Київщина пам’ятає: Юрій Якименко віддав життя за Україну

Юрій Якименко

Старший солдат, санітарний інструктор в/ч А2167 72-ї ОМбр імені Чорних Запорожців Юрій Якименко (Док) загинув 30 травня 2022 року поблизу міста Лисичанськ на Луганщині.
Юрій Дмитрович Якименко народився 14 жовтня 1984 року в селі Яцюки на Богуславщині. У мами Надії та тата Дмитра росли два сини: Юрій та Сергій. Добре навчався у Ісайківській школі, з дитинства мріяв стати медиком.
Обов’язкову строкову службу проходив разом із рідним братом Сергієм.
Закінчивши медичний коледж у місті Українка, працював у Богуславській центральній районній лікарні в реанімаційному відділенні анестезистом. Колеги згадують Юрія як професіонала, що мав золоті руки, його поважали і цінували.
Завідуючий реанімаційним відділенням лікарні, де 15 років працював Юрій, Тарас Богданович Капко розповідає про свого колегу:

«Юрій брав участь у АТО. Його забрали, як сказали, на два тижні, а був він там цілий рік. Коли повернувся, то знову приступив до роботи. Пригадую, був такий епізод: випадково у операційний розбилася скляна банка. Майже ніхто й і уваги не звернув, а Юрій одразу упав на підлогу і прикрив голову руками. Він ще тоді знав, що таке війна. Там він врятував не одне життя, бо прекрасно володів багатьма лікарськими навичками, навчився основ лікування. Розповідав мені трохи, як інтубував хворих, як супроводжував до стабпунктів важких поранених. Звісно, освіти трохи не вистачало, але бажання і навички були, до того ж він на роботі вміло справлявся з будь- якою ситуацією, постійно вдосконалював свої вміння».

«Я б хотіла пригадати яскравий епізод нашої дружби та спільної роботи, але з Юрієм всі епізоди яскраві. Дуже часто згадуємо його з колегами. Він завжди був першим до роботи, вважав, що він як чоловік має допомагати жінкам. Дуже любив і тішився своєю донечкою Аліною, розповідав про неї, вона для нього була на першому місці. Поважав родину та дбав про своїх батьків. Пригадую епізод, коли до нас прийшов продавець білизни з товаром, то Юрій поцікавився потрібним для мами розміром. Звісно, що не всі сини такі турботливі, і нас це приємно здивувало. Таким він був – добрим сином, чудовим татом та чоловіком, надійним колегою та вірним сином України».

Юрій любив свою роботу, обожнював рибалку і спілкування із людьми.

«Знав усіх сільських бабусь і коли бував у селі, обов’язково вітався та цікавився їхнім здоров’ям» – пригадує двоюрідна сестра Юлія. Вона виросла разом із Юрієм, бо мали спільну бабусю, у якої полюбляли ночувати та бувати в гостях. «Юра завжди захищав мене, і тому я ніколи нікого не боялася. Згодом, коли вже мали власних дітей, то Юра не раз допомагав та рятував у різних життєвих ситуаціях, зокрема, мою доньку – його похресницю, яку він жартома називав «карамелька». Моя мама – медсестра, він пішов її шляхом, навіть навчалися у одному  і тому ж медичному закладі. Ми всією родиною дуже хвилювалися, коли його мобілізували в перший день вторгнення. Але він усіх заспокоїв і сказав, що не може не піти. Любимо його, згадуємо часто, пам’ятаємо...»

Побратим, товариш Петро Мурга з Юрою служили у 2014-му році, тоді він був у одному з медпунктів медичної роти 72-ї бригади разом із ще одним побратимом із Новомиргорода на ім'я Юрій. Вони весь час були разом, і побратими їх навіть не розділяли один від одного, так і казали - «Юрки»:

