потрібно переробити всі експертизи, зробити всі дослідження, землевідвід (точніше, передачу власності на ділянку), дослідити ґрунти і так далі. Тобто це ще багато часу. Який можна було б зекономити, якби тогочасна міністерка трохи менше тормозила.

На момент приходу на посаду Олександра Порхуна було прийнято нову версію закону, потім постанову Кабміну і розпочалися підготовчі роботи. Але злі були вже абсолютно всі. Родини загиблих – тим, що їм місяць за місяцем обіцяли поховати їхніх героїв і все відкладали. Ветерани – тому що рівень комунікації і менеджменту міністерства ветеранів яскраво продемонстрував всю глибину глибин. Уряд – тому що все відбувалося через жопу, депутати Верховної Ради – тому що вони виглядали як кретини, голосуючи поспіль за два майже однакові закони, які розміщували кладовище в абсолютно різних місцях, УІНП – тому що вони попереджали, місцеві – тому що їх не попередили, і так далі.

І тут з’явилася нова проблема. Місцеві мешканці почали протестувати проти будівництва як такого. І під "протестувати" я не маю на увазі тільки мирні акції, бо були і блокування техніки, і не дуже мирний тиск на будівельників.

Всі аргументи жителів Гатного зводяться в цілому до простої фрази: НЕ ТУТ. Тіла мертвих отруять ґрунтові води. Спиляють всі дерева. Там болото і не можна ховати. Там красиво, і ми там гуляємо. І загалом – ми не проти кладовища, але НЕ ТУТ.

Слухайте, це несерйозно. Читати про "екоцид" через поховання військових в країні, де відбувається справжній геноцид – це за всіма межами. Ви могли б домовлятися з міністерством про конкретні ділянки: тут робимо, тут залишаємо дерева. Зафіксувати домовленості письмово. Але ви хочете, за великим рахунком, щоб на землях, які вам не належать, було так, як вам хочеться. Ці землі належали державному інституту і перейшли до державної установи. І глобально держава – з усіма властивими їй недоліками і помилками – вирішила, що меморіальне військове кладовище буде там. Воно потрібно державі – не політикам, а Україні.

Це далеко не ідеальний варіант, але в житті мало ідеальних речей. Назви ваших сіл можуть увійти в історію гордо, як увійшов Арлінгтон, або з ганьбою, якщо частина мешканців буде силою перешкоджати будівництву військового кладовища. Це навіть дико звучить.

P.S. Відповідаючи на питання "А хто ти взагалі такий?". Історик за освітою, молодший сержант ЗСУ у відставці, автор ідеї Дзвону пам’яті біля будівлі міністерства оборони, який відкрили у 2018 році. І так, повірте, якби у мене було своїх 200 гектарів, я б віддав їх під кладовище. Занадто багато вже вулиць, названих на честь товаришів.

Читати "Моя Київщина" у Facebook