Головний тренер ФК "Десна" (Погреби) В'ячеслав Руженцев: Необхідно створити всі умови для того, щоб розвивалися діти

В'ячеслав Руженцев

Про вихованця київського футболу В'ячеслава Руженцева можна розповідати довго. Наприкінці 90-х років В'ячеслав встиг пограти за другу і третю команди "Дніпра" разом з Русланом Ротанем і Сергієм Назаренком, пізніше долучився до команди "Нафком-Академія" (Ірпінь), з якою навів шереху у Кубку України. Через проблеми зі здоров’ям Руженцев у 2006 році завершив виступи на професійному рівні та згодом став одним з найвідоміших в Україні реабілітологів. Паралельно В'ячеслав працював тренером у юнацьких збірних України, «Оболоні», запорізькому "Металурзі" та встиг отримати досвід роботи закордоном (входив у тренерський штаб Сергія Пучкова у вірменському "Гандзасарі" та був тренером по фізичній підготовці у казахстанському "Окжетпесі"). А ще продовжував грати у футбол на аматорському рівні. Зокрема у 2011 році допоміг ФК «Буча» завоювати Кубок України серед аматорів. У Погребах в його команді грає така легенда українського футболу як Андрій Воробей, а сам клуб називають флагманом футболу Київщини. "Моя Київщина" розпитала Руженцева про розвиток спорту №1 в пристоличному регіоні

- Яким був Ваш шлях до професійного спорту? Коли почали займатися футболом?

- Я ріс у той час, коли ще не було комп'ютерів, планшетів, телефонів. Приставки тоді теж були великою рідкістю. М'яч, вулиця – так ця пристрасть і з'явилася. Пішов до однієї футбольної школи, спробував і почало виходити. Потім запросили до школи, в якій займалися більш обдаровані діти. Закінчив її та підписав контракт з ФК "Оболонь". 

- Але Ваша футбольна кар'єра була не дуже довгою. Чому?

- Всіх футболістів переслідують травми та пошкодження. І якщо їх мені вдавалося якось швидко заліковувати, то з серцем так не вийшло. У 2001 році я отримав таку інформацію. Але ще 5 років грав під розписку про те, що ніякий лікар за мене не несе відповідальності. Потім здоровий глузд все ж переважив – і довелося завершити…

- Скільки всього років Ви були в професійному спорті?

- З 17 до 26 років. Спочатку був ФК "Оболонь" – ми грали на напівпрофесійному рівні. Потім в "Дніпрі" – був у команді з такими відомими футболістами як Руслан Ротань, Сергій Назаренко, Максим Старцев. А потім вже, коли мені поставили такий діагноз, мало клубів були зацікавлені в мені. І я пішов грати в "Нафком", де підписав контракт. Відповідав уже сам за себе.

- Наразі Ви вже більше 10 років займаєтеся фізичною реабілітацією і вважаєтеся одним із кращих реабілітологів України. Чому вирішили розвиватися саме в цьому напрямі?

- Реабілітацією я займався навіть в процесі футбольної діяльності. Травми неминучі, а грати потрібно, тому що травмований ти нікому не потрібен. Тому завдання було якнайшвидше відновлюватися. У 2003 році закінчив інститут, де навчався на реабілітолога. І згодом почав запроваджувати теорію в практику, перевіряючи все на собі. Потім іншим став допомагати, хлопці почали звертатися.

- Де працювали в якості реабілітолога?

- Починав працювати сам на себе. Потім в "Оболоні" працював, у запорізькому "Металурзі", у Вірменії. У Казахстані в "Окжетпесі" рік пропрацював тренером з фізичної підготовки та реабілітації. З лютого 2007 року – у ФК "Десна" – там є хороша футбольна база та всі умови для реабілітації.

- Кому з відомих футболістів допомагали?