«Він був добрим та спокійним. В червні-липні 2014 року по тогочасній лінії розмежування на кордоні із РФ разом із нашими підрозділами, до яких він був приданий, просунувся на 7км далі в бік населеного пункту Ізварине, через нас здійснював евакуацію поранених. Якось Юра розповідав, як надавав допомогу пораненим сєпарам, які, в очікуванні евакуації знаходились з ними декілька тижнів. Із Ізваринського котла, із оточення, кожен із нас вибирався різними шляхами, тож, в подальшому, ми до моменту демобілізації з ним не бачились... У 2022-му році, після деокупації Київської області, я із передовими підрозділами 72-ї бригади їхав із гуманітарним вантажем в Іванківський район. Коли дізнався, що на території Іванківської районної лікарні базується медична рота, то зайшов привітатись. Заходжу, питаю, де знаходиться начмед, яку я теж знаю ще із 2014-го? Виходить Юра і каже, що її тут нема і цивільним сюди не можна. Одразу не впізнав... За десять років ми трохи змінились... А потім впізнали один одного, сіли повечеряли, поспілкувались, і наступні півтора місяці я до них заїжджав практично щотижня. Якось в черговий раз до них заїхав, а Юра каже: «Петро, нас на наступному тижні будуть перекидати, то ж заїдемо до тебе в гості, бо були в тебе на батьківщині, а так ні разу толком і не поспілкувались." Отож через тиждень ми в мене в селі, на скору руку засмажили в тандирі індика, посиділи на пасіці, зробили на пам'ять фото (яке, як потім виявилось, було останнім...) і попрощались... А вже через тиждень, коли знову був у Іванкові, заходжу до медиків, а вони як води в рот набрали... Питаю, що сталось? Кажуть, що із Юрою два дні нема зв'язку... Довго не вірилось, здавалось, що поки інформація не підтверджена – залишається надія... "Можливо він потрапив у полон і там також лікує людей?...",- казала моя мама, яка теж за нього вболівала, познайомившись із ним при нашій останній зустрічі. Проте, чуда не сталось... і з нашими побратимами ми зустрілись вже на його похороні... хоронили його у закритій труні, тож навіть тоді не вірилось, шо його вже немає... Цукерки з похорону мама Юри попросила роздати тим, хто з ним дійсно служив, проте, на той час його побратими і посестри були хто де. Тож я просто роздав їх військовим, яких зустрічав на шляху до Іванкова, а останню жменю возив близько року і віддав начмеду 72-ї бригади, через яку ми з ним випадково і зустрілись тоді у квітні 2022-го в Іванкові...»

Юрій був одружений, виховував донечку. Мав трьох хрещеників, часто спілкувався із сусідськими дітьми, які його любили. Був життєлюбом, вірним другом, душею компанії. Любив дружину, доньку, батьків, до яких із задоволенням приїздив у село.
24 лютого 2022 року отримав дзвінок з ТЦК і одразу ж зібрався на війну захищати Україну.
Пройшов фронтовими дорогами від Мощуна, Гостомеля, Чорнобильської зони, Бахмута. Увесь військовий шлях був медиком, починаючи з АТО.
Коли їхню військову частину перекинули під Бахмут, вишикували всю роту, і командування відверто 
повідомило, що треба добровольців на передову. Юрій разом з екіпажем вийшли перші та заявили, що поїдуть, бо старші і мають більше досвіду. Поїхали назавжди...
Загинули разом в одну мить, весь екіпаж: лікар Сергій Тараненко, санітарний інструктор Юрій Якименко і водій Михайло Нагорний, виконуючи свій обов’язок – порятунок поранених.  Про це розповів рідним побратим Юрія Іван Крія.
Юрій надзвичайно любив життя. Мріяв виховати доньку і видати заміж, мріяв прожити  довго і щасливо у будинку, який щойно збудували і перед війною заселилися. А ще дуже хотів купити автомобіль.
Нагороджений захисник орденом «За мужність» ІІІ ступеню ( посмертно).
У навчальному медичному закладі та у фоє Богуславської центральної районної лікарні, де свого часу навчався та працював Юрій, біля меморіальних дощок на його честь завжди живі квіти.

Пробач мені, мамо, та я не зумів би інакше,
Бо хто, як не я, став на битву із ворогом нашим?

Пробач мені, доню, що я не вернувся із бою –
Тебе й Україну хотів захистити собою...

Вічна і вдячна пам’ять воїну Юрію! Щирі співчуття рідним, близьким та друзям.