Гурт Bloom Twins: Наше найбільше досягнення – це наша публіка

Цієї суботи, 12 травня, у Києві відбудеться концерт гурту Bloom Twins, який стане для Ані та Соні Купрієнко третім виступом у столиці.  "Моя Київщина" поспілкувалася з талановитими дівчатами з Броварів, які в 15 років виїхали до Лондона та змогли зробити вдалу музичну кар'єру. Bloom twins співпрацює з відомими дизайнерами, виступає з LP та Duran Duran, про них пишуть світові  видання. Українки не забувають про Батьківщину та мріють розвивати свою музику й тут.  Дівчата своїм прикладом показують, що можливо все, головне – вірити в себе та впевнено йти до своєї мрії. Про шлях до зірок, роботу у "Starbucks", особливості британського шоу-бізнесу та які новинки очікують фанатів на концерті 12 травня читайте у нашому інтерв’ю  

- Зі скількох років Ви почали займатися музикою і чи завжди хотіли бути співачками?

Соня: Хороше питання. Справа в тому, що ще до того, як ми почали розмовляти, ми вже співали. Це було трохи «too much» для наших батьків, тому що 24 години на добу це чути трохи важкувато. Тому вони нас відправили до музичної школи, на фортепіано, на флейту і там ми розспівувалися і співали. Та в принципі завжди хотіли зв’язати своє життя з музикою. В нас по всій квартирі була купа музичних інструментів: піаніно, флейти. Іграшок було мало в той час, а інструментів багато, тому й тягнулися до цього всього. Це все відбулося органічно.

- Батьки у Вас теж займалися музикою, наскільки мені відомо…

Аня: Так, саме тому в нас була купа інструментів.

- А на скількох інструментах взагалі граєте?

Аня: Я граю дуже добре на піаніно, бо я ще з дитинства вивчала класичну музику. В найкращій класичній музичній школі Броварів (сміється). А зараз мені більше подобається вивчати електронні інструменти - різні синтезатори, люблю DJ-інг.

Соня: Включаючи барабани.

Аня: Так. Соня вивчає зараз гітару, але поки грати не вміє на ній добре.

Соня: Я граю на флейті, гармошці, з нею я познайомилася в Лондоні, це було дуже круто. А потім я побачила що LP грає на гармошці!

- Потім Вас помітили менеджери – Олена з Кирилом, правильно?

Аня:  Так. Олена (сміється – Ред.). Її так ніхто не називає. Вона - Лєнка. Одного разу я на неї сказала: «Олена», а вона мені така «Ні-ні, я не Олена». Але так, це сталося 6 років тому, досить випадково. Я ніколи не думала, що переїду Лондон, буду  створювати музику. Я збиралася до «Політеху» вступати. А потім в один момент наш друг запостив фотографію на Фейсбуці з нами, а ми любили робити фото з різними людьми. І Лєнка, і Кирил пишуть: «Які симпатичні дівчатка». А в нас тоді роти не закривалися про те, що ми любимо співати. Вони вирішили прийти на нас подивитися. Щось в нас помітили і з того моменту почали думати, як нас просувати в Лондон.

- Ну й відповідно потім Ви їдете в Британію. Як батьки поставилися до цього?

Соня: Ну, насправді не дуже. Мама сказала, що самих на перші п’ять днів нас не відпустить. Тому спочатку вона була з нами. Їй, до речі, Лондон не сподобався. Вона дуже переживала, але побачила, що наші очі загорілися. Тому сказала: «Добре, прапор вам в руки».

- Як Ви самі адаптувалися? Які були перші враження?

Соня: Спочатку було важкувато. Перш за все через мовний бар’єр, бо англійською ми не розмовляли, як виявилося, взагалі. Тому треба було працювати над цим кожен день, а так як ми все життя говорили українською або російською, то в перший час в нас це не дуже виходило. А потім наші менеджери сказали «Все. This is end. Ви вже маєте говорити англійською». У нас стікери були всюди приклеєні з англійськими словами. Лейбли до нас ставилися не дуже, бо англійська була слабка, був страшний акцент.

