Історик і краєзнавець Євген Букет: Ми живемо в унікальний час - час відкриття історичної правди

Євген Букет

Про  історичні дослідження, видатних особистостей, пам’ятки історії Київщини, розвиток туризму області «Моя Київщина» поспілкувалася з українським краєзнавцем, письменником-істориком Євгеном Букетом – головним редактором газети «Культура і життя», громадським діячем, членом правління Національної спілки краєзнавців України, членом Національної Спілки журналістів України, лауреатом Міжнародної премії імені Олеся Гончара (2008) та премії імені В'ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики (2018), Почесним краєзнавцем України (2016)

- Пане Євгене, Ви є автором аж 20 книжок з історії Макарівського району. Це ж своєрідний рекорд! Розкажіть, будь ласка, як все починалося?

- Одного разу, ще на першому курсі університету, я задався питанням: що ж відомо про історію мого рідного села – Грузького Макарівського району. І зрозумів, що майже нічого! На той час (1999 рік) у бібліотеці школи, яку я щойно закінчив, зберігалися альбоми з історії села, створені ще в радянський час (найдавніший – з 1960-х років, коли збирався матеріал для багатотомника «Історія міст і сіл Української РСР») та тоненька брошура Надії Василівни Ащенко «Люба земле моя, Макарівщино», видана 1995 року Макарівським районним методичним кабінетом відділу освіти, де про Грузьке було менше сторінки тексту.

Крім того, я знав зі школи кілька місцевих легенд, зокрема, про славного земляка – гайдамацького ватажка Івана Бондаренка та, звичайно, був знайомий з кількома старожилами, які згадували щось про минувшину. Під кінець навчального року я вирішив неодмінно записати їхні розповіді і описати історію села. Тож усі літні канікули 2000 року я присвятив зібранню та систематизації наявних у шкільній та сільській бібліотеках матеріалів, зустрічам зі старожилами та створенню рукопису своєї першої книжки. Допоміг зробити оригінал-макет та надрукувати перші 30 примірників книжки «Історія українського села Грузьке», які були презентовані на свято храму 21 листопада 2000 року, мій дядько Микола Миколайович Букет. А наступного року мій батько, Василь Миколайович, який працював тоді комбайнером у місцевому КСП, заробив на жнивах кошти на друк ще 100 примірників. Видання побачило світ у видавництві «Логос» і вже мало ISBN (International Standard Book Number — міжнародний стандартний номер книги, - Ред).

Після виходу в світ першої книжки я познайомився з художником Анатолієм Петровичем Марчуком, який запропонував мені написати книжку про історію його рідного села – Козичанки, що вийшла друком 2003 року. Наступною була історія Комарівки (2004). Також, завдячуючи Анатолію Марчуку, я був залучений до процесу написання історії Макарівського району - познайомився з керівництвом району, краєзнавцями і моє життя пішло в зовсім іншому напрямкові, ніж уявлялося після закінчення школи.

У співавторстві з іншими краєзнавцями Макарівщини 2006-го року побачила світ книга «Нариси з історії Макарівського району», 2008-го – альбом «Макарівський район – 85 років», «Літературна Макарівщина», 2010-го – «Нариси з історії Ясногородки», 2011-го – видання «Міста і села України. Київщина» і «Люди, які несли віру. Літопис православного життя села Грузького», 2012-го – «Макарівські історико-краєзнавчі читання», 2013-го – «90 років Макарівському району Київської області» 2017-го – «Мар’янівка», 2018-го – «Вільне (Вульшка): краєзнавчий вимір крізь віки», 2020-го – «Олександр Давидчук. Від Афгану до Айдару…» (2020). Також у цей час вийшли книги мого авторства «Колонщина» (2008), «Буслів суд. Грузецькі оповідки» (2009), «Наше прізвище Букет» (2010) – про Макарівщину.

