Два роки війни: як і хто рятував жителів Київщини під час рашистської навали

Українці зуміли евакуюватися, самоорганізувавшись

Рівно два роки Росія почала повномасштабний напад на Україну. І одним з ключових напрямків ударів рашистів стала Київська область. Про те, як тоді відбувалася евакуація, як організовувалися групи людей і про справжніх світлих людей, які робили все для порятунку ближніх своїх, читайте у матеріалі «Моєї Київщини»

Україна два роки поспіль мужньо боронить від ворожої навали не лише свої кордони і незалежність, а ще й Європу. Зарубіжні партнери прекрасно усвідомлюють, що нині Україна є потужним форпостом для захисту всієї Європи від рашистського нашестя, а тому підтримують її і фінансово, і  військовою технікою та озброєнням,  і  гуманітарною допомогою, підтримують українців, котрі через війну в країні змушені були виїхати за її межі.

Тема перебування українських біженців за кордоном – болюча, щемлива, складна, забарвлена суперечливою риторикою. Однак від того не менш важлива, адже мільйони українців, у тому числі й жителі Київщини, і до сьогодні перебувають за межами Батьківщини у різних країнах світу, мають спільну мрію – повернутися зі своїми дітками на Батьківщину, хоч багатьом навіть немає куди повертатися.

У контексті останніх подій, а саме – вбивства українського підлітка, юного баскетболіста в Німеччині, хвиля занепокоєння сколихнула всю українську спільноту за кордоном.

Відчуття безпеки, яке стало головним фактором перебування людей поза межами країни, де точиться війна, похитнулося.

Виявляється, що  гарантій безпеки нині у світі немає ніде...

Два роки тому

Як же рятувалися українці від війни, чим гоїли рани, де, як і чим живуть нині, ким  працюють, як звикають і розуміють суспільство, в якому опинилися, як опановують чужу мову, як навчаються, лікуються, яку комунікацію вибудували у новій країні, з якими проблемами і викликами  зустрічаються, чи почувають себе безпечно, чи планують повертатися, чим підтримують ЗСУ,  які ідеї черпають для розбудови майбутнього нової успішної України?..

Чи гідно транслюють в світі образ українця?...

Відповіді на ці та інші питання отримаємо від наших співвітчизників, котрі нині мешкають в різних країнах світу - у Польщі, Чехії, в країнах Балтії, у Німеччині, в Нідерландах, у Франції, в Ірландії, Норвегії, Бельгії, Канаді, США, в далекій Австралії та інших державах.

Історія людства - це одвічний пошук балансу, прагнення миру і водночас – бажання володіти світом.

Чи міг хтось спрогнозувати ще 2 роки тому, що через війну в Україні десяткам тисяч жителів Київщини доведеться залишити свої домівки, роботу, рідних і зробити стрибок у невідоме - вимушено емігрувати.

Війна і сьогодні продовжує екзаменувати кожного з нас на мужність, на людяність, на підтримку, на героїзм і не лише на фронті, а й у тилу, на єдність попри виклики та відстані.

На фоні тих трагічних подій, що мали місце в Київській області у лютому-березні 2022-го і яким неможливо було протистояти, підкріплені страхом, перш за все, за життя дітей, підвищували і рівень паніки, стресу і частково  провини за те, що мусіли виїхати. Виїздили з Ірпінщини, з Бучанщини, з Гостомельщини,  Фастівщини, Бородянщини, Макарівщини, з Броварщини,  Бориспільщини, з  Білоцерківщини, з Васильківщини та з багатьох інших населених пунктів пристоличчя, яке першим прийняло на себе  ворожі удари, яке знає жахи окупації і щастя порятунку при евакуації, жорстокість рашистських звірств, тортур, зґвалтувань, катувань та болі втрат. Виїздили з сіл, селищ та міст, чиї вулиці стали могилами для мирних українців, чиї рани болітимуть стільки, скільки існуватиме в світі українська нація.

Увесь світ в одну мить перевернувся з ніг на голову і став чорно-білим. Над життям кожного українця нависла смертельна небезпека.

Карколомна зміна подій відбувалася шалено швидкими темпами, неначе у якомусь фільмі жахів, неначе й не з нами...