- Одними з перших були Максим Старцев, Сергій Сібіряков, Бондаренко Володимир, Котляр В'ячеслав, Коротецький Ігор, Платон Руслан, Чижов Олександр. Також Ілля Галюза, Олександр Рибка, Дмитро Козаченко, Максим Павленко – головний тренер "Урагану", Батіста Вільям Роша – відомий своїми виступами у ФК "Карпати", Сидоренко Віталій – капітан збірної України по пляжному футболу, Олександр Мандзюк, Віталій Рева, Григорій та Борис Баранець, Яковенко Юрій, Аржанов Володимир, Олег Карамушка, Ковалець Кирило, Валяєв Сергій, Максимов Олександр, Штурко Юрій, Писоцький Євгеній, Нестеров Андрій, Грицук Василій, Запорожан Андрій та Козиренко Тетяна – гравець збірної України та турецького клубу. Серед бразильких – Сержио, Жуніор; Хайрулін Марат – футболіст збірної Казахстану. Багатьом допомагав, це лише десята частина, всіх і не назвеш.

- Чи були пропозиції від клубів УПЛ?

- Так окрім роботи в "Оболоні" та "Металурзі" було багато індивідуальної роботи з хлопцями з Прем'єр-ліги. Але великого попиту на реабілітологів з боку адміністрацій клубів немає. Адже дана посада не передбачена в штаті. Важко донести до керівництва клубу, що реабілітологи та фізіотерапевти дуже важливі та потрібні. Як для відновлення після травм, так і для профілактики травматизму.

- У Вас колосальний досвід, які травми найчастіше трапляються в футболі?

- Травми гомілковостопного суглоба, м'язів бедра, колінного сустава, пошкодження меніска та передньої хрестоподібної зв'язки. Після останньої відновлюються зазвичай найдовше.

- Чи є різниця в травматичності в аматорському футболі та професійному?

- Є. Оскільки професійний футбол – це основна діяльність футолістів, вони займаються практично кожного дня, іноді навіть декілька разів на день, тому постійно м'язи під навантаженням. Всі грають на результат, на перемогу, прикладають максимум зусиль, а коли ще є суперник, і за м'яч потрібно боротися, плюс поле незрозумілої якості – зрозуміло, що ризик травматизму зростає.

Що стосується аматорського спорту, то теж ризик немалий. Часто там грають колишні професійні футболісти, і той гарт який у них залишився, ще допомагає їм деякий час. А далі – коли аматорські клуби тренуються лише декілька разів на тиждень, м'язи стають не готовими до тієї роботи, до якої вони звикли раніше, а бажання залишається. І при неготовності м'язів можна зробити той рух, який відразу призведе до пошкодження. Та все ж у професійному ризик більший, тому що там діє фактор втоми, перевантаження, недостатнього відновлення.

- Паралельно Ви також отримали тренерський диплом і працюєте тренером. Чим це зумовлено?

- Я не до кінця реалізував себе як футболіст, і в мене, як у професійного гравця, були відповідні знання. Коли я опинився на аматорському рівні, зрозумів, що можу допомагати хлопцям, які менше на цьому розуміються. Тому пішов навчатися, мені це сподобалося і почало приносити свої плоди.  Потім Анатолій Іванович Бузник запросив мене в юнацьку збірну України допомагати йому. Пізніше мене покликали в "Оболонь". Дещо підказую зі свого життєвого досвіду, дещо з отриманої на навчанні теорії.

- Зараз продовжуєте займатися футболом, але вже на аматорському рівні, так?

- Так, футболістів колишніх не буває. Постійно хочеться грати. Намагаюсь показати хлопцям, як варто це робити. Але в той же час це неправильно, тому що тренеру збоку видніше. Тому зараз так і стараюся робити.

- Мабуть, важко поєднувати й тренерську діяльність, і роботу в якості реабілітолога, ще й самому грати?

- Ні, тому що це все дуже пов'язано. До того ж це аматорський рівень, тому ми тренуємось лише декілька разів на тиждень. Намагаюсь так все співставити, щоб встигати всюди. Та й це ще не все. Зараз мене запрошують читати лекції для тренерів в Центр ліцензування Федерації футболу України. Минулого року я читав на С-диплом УЄФА, цього року мене вже запросили читати на А-диплом.

- Чому саме ФК "Десна"?

Нічого, мабуть, в житті не буває випадково. Потрапив я до клубу завдяки знайомствам і зачепився серцем і душею. Де б я не був, я завжди за цю команду переживав, адже це мій перший ФК. Навіть коли був тренером "Металургу" – старався приїжджати кожні вихідні на гру цієї команди. Тобто доходило навіть до абсурду. Подумайте лише – приїхати з Запоріжжя на гру аматорської команди, і відразу ж їхати назад. Але мене дуже тягнуло.