Аня: Та й вели ми себе як діти, до того ж скрізь. Серйозно ні до чого не ставилися. Але це нас навчило того, що ми повинні навчатися, постійно щось робити, бо мами й тата немає, потрібно ставати самостійними.

Соня: Так, перетворилися в «dark-pop heroes» (сміється – Ред.). Коли таке відбувається, ти повністю міняєшся. Хтось змінюється в кращий бік, хтось в гірший. Я сподіваюся, що ми змінилися на краще.

- Але взагалі Вам Лондон сподобався відразу?

Соня: Звичайно. Культура, Beatles і так далі.

Аня: Я не знаю кому із Броварів не сподобається Лондон (сміється – Ред.)

- Ви розповідали, що багато працювали. Де саме?

Аня: Почалося з модельного агентства. По-перше, це досвід роботи. Це навчає спілкуватися, комунікувати з людьми. Бо знову ж таки, в школі тебе ніби й вчать спілкуватися один з одним, але цього недостатньо, потрібно було навчитися подавати себе. Соціальний світ – це дуже важливо. По-друге, нам треба було краще вивчити мову. Для цього ми пішли в «Starbucks», працювали там, спілкувалися з покупцями, продавали їм каву, зерна: "Все найкраще для Вас!". Це ставить в дуже некомфортне становище, я це ненавиділа спочатку, було так соромно. Але це розвиває настільки, що потім не боїшся нічого.

Соня: Та й будь-яка думка типу «О, я поп-діва, я в Лондоні, я така крута» одразу зникає. Коли в  «Starbucks» працюєш, це відразу повертає тебе на землю.

- Сам гурт був створений тут, чи Bloom Twins з’явилися вже Лондоні?

Соня: Ну, мені здається, що наш гурт був створений ще до того, як ми розмовляти навчилися. Але як Bloom Twins ми створили себе вже в Лондоні, бо там придумали ім’я, написали першу пісню - «She`s not me». До речі, наш новий трек –  це наш перший трек.

А як виникла така назва?

Аня: Чому Bloom Twins? Ну "twins" зрозуміло – близнята. Bloom тому що "blooming" – це момент розквітання. Тобто ми ніби розквітаємо. Щось починаємо робити, виступати, люди починають нас впізнавати, ми починаємо розуміти, яку музику хочемо робити, і з’являються фанати. Це той момент, коли ти ростеш. До того ж це легко запам’ятовується.

Як визначилися зі своїм стилем в музиці?

Соня: Мені здається, що dark-pop визначив нас, а не ми до нього прийшли. Тому що знову ж таки, спочатку було трошки складно, і треба було багато працювати. Лондон - це звісно круто, але це не твоя Батьківщина, і ти відчуваєш себе не в своїй тарілці. Ми намагалися робити те, що нам пропонували, але не виходило. Тому ми спробували виразити себе, і знайшли стиль, який звучить не так, як інші.

Аня: Нас насправді дуже дратує, коли люди кажуть: «О, dark-pop, це так цікаво». Ми нічого не придумували, ми просто створювали музику, а потім думали, як її краще охарактеризувати. У нас багато електронних звуків, ми любимо баси, але робимо так, щоб це гармонійно звучало з мелодійними вокальними партіями. Тому це не виглядає як рок, дабстеп, поп. В цій музиці водночас дуже багато електронного і мелодійного.

Соня: Також не забувайте про підтекст. Тому що наші пісні не стільки про нас, скільки про оточуючих, ми хочемо змінювати ними світ.

- Ви – єдині представники цього стилю?

Соня: Насправді, одні з. Ще є Розі Мерфі, музика Бйорк дуже схожа на dark-pop.

- Дехто порівнює Вас із Емі Вайнхауз і Ланою Дель Рей. Наскільки я розумію, саме через музичний стиль. Як Ви самі ставитеся до такого порівняння?

Соня: Прекрасно! Я дуже люблю Емі Вайнхауз. Найсмішніше те, що я недавно почала її копіювати. Вона мені дуже подобається: її стиль, її історії, як вона співає. Якщо подивитися її інтерв’ю, як вона говорить... А співає вона так, ніби зал покриває. Я закохана в її талант!