Зі спогадів Надії (м. Ірпінь, 34 роки):

"Перший тиждень ми ще бігали по кілька разів до підвалів, стояли у чергах до магазинів, скуповували ліки, продукти харчування, по 4-5 годин очікували своєї черги на заправці, щоб поповнити запаси пального (що було вкрай проблематичним).
Умудрялися ще виходити в парк на прогулянки.
А коли вже всі мости були підірвані, залізниця пошкоджена, частина Ірпеня палала у вогні-полум'ї  з однієї із церков на Рівне відходили останні евакуаційні автівки, ми з родиною кинули все, що наживали за всі роки свого життя, зібрали в дорогу найнеобхідніше -  продукти, ліки, документи, воду. Місця було мало, бажаючих виїхати - багато. Церква допомогла з пальним, нам поповнили бак на 10 літрів (бо від початку війни так і не змогли заправитися на АЗС), за умови, що ми заберемо ще й маму з двома дітками.
Ми їхали по Соборній і бачили натовпи людей, котрі сміливо йшли до "мосту смерті",'що перед Романівкою, в надії, що їм пощастить і вдасться вирватися з Ірпеня. Ми ж поїхали через Стоянку та Гореничі, але вже були прильоти, ми бачили і зруйновані будівлі, і розбиті вщент автозаправки, і  понівечені автівки.
А ще всі, хто виїздив, знали, що Житомирська траса контролюється рашистськими угрупованнями і обстрілюється зі всіх боків.
Колону, яка виїздила перед нами кілька разів повертали саме через обстріли.
Ми відстали від колони, що робило наш виїзд більш небезпечним.
Потім були затори при виїзді з Київщини, шалені черги на блокпостах та до АЗС. Ми всі були налякані і проглядали кожен кущ вздовж дороги. Але вважаємо,  що нам просто пощастило вибратися в останню мить перед початком битви за Ірпінь.
Ми їхали і бачили, як окопуються наші хлопчики, на якомусь відрізку шляху нас супроводжував український БТР і хлопці махали, щоб ми швидше їхали. Діти час від часу плакали і просили їсти..."

Справжня цінність життя

Усі опори, вибудовані роками, у тому числі й психологічні, були зруйновані. Сенси, окрім єдиного - вижити і врятувати рідних - вже не діяли.

Зі спогадів Світлани (м.Гостомель, 64 роки):

"Лишилися без світла, без води, з мінімальним запасом харчів, бракувало необхідних ліків. Сиділи в холодному підвалі. Зрештою мусіли виїздити і вивозити таких же, як і ми, наляканих та хворих сусідів-пенсіонерів. Вже мінували вулиці, вже розстрілювали цивільних людей... Їхали в нікуди... Дуже боляче згадувати те пекло..."

Для одних вимушена еміграція була пов'язана із втратами рідних, близьких, руйнуванням житла, прямою загрозою життю, не ефемерною, не філософсько-екзистенційною, а прямою та смертельною.

Для інших вимушений виїзд з України був чи не єдиним шансом, на який вони так довго чекали і мріяли виїхати до Європи у пошуках роботи.

Виїздило за кордон й чимало українців із відносно спокійних західних регіонів країни. Для одних – це був вимушений крок, щоб убезпечити свою родину, для інших – бізнес чистої води – здати житло в Україні й працювати за кордоном.

Скільки людей – стільки й індивідуальних людських історій, кожна з яких має й свою ціну.

За межі країни від початку неоголошеної війни емігрували абсолютно різні люди, з різних соціальних прошарків, різних культурних верств, з різним вихованням та часом полярними ціннісними життєвими орієнтирами.

За когось до щему радісно, за когось - неабияк соромно. Одні живуть мрією про якнайшвидшу перемогу і марять поверненням до України, інші, адаптувавшись до нових умов життя і здобувши належні компетенції, усвідомлюють, що додому вони навряд чи колись повернуться.

Тікаючи від війни, українці не мали можливості дослідити закордонне середовище, переконатися в тому, що клімат, культура чи мова підходять, накопичити хоч якісь заощадження. Бо ж були й такі, хто не мав ні закордонних паспортів, хто тікав навіть в капцях, розхристаним, при мінусових температурних показниках, як то було з бранцями у Гостомелі.

Тікали, беручи лиш документи, дітей та чотирилапих...

А хтось виїздив вже свідомо, готуючись в далеку дорогу до чужих країв.

Були й ті, котрі виїздили на дорогих автівках з торбами грошей, і в чиїх очах не проглядалося жодної печалі.

Попри осуди, а подеколи навіть й інші закиди, обирати безпеку і шукати безпечного місця - нормальний стан людської психіки. Це на той час був чи не єдиний "зелений коридор" із справжнісінького пекла.

