Чемпіон світу та управлінець Георгій Зантарая: як у спорті, так і в інших справах ти повинен показати команді, що ти готовий йти вперед і перемагати

Георгій Зантарая

«Моя Київщина» поспілкувалась із спортсменом, політиком, управлінцем - Георгієм Зантарая. Чемпіон світу та дворазовий чемпіон Європи з дзюдо, голова Святошинської РДА у розмові поділився своїм шляхом від великого спорту до публічного управління, розповів про власну школу дзюдо, виклики на новій посаді та бачення ефективної роботи районної влади в умовах війни.

- У 2009 році Ви стали першим чемпіоном світу з дзюдо в історії України. Які спогади з того часу збереглися найбільш яскраво і що ця перемога змінила у Вашому житті?

- Так, у 2009 році я виграв чемпіонат світу, що стало історичною подією для українського дзюдо. Чому? Тому що до цього ніхто не вигравав, і в моєму житті це відіграло велику роль. Але, спорт починається не з цієї перемоги, а з маленьких перемог, які були в мене на районних та місцевих змаганнях. Тому, складова цієї перемоги — це багато маленьких перемог, починаючи з дитячих змагань.

Звісно, мене памʼятають по історичному чемпіонату світу, який я виграв. У хлопців ще немає такого, а ось дівчата вже вигравали. Дзюдо – один із найконкурентніших видів спорту, дуже важливий, бо вкрай важко виграти такі змагання. Я впевнений, що ми підготуємо таких спортсменів, які будуть вигравати в подальшому чемпіонати світу та інші великі змагання.

- Сьогодні Ви очолюєте Святошинську районну адміністрацію Києва. Святошинський район – це потужна громада. Які завдання вважаєте нагальними для району зараз?

- Так, нещодавно я очолив районну адміністрацію. Ми всі знаємо, що Святошинський район дуже сильно страждає від атак росії. Для всіх нас, не тільки для Святошинського району, для міста і для країни, сьогодні найнагальніше питання – це швидке реагування, відновлення постраждалих будинків, квартир і приміщень, де жили і знаходилися люди.

Звісно, я хотів би багато чого змінити, адже дуже багато за 10 років війни ще не зроблено. У адміністрації — велика купа роботи з елементарними речами. Зараз ми в процесі створення алеї полеглим героям, завдяки яким ми сьогодні маємо можливість жити і працювати. Мене дивують такі речі — чому за десять-одинадцять років війни не створено меморіал, не створено алеї пам’яті. Питань дуже багато, починаючи від ЖКГ і закінчуючи іншими нагальними проблемами.

- Досвід у спорті часто стає базою для управлінської роботи. Які принципи з татамі Ви застосовуєте в політиці та в роботі з людьми?

- У першу чергу я застосовую свої знайомства, які отримав завдяки спорту. Я можу запрошувати представників міжнародних країн, які зможуть допомагати у відновленні, реалізації деяких проектів. Саме завдяки спорту на сьогодні у мене відкрито багато дверей, куди звичайна людина просто не може постукати. Що я використовую? Точно так само, як в спорті — багато працюєш, перемагаєш. Раніше всіх приходиш, пізніше всіх йдеш. Якщо віддано працюєш на роботі, все буде нормально.

- А якщо конкретніше говорити про Святошинський район, то які проблеми Ви вважаєте першочерговими і як плануєте їх вирішувати в найближчі місяці?

- Питань дуже багато. Старі будинки, стара інфраструктура, деякі обʼєкти не знали реконструкції або капітального ремонту з моменту, коли вони були збудовані. До прикладу, це об’єкти 1959 року побудови, після чого там нічого не робилося. Поступово ми починаємо працювати над тим, щоб зробити ремонти на деяких ділянках і потрохи відновлювати. Але не все залежить від того, що ти хочеш. Зараз у нас нелегкі часи, тому першочергове, на що ми сьогодні звертаємо увагу, це відновлення будинків, які пошкоджені під час російських атак. На превеликий жаль, з початку 2025 року набагато більше пошкоджених будинків, аніж за три роки до цього. Тому першочергове питання сьогодні — це відновлення житлових і нежитлових споруд.

- Чому саме Святошинський район? Що Вас повʼязує в роботі чи в житті з цим районом? Чи Вас просто запросили в команду?

