Світлана Шевченко (ексзаступник голови Переяслав-Хмельницької РДА): Чому борців завжди мало?

28 жовтня Ярославу Потапенку було б 44. Уже майже 4 роки його немає з нами. Остання публічна фотографія, де за кілька тижнів до смерті він читає ,"Розриту могилу" в Музеї Кобзарства у Світлани Тетері. Я тоді засмутилася, бо сама хотіла читати той вірш. А він, немов уже стояв над ямою, немов відчував свою близьку смерть. Був втомлений і пригнічений. Щось ніби хотів розповісти важливе, але залишив на майбутнє... Однак майбутнього так і не сталося. Більше я його не бачила... Живим...

Він лежав у труні і посміхався. Немов звільнився від проблем, які випікали серце, проблем, яких більшості так і не вдалося зрозуміти. На похороні було дуже багато людей. Чому вони прийшли до нього до мертвого, а живого так мало підтримували у його боротьбі? Чому борців завжди мало? Якби усі не стояли осторонь, а хоча б крихту взяли того вантажу, який навалився йому на плечі, можливо він би вистояв. Був би досі нашим побратимом, поводирем, нашим прапором. Древньоримський філософ Сенека в "Листах до Луцілія" писав, що не варто боятися смерті, вона або ще не прийшла, або вже відійшла.

Для покійного смерть - лише дотик, для нас - кривава рана, яка досі мироточить. Бувають миті, коли здається, що все марно, що розрита могила, яка розкрилася перед усіма нами за мить нас поглине. Але в пам'ять про Ярослава та інших борців за справедливість не можна опускати руки, треба нести свій хрест, переживаючи лише за одне: тільки б не схибити.