Через недотримання гуманітарних коридорів і постійні обстріли російськими військовими цивільних автівок мирних українців, спроби виїхати з Бучанського та Макарівського районів багатьом коштували  життя.

І не зупиняли ворогів ні написи "ДІТИ", ні  "ВОЛОНТЕРИ" - обстрілювали всіх...

Скільки біженців і як тікали

За даними моніторингового аналітичного центру Cedos, впродовж першого місяця війни з України виїхали 3,6 млн людей. Ще близько 6,5 млн, за оцінками міжнародної організації з міграції - GLOBAL DATA INSTITUTE DISPLACEMENT TRACKINA MATRIX - залишили місце свого проживання і переїхали в межах країни.

Щоденно на прикордонних пунктах пропуску до країн Євросоюзу, з якими межує Україна, насамперед до Польщі, утворилися багатокілометрові черги. Щодня кордон перетинали до 150 тис. біженців з України.

Усі вони так чи інакше були спрямовані до більш безпечних західних регіонів країни.

Основними способами евакуації були потяги, організовані "Укрзалізницею", власний автомобільний транспорт та евакуаційні автобуси.

Вже за кілька годин після початку повномасштабного ворожого вторгнення "Укрзалізниця" повідомила про перші евакуаційні потяги, проїзд у яких був безкоштовним. Посадка відбувалася в порядку живої черги з пріоритетністю - діти, жінки, літні люди.

На вокзалах цілодобово працювали волонтери, там можна було отримати їжу, медичну та психологічну допомогу. Однак потрапити всередину будівлі з тим, щоб хоч зігрітися, вдавалося не всім. Усі зали вокзалу були переповнені.

У перші тижні до потягів сідало в рази більше людей, аніж було місць. Їхали сидячи, стоячи і навіть лежачи у коридорах.

Пік евакуації припав на березень 2022-го.

Від 1 по 20 березня "Укрзалізниця" евакуювала близько 3 млн людей.

Було зафіксовано кілька випадків обстрілів евакуаційних поїздів і залізничної інфраструктури.

Власним транспортом виїздили з Київщини головно до Львівщини, Рівного, Закарпаття, однак через дороговизну житла, котре здавалося в оренду, мусіли рухатися до Польщі та інших країн Євросоюзу, де українських біженців забезпечували безкоштовним житлом, харчуванням і мінімальними  соціальними виплатами на проживання.

Щодо евакуаційних автобусів, то їх теж було чимало. Це і безкоштовні автобуси польської системи "Птах", які курсували з ранку до ночі, і з ночі до ранку від Львова до міжнародних пунктів   пропуску, до координаційних центрів та місць поселення на різних локаціях.

Працювали унікальні евакуаційні автобуси – мобільні госпіталі – двоповерхові автобуси – швидкі, з "лежачими" та "сидячими" місцями, які сприяли безпечній евакуації цивільного населення – з Києва, Харкова, Запоріжжя, Дніпра, Одеси,  Львова курсували до Кишинева, де людей зустрічали волонтери, а далі вже автомобільними чи повітряними маршрутами ті діставалися до будь-якої точки світу.

Працювали евакуаційні автобуси, які доправляли прямим рейсом людей до Данії, Норвегії, Нідерландів.

Світлі люди

Величезну й неоціненну роль в евакуації жителів не лише Київщини, а й зі  всієї України відіграв настоятель фастівського римо-католицького костелу Воздвиження  Святого Хреста отець Михайло Романів спільно з Благодійним фондом Святого Мартіна де Поррес.

Десятки тисяч згорьованих українців знайшли прихисток у цій святині.

Крім моральної та духовно-психологічної підтримки, люди отримували нічліг, продуктові пайки на дорогу та тепле батьківське благословення.

В отця Михайла працювали волонтери, котрі занотовували історії українських біженців, записували сотні відеозвернень до світової спільноти із закликом допомогти Україні й українцям.

У стінах цього святого місця "і сімома хлібинами нагодовували тисячі" нужденних, зігрівали стражденних, надавали прихисток усім, хто того потребує.

Чимало мешканців з Ірпеня, Бучі, з Макарова, Фастова, з Білої Церкви рятувалися евакуаційними автобусами, наданими польськими партнерами та добродіями.

Тисячі врятованих життів і щира дяка за мужність та витривалість отцю Михайлові і його помічникам. "У темні часи особливо добре видно світлих людей!"