Аня: Про порівняння з Ланою Дель Рей я чула, дуже часто нас порівнюють.

- Чому, на Вашу думку, саме пісня – "Fahrenheit" зробила Вас популярними?

Аня: Ми приїхали в Лондон і в нас було багато треків з різних лейблів, які надають "backing track", і ми повинні були співати. Нам давали багато різних проектів. Ми намагалися, але в нас нічого не виходило. І  залишилася пісня "Fahrenheit". Ми розуміли, що потрібно просто йти записувати, як воно є, тому що те, що нам сказали співати, не підходить. І ми її переробили. Переробили дуже просто – під піаніно, всі ці електронні моменти ми вимкнули взагалі. Переробили так, як ми її відчували, і записали звичайне відео на YouTube. Це був останній шанс, щоб зрозуміти, залишимося ми в Лондоні після цього, чи ні. Як результат – ми її випустили, і якимось дивним чином і в Америці зацікавилися, і по Лондону пішла ця пісня, і оп – 100 тисяч переглядів (зараз відео має більше 200 тисяч переглядів – Ред.). Ми зрозуміли, що людям подобається те, що ми пишемо, як ми бачимо нашу музику. Після цього ми захотіли робити більше й більше.

- Ви виступаєте в Україні і  Європі. Вже можете порівняти з якою публікою Вам, як артистам, більше подобається контактувати?

Соня: Я б хотіла збрехати і сказати, що кожна публіка відчувається однаково, але Батьківщина все ж сприймається краще. Тут усі свої, класний менталітет, всі дуже відкриті. Тільки виходиш на сцену, і всі починають вже кричати, дарувати іграшки. Тому мені українська публіка більше подобається.

Аня: Так, тут велику роль грає менталітет. У нас люди в дечому себе обмежують, щоб піти на концерт, бо квитки недешеві. Приходять раніше, щоб місце краще зайняти. В Лондоні ж публіка більш зіпсована, якщо можна так сказати, але це добре нас навчає, тому що ми постійно намагаємося щось робити, щоб здивувати їх.

- За Батьківщиною сумуєте?

Соня: Сумємо, дуже. Особливо за їжею.

Аня: Хоча останнім часом не дуже вдається сумувати. Раніше ми приїжджали чотири рази на рік. Зараз ми практично щомісяця приїжджаємо додому. В минулому році ми прилітали візу робити, в цьому місяці в нас концерт, в наступному фестиваль «Порто Франко», ще через місяць «Файне місто», тому якось дуже сумувати не встигаємо.

- Слідкуєте за творчістю українських виконавців?

Соня: Слідкуємо звичайно. За Антитілами, Джамалою – з нею особисто знайомі, подобається Бумбокс, Друга Ріка.

- Не думали записати пісню українською?

Соня: Думали звичайно. Вже довго плануємо. Але перша пісня має бути хороша. Тестуємо, поки нічого показувати не будемо.

Аня: Ми завжди хочемо бути тут, саме тому хочемо написати українську пісню. Не робити це лише інтернаціонально, для Лондона та всіх інших, хочеться й для своєї Батьківщини, для нашого народу.

- Ви зробили кавер на пісню Боба Марлі і присвятили її Євромайдану. Як виникла така ідея? Зрозуміло, що у Вас тут батьки, Ви переживали, та й в Британії, мабуть, інакше висвітлювали ці події…

Соня: Так, власне це і є відповідь на запитання. Ми хотіли зробити кліп для українського народу, для наших батьків, для всіх, хто стояв на Майдані, але також і для Британії. Тому що інформація подавалася трохи викривлено. Нам це здавалося нечесним, і ми хотіли показати все так, як було насправді. В кожній країні своє суб’єктивне розуміння правди, тому важливо було показати документальну зйомку. Так ми й зробили кавер на пісню Боба Марлі «Get up, stand up». Інакше ми нічим не могли допомогти. Після цього про нас говорили, запрошували BBC, Daily Mail. Ми хотіли, щоб люди по-іншому поглянули на ті події, які відбувалися в Україні. Адже ми, як українки, знаємо точно, що відбувалося на Батьківщині.