- Мене запросили в команду, але я балотувався у депутати від Святошинського району. Я пройшов як мажоритарник у Святошинському районі, але я пройшов як депутат з місцевого списку. Тобто там є мої виборці, люди, які голосували і за мене, і за політичну партію.

- Одне з очікувань громади — прозорість роботи влади. Як Ви плануєте вибудовувати відкриту комунікацію з мешканцями району?

- Я на постійному звʼязку із мешканцями, завжди залишаю свій особистий номер телефону. Ви можете подивитися — у нас не закривається шлагбаум. І коли мене запитують, чи можна прийти на прийом, записатися, якщо мене бачать — я відразу запрошую. У коментарях у Фейсбуці завжди відповідаю, іноді запрошую на зустріч. Так, я відкритий, я ні від кого не ховаюся. Інколи люди навіть дивуються, що так вільно можна зайти.

- Як відомо, у спорті успіх залежить від злагодженої команди. За яким принципом Ви формуєте команду у РДА і чого вимагаєте від своїх підлеглих?

- Як у спорті, як і в інших справах, ти повинен показати всій своїй команді, що ти готовий досягати великих перемог, що ти готовий йти вперед і перемагати. Підбір кадрів проводимо точно за їхніми знаннями. Якщо людина розбирається і є ефективною, то ми її запрошуємо на роботу. Оточуй себе сильними людьми і досягнеш великих перемог.

- До повномасштабної війни у вашій школі дзюдо займалося, здається, близько трьохсот дітей, нині  ж удвічі менше. Які кроки робите для відновлення цього потенціалу і як поєднуєте це з розвитком інклюзивних програм?

- Не думаю, що вдвічі менше стало, вважаю, що в нас додалося. На початку ми відкрилися, якщо я не помиляюся, у березні,  — мало дітей було, але потім почали приходити. Вони зрозуміли, що ми відкриті, ми не зачинялися майже з початку війни. Зауважу, що спорт — це те, що може відволікати дітей від сьогодення, від проблем, які є навколо них, тому у нас спортивна зала відкрита з ранку до вечора. Дуже рідко зараз, правда, тут буваю, вам сьогодні пощастило, бо ви мене застали.

Звісно, дуже багато дітей виїхало. Я розумію їх, розумію батьків, але ми повинні робити все для того, щоб вони повертались. Особисто я теж поїхав від війни з батьками, коли мені було пʼять років. Я живу в Києві, і це — мій дім, який я обожнюю. Київ — найкраще місто у світі.

А щодо інклюзивних дітей — у нас є група, з якою працюємо майже чотири роки. Кожного тижня, тричі на тиждень. На превеликий жаль, у мене не виходить зараз з ними бути, але по суботах я намагаюся іноді займатися. Тут працює 5 відданих  тренерів, адже це не можна назвати роботою. Це хобі, яке тобі приносить задоволення.

Я дуже щасливий, що у нас є така група дітей. І ви знаєте, вони є членами нашої сімʼї, я вже розумію, що тепер нікуди не зможу втекти. Але і вони від нас не втечуть. У нас все безкоштовно для дітей, які приходять, соціалізуються, займаються спортом. Я вважаю, що спорт — це одна з можливостей, яка допомагає соціалізуватися, а також у відновленні кожній людині.

- Інклюзивна група у Вашій школі стала важливим прикладом для Києва. Чи бачите Ви можливість масштабувати цей досвід на рівень міських чи всеукраїнських програм?

- Я повторюю, що це наше хобі, і людина, тобто тренер, повинна хотіти це зробити. Вона повинна зрозуміти, що залюбки може витратити годину-дві для щастя інших людей. Якщо вона зрозуміє це, вона буде робити. Але якщо цей процес буде в іншому місці, то я не зможу впливати на нього, тому що я знаю, що тут я довіряю своїм тренерам, своїм друзям. Моя дружина, мої діти — всі тут в цей час. Поки що ми не думали над тим, щоб розширятися, тому що нас дуже мало. Але надіюся, що не тільки ми цим займаємось. Я думаю, що багато людей теж допомагають соціалізації особливим дітям.

- Зрозуміло, що війна поставила перед спортом нові виклики — від психологічної підтримки дітей до реабілітації. Яку роль, на Вашу думку, може відіграти дзюдо у цьому процесі?