Якщо до цього переліку додати проєкти, присвячені Макарівщині, що були реалізовані Анатолієм Марчуком за моєї участі, зокрема, «Анатолій Марчук. Малярство» (2005), «Символіка Макарівщини» і «Макарівська картинна галерея» (2008) та мою книжку «Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини» (2014), що стала своєрідним підсумком 15 років моїх досліджень історії Макарівщини, то й будуть ці 20 книжок. Усі вони різні за форматом і обсягом, але кожна з них має свою історію і дуже мені дорога. Хоча, як бачите, їх поява не тільки моя заслуга. Це унікальний (і не повний!) доробок краєзнавців Макарівського району, який, на жаль, уже також став історією. Адже після минулорічної адміністративної реформи був розділений між Бучанським і Фастівським районами.

- Ви вже видали серію книг про історичні постаті видатних українців. Хто з них найбільш пов’язаний з Київщиною?

- Почавши роботу над книгою про мого земляка Івана Бондаренка, я дуже сильно заглибився в тему Коліївщини – національно-визвольного повстання 1768 – 1770 років і в генезу українського козацтва як явища. Переді мною почав відкриватися дивовижний світ боротьби за волю нашого народу, що тривала безупинно понад 500 років! Мені вдалося продемонструвати міцний зв’язок Коліївщини із попередніми та наступними повстаннями українців, розкрити наміри гайдамаків з відродження української козацької держави, локалізувати місця, де відбувалися описані в документах події тощо.

Наразі в цій серії побачили світ книги мого авторства «Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини» (2014), «Швачка – фенікс українського духу» (2016) та «Семен Неживий – лицар Холодного Яру» (2020). Також я виступив ініціатором та упорядником видання «Коліївщина: право на повстання» (2020), до якого увійшли наукові праці про Коліївщину, створені в добу визвольних змагань початку ХХ століття, та останні доробки провідних українських істориків.

Найбільш пов’язаними із Київщиною є Іван Бондаренко, центр діяльності якого був у Грузькому, та знаменитий фастівський полковник Микита Швачка, герой однойменного вірша Тараса Шевченка. Семен Неживий діяв на теренах сучасної Черкаської області, проте і в цій книзі дуже багато уваги приділено місцям і подіям, що відбувалися на Київщині. Окрім того, в цих книжках є життєписи ще понад 100 повстанців, які боролися за волю України пліч-о-пліч із ватажками, багато з них родом з Київщини і могли б з часом бути вшановані в їхніх рідних містах і селах.

- Чи є на Київщині пам’ятники, музеї, інші визначні місця, присвячені героям Коліївщини?

- Традиційно повстанців-гайдамаків більше вшановують на Черкащині, але й на Київщині є кілька пам’ятників. Так, у Тетієві є пам’ятний знак на могилі страчених за вироком польського суду учасників Коліївщини. Також вшановано повстанців 1768 року пам’ятним знаком у селі Забір’ї Боярської ТГ. А на території Іванківської селищної громади є Ландшафтний заказник місцевого значення «Гайдамацьке болото», де переховувалися повстанці після захоплення Івана Бондаренка чорнобильськими гусарами.

Експозиції, присвячені козацтву і, зокрема, гайдамакам, є напевно в усіх історико-краєзнавчих музеях правобережної Київщини. Але цього, на мою думку, не достатньо. Потрібно з часом обов’язково встановити пам’ятники Іванові Бондаренку в Грузькому, Микиті Швачці – в Фастові, потрібно означити пам’ятними знаками місця загибелі повстанців у Білій Церкві і Блощинцях. Можна вшанувати монументом перебування на початку червня 1768 року майбутнього гетьмана України Максима Залізняка в Богуславі та встановити пам’ятні дошки в інших населених пунктах, які були визволені від польської влади під час Коліївщини. Я завжди радий допомогти в питанні вшанування Героїв і наскільки зможу лобіюватиму ці питання в майбутньому.
- Розкажіть, будь ласка, можливо, Ви знаєте, про наявність туристичних маршрутів на рівні районів та області для ознайомлення з історичними пам’ятками.