- Самі пишете пісні?

Аня: По-різному. Самі щось придумуємо. Але водночас дуже цікаво писати з кимось іншим – це розвиває, ти вчишся творити інакше. До того ж треба писати так, щоб усім сподобалося, а це дуже складно. Навіть коли пишемо вдвох, то це все одно важко, бо мені подобається одне, а Соні інше.  

- З ким із відомих виконавців Ви працювали?

Аня: Виступали ми з багатьма. LP, Seal, Duran Duran, Eels. У нас часто таке бувало, що ми знайомилися випадково, наприклад, в клубах. Якраз з Акселем Роузом із Guns N`Roses так і було. В одному клубі був день народження, і  Ексл Роуз був запрошений, тому ми знали, що побачимо його там. Ми в цей день співали пісню в честь дня народження. Після цього він до нас підійшов, говорив, що ми дуже класно співали.

- З Duran-duran Ви їздили в тур. Сподобалось з ними працювати?

Соня: Так. Вони дуже класні. Ставилися до нас як до рівних. З Ніком ми познайомились ще до того, як тур робили. Він нас фотографував для одного журналу. Ми розповіли, що пісні пишемо. І він запропонував разом одну-дві написати, спробувати. Так написали 8-9, і досі пишемо. Нам це дуже цікаво. А потім він запропонував поїхати в тур. Зрештою ми зробили британський тур, в 12 містах були. Потім були в 5 містах Італії. І в кінці в Японії. Вони давали нам поради, а для нас це дуже важливо. Ми не хочемо чути лише: "Ви такі amazing". Нам потрібно чути критику, знати, в чому наша проблема. Після Японії вони нам сказали: "Ви так виросли, ви станете популярними, тому що ви працюєте". Нік Роудс весь час стояв за сценою і казав: "Давайте, давайте, дівчатка, нормально все було". Це так приємно, коли ікони музики кажуть тобі таке. Вони не можуть навіть повірити, наскільки для нас це важливо.

- А з ким мрієте попрацювати?

Аня: У мене є кілька людей, з якими хочеться написати пісню, і є ті, з якими хочеться виступити. Одна з них це LP. Мені дуже подобається, що вона інакше бачить пісню. Хоч і пише в основному під гітару, але в неї мелодія дуже легко запам’ятовується. При цьому вона дуже проста, щира і класна людина. Також подобається Раян Теддер із OneRepublic, який написав багато пісень для різних зірок. Він теж дуже простий та веселий, ще й розповість, як тобі краще заспівати, яку воду краще пити. З ним хочеться працювати.

Соня: Я би хотіла виступити з Beyonce – коли дивишся, як вона виступає, то просто закохуєшся в неї. Я люблю кожну її пісню. Ще хотіла б з Rihanna, Sia, Dua Lipa.

- Ви розповідаєте, що насправді дуже різні. І смаки в музиці у Вас різняться. Не виникає сварок через це?

Соня: Смаки різні, але це прекрасно, бо dark-pop – це компроміс між чорним і білим. Бо насправді ми сваримося, але якраз так ти знаходиш те, що подобається. Мені подобається хіп-поп. Ані - електро.

Аня: Так, я люблю електроніку. Я постійно шукаю нових виконавців, нову музику. В моєму плей-листі вже більше 1500 тисячі пісень. Для мене важливо чути щось нове – нове звучання, нових виконавців. Нове – це модернізація минулого.

- Які ще у Вас є захоплення, окрім музики?

Соня: Я обожнюю мистецтво. Люблю читати, розповідати, діставати усіх фактами, які вичитала. Не менше мені подобається дизайн, стиль. Особливо українські дизайнери – Фролов, Ковальська…

Аня: Коротко кажучи, вона любить фешн, мистецтво, може розповідати про це годинами. Мені подобається багато чого. В музиці я люблю створювати електроніку, подобається DJ-інг – я резидент в лондонському клубі. Ще я дуже люблю фотографувати на плівку. Коли я була в Японії, там камери на плівці дешевші. Мені мої японські друзі (я приїхала в Японію, і в мене з’явилися японські друзі) подарували фотоапарат, і після цього я почала захоплюватися зйомкою. Ще я люблю читати про їжу  та  про те, як вона впливає на організм. Як тільки я починаю розказувати про це Соні, то на неї це діє так само, як на мене її розповіді про мистецтво – вона не може слухати мене, а я її.

