Василь Олексюк (секретар Бучанської міської ради): Людяність і любов один до одного обов'язково все переможуть!

Це давня і навіть трагічна історія людських відносин. Далекий 1986 рік, аварія на Чорнобильській АЕС. Нас, бучанських дітей евакуюють до міста Стаханова Луганської області в піонерський табір "Сосновая Роща". Словами неможливо передати того доброго і щирого ставлення до нас, дітей з зони відчуження. Постійне піклування, екскурсії, морозиво, яке я не можу забути й зараз, фрукти, якими було просто завалене наше КПП, шахтарська їдальня. Це було можливо завдяки нашим шефам з Стаханівської шахти, тим людям, які щиро допомагали і зустріли нас.

2016 рік. Наші дні. Війна, переселенці з тимчасово окупованих територій, біль, сльози, сум по рідній домівці. Я, секретар Бучанської міської ради, проводжу особистий прийом громадян. (важко зараз писати і передати ті відчуття, хвилювання, а потім сльози, наші сльози). Заходить кремезний чоловік з великими натрудженими руками (я відразу це помітив). Ми починаємо спілкуватися про його долю тут, в моєму місті. Він та його дружина – переселенці з міста Стаханова, які не за власним бажанням приїхали до Бучі. Під час нашої розмови я зрозумів, що в людини немає навіть чого їсти. Пізніше виявилося, що переді мною мій далекий добрий друг, моя давня опора, простий шахтар, який був тоді відповідальний за нас, тих переселенців, дітей, які вимушено покинули свою домівку в результаті аварії на ЧАЕС. Ми разом все згадали – події 30 річної давнини. Обнялися. І я дав собі і йому слово, що він та його дружина ніколи, скільки б вони не були в нашому місті, не будуть відчувати почуття, як мінімум, голоду!

Зараз, коли я це пишу, мені дуже сумно і відчуття болю переповнює. Я дякую тобі Максимович! Я дякую всім людям за допомогу і добре серце в тому 1986 році. І я розумію, що людяність і любов один до одного обов'язково все переможуть! Сумно і радісно водночас.