- Київська область – столична. Дуже багато приватних осіб і компаній з Києва організовують поїздки до Переяслава, Богуслава, Межигір’я, Трипілля, парку Олександрія у Білій Церкві чи, навіть, Чорнобиля. Думаю, в теплий період року можна домовитися на певних умовах про екскурсії з краєзнавцями, співробітниками краєзнавчих музеїв чи не в кожній громаді Київщини. А можна побачити пам’ятки, спланувавши маршрут подорожі самостійно. Дуже цікаві авторські екскурсії проводять Микола Богатир з Переяслава, Едуард Мондзелевський з Фастова, краєзнавці в Білій Церкві. Звісно, нині в час карантинних обмежень трохи складніше стало з організацією подібних заходів, але туризм у області, на мою думку, в останні роки значно більше розвинувся.

- Вам відомо, чи отримує галузь підтримку держави та місцевої влади, чи виживає самотужки? І чи не вплине негативно створення ОТГ саме на функціонування та збереження пам’яток історії та культури, які можуть бути відсунуті на маргінеси господарювання та фінансуватися за залишковим принципом?

- Громади мають бути зацікавлені в розвиткові туризму. До пандемії в Європі доходи від туризму становили значну частину надходжень у місцеві бюджети. Україна має значний туристичний потенціал і його розвиток просто необхідно стимулювати.
- На Вашу думку, які пріоритетні питання потрібно вирішити задля розвитку цієї справи?

- В першу чергу, необхідно вирішити нашу одвічну проблему – стан доріг. Щоб возити до пам’ятки туристів – має бути дорога, а не яма на ямі, як у нас часто буває. Без цього про включення пам’ятки до якогось туристичного маршруту годі й мріяти.

Громади повинні бути зацікавлені в інвестиціях у туристичну інфраструктуру. Більшість наших керівників бувала в Європі, бачила, як усе там організовано і працює. Не думаю, що в Київській області складніше організувати подібні туристичні центри.

Окрім, власне, пам’яток, до яких завдяки рекламі будуть їхати туристи, в центрах громад обов’язково повинні бути готелі і хостели для туристів. Ночівля не має бути проблемою чи тестом на виживання у антисанітарних умовах.

Так само власникам ресторанів та інших закладів харчування варто подумати про «ексклюзивні» страви, які можна скуштувати тільки у них. Можливо, запатентувати окремі рецепти.

Ну і без сувенірної та презентаційної продукції жодна громада, яка хоче привабити туристів, обійтися не зможе: від магнітиків на холодильник до краєзнавчих видань і фотоальбомів. А інше – залежить від креативності місцевих жителів. Хто хоче, - той зможе заробити.

Пам’ятаю, як за часів президентства Віктора Ющенка була ідея зробити туристично-паломницький центр у Макарові. Центральною постаттю краю мав стати Святитель Димитрій Ростовський (Данило Туптало), автор «Житій Святих», син макарівського козацького сотника Сави Туптала. Було встановлено пам’ятник Святителю, видано низку краєзнавчих книжок, розроблявся інвестиційний проект. Але влада змінилася і про цю ідею забули.
- Відкрийте таємницю – над чим працюєте саме зараз? Мається на увазі історична тема.

- Саме зараз, попри карантинні обмеження, багато працюю в архівах, спільно з вчителем історії Новосілківської ЗОШ Миколою Білоцьким збираю матеріали до історії села Новосілок колишнього Макарівського району, а нині – Боярської громади Фастівського.

У планах на цей рік спільно з колегами з Вінниччини видати книгу з нагоди 300-річчя від Дня народження Івана Гонти, яке відзначається саме цьогоріч. Поки розробляється концепція видання. Також маю намір видати свій біобібліографічний покажчик.

Так складається, що теми для досліджень та ідеї нових книжок самі мене знаходять. Адже ми живемо в унікальний час – час відкриття історичної правди, переосмислення історії, місця України в світі, розірвання пут колоніальної залежності і творення держави новітньої якості. 30-річчя державної Незалежності – важливий ювілей в багатовіковій історії України.