- Ви сказали, що мода – Ваше захоплення, але ж Ви і працювали в цій сфері.

Соня: Звичайно. Музика і фешн-індустрія тісно пов’язані. Тому ми працюємо і як моделі. Коли ми виступаємо, то треба обирати собі дизайнера, того, який підходить під dark-pop. Тому в Україні ми часто обираємо Фролова і Ковальску. Та й взагалі ми хочемо більше брати українських дизайнерів, щоб на світовому рівні бачили, що вони круті і конкурентні.

- Знаю, що й у фільмах Ви знімалися.

Аня: Так, було таке. Наше відео «Talk to me», що було зняте в Японії, торкалося ментальної проблеми людей, які в депресії. Вони не говорять про це, закриваються в собі і цим самим ускладнюють свій стан. Ми хотіли показати, що потрібно бути сильними і не соромитися говорити про свої проблеми. Лєнка – наш менеджер – відправила це відео на кілька фестивалів Америки. Ми виграли нагороду в номінації "Музичне відео" на "Los Angeles film Awards" буквально кілька днів тому. Подане воно на ще кілька номінацій. Також 24 серпня вийде фільм, в якому ми знімалися. Подивимося, що з цього вийде.

А що вважаєте Вашим найбільшим досягненням?

Соня: Наша публіка. Це найкраще досягнення, яке може лише бути. Мені дуже подобається створювати пісню, але більше подобається виступати – виходити на сцену та спілкуватися з публікою. Спілкуватися так, ніби ми на рівних. Бо насправді так і є, ми на рівних. Мені не подобається, коли рівень між виконавцем та аудиторією дуже відрізняється. Мені здається, що сцена насправді зроблена так, щоб нам були видніші наші глядачі, щоб ми могли з ними "connect".

Аня: Я помічала, що раніше в музичній індустрії відношення артиста до фанатів було зовсім інше. Співаки, поп-діви… Ніхто не міг до них підкрастися. Мені здається, що зараз, особливо з різними соцмережами, все по-іншому. Кожен фанат хоче якусь частину тебе, хоче якось з тобою спілкуватися. І коли він відчуває, що ви на рівних, тоді в тебе багато фанів. А ще енергія інша, коли ти приходиш на концерт. Я вже знаю декілька фанатів, з якими я спілкувалася в мережі. Вони кожен раз приходять на концерт і я запитую: «Привіт, як справи?». Після цього ми поговоримо, сходимо на чашечку чаю. І мені це подобається. До нас нещодавно в Броварах підійшов хлопець в парку, а в нього є типу «English club». І він каже: «Ви – гордість Броварів, переїхали до Лондону, так добре говорите англійською, йдете до своєї мрії. Я хочу, щоб ви дали якийсь приклад нашим броварчанам щодо того, як  правильно говорити англійською та не боятися потрапити в незручне становище через те, що скажеш щось не так». І ми звісно погодились. Ми там розмовляли і з дорослими, і з дітьми. Багато разів почули від людей: «Я йду до Вас на концерт, бо Ви такі класні». А це все тому, що ти передаєш енергію людям, з якими спілкуєшся. А щось типу "Я така поп-діва, прийшла нафарбована до своїх фанатів" вже не працює. Треба бути справжніми.

- Чим займаєтеся у вільний від роботи час?

Соня: Аня фотографує на плівку, любить займатися спортом, часто п’є каву. А я ще, окрім мистецтва, обожнюю дивитися інтерв’ю. Не обов’язково з кимось новим. Я обожнюю дивитися інтерв'ю з іконами, такими, як Девід Бові. Мені цікаво розуміти, чому він так змінився, як у нього все в голові  вкладалося, якою він був особистістю, який був менталітет. Мене, якщо чесно, це захоплює, бо це і є мистецтво. Як це пов'язано з підсвідомістю, і як вони це викладають на "piece of paper", коли пишуть пісні… От такий я задрот, сорі (сміється – Ред.).