- Розкажіть про досягнення ФК "Десна".

- Досягнення ФК дуже значні. Мене запросив до клубу Гречанин Андрій Іванович, який був тоді президентом. І я відразу побачив, що людина хворіє футболом. Він міг о другій годині ночі зателефонувати, і ми обговорювали з ним моменти, що стосуються команди. Постійно обмірковували, як можна покращити роботу, їздили на збори підготовчі, тренувалися 5 разів на тиждень. При тому, що це аматорський колектив – хлопці, які ніколи не тренувались. Але в них дуже високі показники.

На турнірах, кубках перед ними ставилося завдання постійно перемагати. Зараз у голови сільради, так як ми йому зносимо всі кубки, уже чотири полички заставлені нагородами: все, що ми вигравали за 11 років. Що стосується кубків району, у нас проводиться їх два – осінній та весняний, і ще не було такого року, щоб ми якийсь з цих кубків не виграли. Брали участь в обласних змаганнях за кубок регіональних чемпіонів. Перших чотири роки ми постійно брали участь, і всі рази перемагали. Для нас це був дуже високий показник. У 2008 році ми брали участь в першості Київської області і виграли її. У 2016 році ми вперше взяли  участь в Чемпіонаті (це вже Вища ліга) Київської області і посіли 2 місце. У 2017 році ми взяли 3 місце і виграли Кубок області. Тобто можна сказати, що ми – найкраща кубкова команда Київської області. Сьогодні йде омолодження складу, і ставляться вже трохи інші завдання. Хоча ніхто не знімає з них задачі грати й вигравати кожну гру.

- Як із фінансовим забезпеченням ФК? Чи є надійний спонсор, чи доводиться постійно шукати гроші з миру по нитці?

- Коли у 2007 році я прийшов у команду, президент забезпечував команду усім – формою, зарплатою, преміальними, організовував проїзд на тренування, обіди. Тобто все, що потрібно, було. На той момент це вважалося рівнем професійної команди. З 2009 року відбувся ряд змін, я досі не знаю з яких причин, але фінансування стало меншим, на певному етапі взагалі перестало бути. Знаходилися кошти за допомогою голови сільради – тоді платилися якісь внески, якимось чином знаходилися гроші на проїзд, про зарплати й преміальні й мови не було. Але тоді сформувався такий колектив, що хлопці були готові й просто так їздити.

З 2009 по 2014 рік у нас не було, можна сказати, стабільного фінансування. Коли-не-коли виходило в президента знайти гроші, іноді своїми коштами обходилися. Але команда все одно продовжувала грати та перемагати. У 2015 році з усіх ігор, що були в чемпіонаті, ми всі виграли –158 м'ячів забили, 13 пропустили. Чи то рівень команди зріс, чи то рівень району упав.

Ми тоді зрозуміли, що вже виросли, і почали грати на Чемпіонаті області. З 2015 року президентом команди став Крупенко Віталій Вікторович. Він взяв дуже важливі функції на себе, хоча мав досить молодий вік. Все, що він обіцяє – все завжди виконує стабільно й вчасно. Він теж дихає командою та колективом.

- У Вас є кумир у футболі?

- Немає. Є футболісти, які мені подобаються тим, як проводять певні дії з м'ячем, як ведуться на провокації, як поводять себе в колективі чи їхнім зв'язком з вболівальниками. Але тих, у кого хотілося б певний досвід перейняти, багато. Це, наприклад, Хосеп Гвардіола, Жозе Моурінью, Дієго Сімеоне, Сер Алекс Фергюсон.

- Які перспективи та плани на майбутнє?

- На сьогодні в тих хлопців, які в 2007 році об'єдналися в команду, уже вік не маленький. Але якось так виходить, що з молоді поповнення слабке, може, інтереси в них вже інші. Ми хочемо й надалі розвивати футбол в придеснянському регіоні. Завдання на цей рік – організувати футбольну школу. І для цього хочемо побудувати ще одне футбольне поле. Тим самим створити всі умови для того, щоб розвивалися діти.

Спілкувалася Юлія Стрільник, «Моя Київщина»