- Коли ти заходиш на татамі, то ти забуваєш, що у тебе є, що у тебе коїться. Я думаю це питання стосується не лише дітей. Мова йде про олімпійський спорт і про великий спорт. Він відіграв дуже важливу роль. Дуже багато ми зусиль приклали для того, щоб відсторонити представників Росії та Білорусі від участі у змаганнях, бо я вважаю, що вони не могли використовувати платформу спорту для того, щоб закривати, ховати свої злочини, які вони роблять сьогодні в нашій країні.

І війна відіграла для багатьох спортсменів важку історію, тому що важко тренуватися під вибухами, важко тренуватися, коли твої родичі в небезпеці. Але я впевнений, що Україна вистоїть, вона сильна держава, і ми це показуємо всьому світу, наші спортсмени зокрема теж. І кожен раз, коли піднімається наш прапор на міжнародних змаганнях, це велика перемога не тільки цього спортсмена, а всієї країни, федерації і Олімпійського комітету.

- Ваш шлях від хлопця з Грузії до чемпіона світу та керівника району може надихати. Яке послання Ви хотіли би передати молодому поколінню українців?

- Від війни мої батьки переїхали сюди. Чому сюди, в Київ? Тому що у мене батько навчався в Києві. І я все своє життя прожив тут з дитинства, і тут все почалось зі спортивного життя. Вважаю, що спорт в першу чергу відіграв у моєму житті дуже велику роль, яка сьогодні мене привела і до вас, і до тих справ, якими я займаюся

- А як Ви вибрали саме цей вид спорту? Як так сталось?

- Випадково. Я навчався в 119-й школі на Троєщині. На дзюдо пішли всі мої однокласники, — і я пішов туди, де й залишився дотепер. Досі спілкуюсь з тим тренером, який мене тренував. На сьогодні він заслужений тренер, і ми дуже часто зустрічаємось. Але це все  було, можна вважати, випадково. Тоді лише одна секція була  вільна— секція дзюдо, і ми з братом потрапили в цю секцію.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про школу дзюдо. Як інтенсивно відбувається тренування, хто тренує діток та які їх вікові категорії?

- У нас тренують пʼять тренерів. Вікові категорії — від пʼяти років і необмежено, тобто, всіх беремо. Всі повинні займатися спортом, і культ спорту в нашій країні повинен розвиватися. Вважаю, що немає обмежень займатися спортом по віку.

Тренування зазвичай починаються о 14-й годині і закінчуються десь о 21:30 вечора. В канікули, звичайно, зранку, бо деякі хлопці, які вже закінчили школу, вони можуть приходити саме зранку і тренуватися маленькими групами. А так вже професійно готують спортсменів – з чотирнадцятої до вечора. Ось для тих, хто тільки почав займатися, то це тричі на тиждень, а для тих, хто професійно займається, то щодня — шість разів на тиждень.

- З огляду на те, що вік необмежений, можливо є ветерани з дзюдо поважного віку?

- Є у нас вже є чемпіон світу серед ветеранів, йому років під 60, але він крутий. Він виграв в минулому році чемпіонат світу в Лас-Вегасі, що дуже круто для нас.

Але є люди, які і в 40 років хочуть займатися, бо колись в дитинстві займалися. І для нас класно, коли вони приходять і можуть щось показати юним та молодим спортсменам- початківцям.

- Від спорту до армії у дуже багатьох один крок. Нині багато спортсменів самі пішли воювати, а когось призвали. Як Ви будуєте допомогу армії, як депутат, як чиновник адміністрації, як спортсмен? Як Ви допомагаєте спортсменам, які воюють?

- Допомагаю не тільки спортсменам, а й хлопцям і дівчатам, які сьогодні на передовій захищають нас. До прикладу, візит в Добропілля, куди ми передаємо дуже багато різних речей, які їм сьогодні потрібні.

З початку війни ми створили дуже великий фонд і гуманітарний штаб, який працював для того, щоб забезпечити усім, що необхідно було на той час. Я одразу звʼязався зі своїми друзями з інших країн. До прикладу, колись я виступав за німецький клуб. Вони на третій день надали нам велику гуманітарну допомогу, яка одразу ж надійшла людям. Спорт відчиняє ті двері, що для багатьох закриті, тому з перших днів війни ми дуже тісно співпрацюємо з багатьма військовими, які на фронті.

- Повертаючись до Київради. Ви завершуєте зараз вже офіційну каденцію, бо пʼять років пройшло з моменту виборів. І хоча було продовжено повноваження рішенням Верховної Ради, чи могли би Ви в двох словах підсумувати, що зроблено Вами як депутатом Київради? Що Ви робили такого, чого Ваші попередники не робили?