- Коли буде концерт у Броварах?

Соня: Ми якраз вчора про це говорили. Думаємо, що незабаром, давно пора. Ми дуже хочемо.

Аня: Я взагалі вважаю, що це дуже хороша тактика – виступати в маленьких містах. Тому що Київ більш зіпсований в цьому плані. Столиця – це круто, сюди багато різних артистів приїжджає. Але в Броварах чи в інших маленьких містах навіть прикольніше, тобі твої фанати потім будуть це все життя згадувати. Те саме в Британії, ми виступали в різних містах, наприклад, в Ліверпулі. І різниця відразу відчувається. Тому в маленьких містах, навпаки, виступати хочеться.

- Що очікувати від Вашого концерту 12 травня?

Аня: Всього лише найкращого і навіть більше. Ми заспіваємо українську пісню, вона не наша, це кавер на одну відому композицію, буде чотири нові пісні, а також наші найулюбленіші пісні.

- Бувають проблемні моменти, коли здається що все зараз кинете, і не будете цим більше займатися?

Аня: Постійно (сміється – Ред.). Ну, не зовсім постійно, але у нас кожного року якась складна ситуація відбувається. До "Fahrenheit", наприклад, у нас нічого не виходило. Після неї, дякувати Богу, пішло. Іноді думаєш, що все йде "не дуже", настільки "не дуже", що краще повернутися в Україну. Але це змушує нас більше працювати. Коли люди запитують, чи маю я вільний час, то я відповідаю, що ні. Я змінюю, те що я роблю, щоб не втомлюватися дуже, але я постійно щось роблю. Колись відмовили нам у візі – на десять років "бан" поставили. Ми не можемо повернутися до Лондона, а нас чекає Нік Роудс з Duran Duran. Поки всі адвокати в Лондоні, через Британське посольство, через Польщу намагалися щось зробити, ми чекали півроку і не знали, якою буде відповідь, і скільки чекати. Ми просто півроку були в Україні й не розуміли нічого.

Соня: Насправді, коли ти думаєш, що це кінець, все тільки починається. Не дивлячись на жодні проблеми – 10 років "бан", там не сподобались (всі "labels" казали спочатку: "Вони українки, у них український акцент"), ніколи в голові не було думок про те, що це кінець. Ми завжди знали, що буде все правильно, ми були впевнені, що все піде. І коли нам сказали, що ми 10 років в Лондоні не будемо, ми знали, що цього не може бути, ми були впевнені, що зможемо це змінити, хоча це дуже складно. Бабуся з дідусем казали: «Ну все, 10 років "бан", може вам в університет піти?» (сміється – Ред.). Але ми не здавалися.

- А що Вас надихає?

Соня: Мистецтво, люди, історії, події, персони.

Аня: Мене надихають люди і ситуації в житті. Ось до прикладу, наш менеджер Лєнка. У багатьох речах вона нас надихала – тим, як вона живе, як вона вірить в себе. А також Кирило. Адже, коли все йшло погано, коли люди вже опускали руки, вони знаходили шлях, щось робили, витрачали останні гроші. Коли ми приїхали до Лондона, лише наші менеджери вірили в нас, ну й батьки звісно. Всі інші казали: "Та вони ж діти. Та вони ж розмовляти не вміють". Ніхто не вірив, а вони вірили. Тому й надихали.

- Які плани на майбутнє?

Аня: Загарбницькі (сміється – Ред.). В найближчий час ми хочемо випустити …, половина альбому, там чотири пісні. Як я вже говорила, у червні в нас буде "Порто Франко" та "Файне місто". Ще також заплановані деякі концерти між фестивалями, але поки не підтверджені. Ну, звичайно, 12 травня у нас концерт. Ми раді, що нарешті починаємо їздити по всій Україні. Також буде пара концертів у Лондоні, хочемо поїхати в Америку, ми нарешті візу отримали.

Спілкувалися Юлія Стрільник, Олег Грищак та Олександр Павличук, "Моя Київщина"