- Зроблено багато чого. Ми зробили і сквери, і монументальні памʼятки, і проєкти рішень подавали відносно благоустрою, ЖКГ тощо. Можна ознайомитись, знайти в інтернеті це все і побачити. Зараз не згадаю бо такого багато, бо пʼять років — це дуже багато.

- Що Ви для себе взяли від депутатства вашої першої каденції. Що у Вашому житті, можливо, було б інакше, якби Ви не стали депутатом?

- Я в багатьох речах почав розбиратися — як працює державна система, хто за що відповідає. Дуже багато чого в приватній бесіді я Вам можу розказати: як дуже цікавих речей, так і не дуже.

- А хотілось би ще питання згадати про федерацію. Ні для кого не є секретом, що в керівництві Федерації дзюдо України є певні різночитання тих процесів, які би мали бути. Ви себе бачите далі спортивним функціонером?

- На сьогодні я очолюю Федерацію дзюдо міста Києва і є головою Комісії атлетів Національного олімпійського комітету. Що таке голова Комісії атлетів? Це голос усіх атлетів нашої країни.

Першочергово наше питання під час війни — це було відсторонення представників країни-терориста. Я думаю, що разом з Національним олімпійським комітетом і президентом Національного олімпійського комітету ми зробили все для того, щоб представників країни-терориста не було на Олімпійських іграх. До прикладу, якщо на попередніх Олімпійських іграх було їх десь 600, то на останніх Олімпійських іграх, які проходили у Парижі, їх було, якщо я не помиляюсь, шістнадцять, і ті були під нейтральним прапором.

Тому, я залишаюся в спорті. А щодо федерації і щодо того, що зроблено було мною на посаді президента федерації, то торік ми передали багато татамі для дітей в один спортивний зал. В цьому році ми закупили у три спортивні зали татамі, провели мега крутий турнір, який зібрав 1200 дітей на рівні світовому. Зокрема, ми запросили двох олімпійських чемпіонів, топових атлетів цього виду спорту, які є іконами дзюдо, чого до нас ніхто не робив. І я хочу підкреслити, що під час війни в нашу країну не приїжджали ніякі топові спортсмени світового рівня і не підтримували. Для чого це зроблено було? У них велика аудиторія, де вони можуть показати нашу історію, розказати  про нас.

- Крім старих будинків, назвіть три найбільші проблеми у районі, які Ви помітили під час роботи.

- Дуже багато проблем з ЖКГ — проблемне питання, труби і все інше. Дуже давно треба було поміняти і зробити все для того, щоб вони були сучасними. Стихійна торгівля — ще одна велика проблема.

- А як вирішується проблема безпеки в районі? Чимось відрізняється  район від інших по питанню безпеки для громадян — умовно не від ракет, а від бандитів?

- Кожного ранку нам дають інформацію по ситуації за одну ніч. На щастя, все більш-менш нормально.  В цьому плані дуже сильно допомагає комендантська година, багато людей немає на вулиці. Бувають різні побутові питання, але такого, щоб не можна виходити на вулицю, нема.

- Враховуючи те, що Ви від депутатства перейшли до державної служби, до роботи в адміністрації, чи Ви розглядали для себе в процесі роботи як чиновника перспективи переходу, наприклад, в структуру міністерства в майбутньому?

- Час покаже. Але сьогодні я працюю лише чотири місяці, тому дайте попрацювати і показати результат. Якщо люди будуть впевнені, що мене треба запрошувати, або бачать в мені перспективу розвитку того чи іншого міністерства — звичайно, я завжди відкритий.

- І на завершення. Якщо Вам запропонують, наприклад, небайдужі люди, відкрити спортивну школу Вашого імені десь, наприклад, в іншому місті — цікаво Вам було б?

- Мені цікаво, але давайте розбиратися в цьому питанні. Всі думають, що дуже легко зробити, але спортивну залу я зміг зробити до того, як я був депутатом або головою району. Тому питання — чи мені легше відкрити? Ні, не легше. Коли я не був депутатом, мені легше було відкрити.

Але я хотів би, звичайно, щоб не тільки дзюдо, а будь-яка спортивна зала була, і не одна. Дитина виходить з дому і бачить, що у неї є вибір того виду спорту, який їй подобається. Вважаю, що спорт повинен бути доступним для кожної людини, і ми повинні працювати над цим.