Село милосердя: про трагічні події 80-річної давнини на Бориспільщині

Фото з мережі інтернет

У 2001 році був створений музей історії школи села Кірове (нині – Кучаків) Бориспільського району, де окремою експозицією висвітлена діяльність підпільного військового госпіталю. В експозиції зібрана велика кількість історичної інформації, архівні матеріали, фотографії, спогади та підбірка тематичної літератури. "Моя Київщина" знайомить читачів з унікальною історією госпіталю, в якому у воєнні часи жителі села Кірове, наражаючись на смертельну небезпеку, рятували поранених бійців і командирів Радянської армії. Матеріали взяті з експозиції музею

Коротка історична довідка:

Вперше село під назвою Кучаків згадується у письмових джерелах  у 1615 році.
До 1781 року, за козаччини, селище Кучаків перебувало у складі Баришівської сотні Переяславського полку.
Згодом, зі скасуванням козацького полкового устрою, селище перейшло до складу Остерського повіту Київського намісництва. На той час за описом 1787 року у Кучакові проживало 94 душі, село у володінні бунчукового товариша Сулими.
З початку  XIX століття Кучаків вже у складі Переяславського повіту Полтавської губернії
В 1922 році тут було створене перший колгосп ім. 1 Травня. Згідно статистичних даних на 1926 рік на території Кучаківської сільської ради проживало понад 1000 чоловік у 360 дворах.
Наприкінці 1932 року з села Кучаків виконавцями політики Голодомору було вивезено всі зернові і продовольчі фонди колективного господарства та продукти з особистих селянських господарств. Під час голоду померло 43 чол. 
У 1937 році, районні партійні діячі переназвали село на честь діяча компартії С.М. Кірова.
Село було внесено до переліку населених пунктів, які потрібно перейменувати згідно із законом "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки^, внаслідок чого 4 лютого 2016 Верховна Рада ухвалила постанову: назва села Кірове змінюється на Кучаків.

"Кожен день і година відділяє нас від того дня, коли замовкли гармати Другої світової війни – наймасштабнішої трагедії в історії людської цивілізації. За всю свою історію людство не знало такої руйнації, таких матеріальних і людських втрат. З кожним роком від нас відходять ті, хто був свідком небаченої трагедії. Мільйони людей загинули на полі бою, від ран, в концтаборах, на підневільній праці в Німеччині, тих, хто вижив у пеклі війни. Їм не потрібні обеліски і пам'ятники, матеріальні блага – їм потрібна пам'ять.
Восени 1941-го жителі села Кучакова, що неподалік Борисполя, перебуваючи у фашистській окупації, організували підпільний госпіталь і врятували життя понад п’ятистам пораненим бійцям і командирам Червоної Армії.
Історія госпіталю унікальна. У другій половині вересня, коли за Дніпром горів Київ, частини 37- ї армії і Пінської військової флотилії, чекісти міста, пробиваючись крізь вороже оточення, дійшли до села Артемівки й зав’язали тяжкі бої. Проти багатьох беззбройних, поранених воїнів — у гітлерівців танки й артилерія. Пелена смертоносного вогню не дозволяла бійцям і командирам ні на крок пройти вперед, наближаючи трагічну розв’язку. Бої тривали дві доби.
20 вересня Кучаковим поповзла чутка. На болоті, яке розквасилось від дощу, є багато поранених воїнів Радянської Армії. До Артемівки поквапились на допомогу бригадир Ольга Комашенко з дівчатами Уляною Хобут, Ганною Лукаш. За ними потягнулися інші селяни. Зав. медпунктом Є.Горкунович підняла своїх дружинниць. З ними пішов директор школи Л.Білик. Голова колгоспу Г.Кравчун перебував у підпіллі.
Вони побачили страшну картину. Поруч з убитими — обгорілі машини, розбиті візки, підбиті танки і бронетранспортери. Безперестанку лунав стогін поранених, хто з відірваними ногами, руками, із розбитими головами, розпоротими животами. Вони стогнали, просили пити. Їх слід було терміново оперувати. А болотом ходили взяті в полон червоноармійці під конвоєм гітлерівців, підбираючи вбитих і поранених фашистів. Дівчата, незважаючи на небезпеку, підходили до поранених, накладали шини, робили перев’язки.
З настанням темряви поранених помістили в колгоспному сараї, а зранку з колгоспних подвір’їв із Кучакова потяглися підводи в Артемівку. Два дні, ховаючись від гітлерівців, вивозили поранених, розміщували їх у колгоспних хатах. У хатині бригадира Комашенко й Ольги Расич — по шестеро, у Григорія Тригубенка — четверо. А тяжкопоранених розміщували в трьох шкільних залах. Як прогодувати більш як півтисячі людей, де дістати медінструменти й ліки? Діставали їх у сусідніх селах, у розбитих німецьких вагонах на залізниці, автомашинах. Усім селом доглядали за пораненими: годували, вдягали, кожен селянин ніс до школи все, що міг, із продуктів.
Підпільний госпіталь очолив військовий лікар другого рангу з Пінської військової флотилії Панас Гришмановський, його помічниками були хірург Рафаель Попов’янц і терапевт Сара Бумагіна з медсанбату 147-ї стрілецької дивізії, яка опинилася в оточенні.
Так розпочалася епопея порятунку поранених, яка тривала з вересня по грудень. Були потрібні термінові операції. Але не було медінструменту. Ні пилки, ні скальпеля, ні шовку. Вихід знайшли. Замість скальпеля користувалися звичайною бритвою чи теслярською ножівкою, головним дезінфікуючим засобом був самогон. Чимало клопоту було й у терапевта Сари Бумагіної.
Госпіталь працював, але ризик був великий. Селяни знали про страшний наказ Гітлера без суду і слідства розстрілювати осіб за приховування полонених. Знали і все-таки робили цю гуманну справу. Щоправда, на руках у Гришмановського був документ, виданий німецькою адміністрацією з Борисполя, на право лікування поранених із вимогою після одужання відсилати їх до концтабору в Дарницю. Лікували, але відправляли їх не до концтабору, а до партизан. Гришмановський розумів, що рано чи пізно гітлерівці довідаються про підпільний госпіталь і тоді лиха не минути. Підпільники — голова колгоспу Кравчун і залізничник Андріян Заноза —постійно інформували його про ситуацію в Бориспільському районі.
Радів Гришмановський, що один за одним ішли поранені до партизанських загонів. Спочатку сто чоловік провела відомою їй стежкою на болоті до партизанів Уляна Хобут. Потім триста. І ще поодинці й групами. Ішли не до табору військовополонених, а до партизанських загонів, за лінію фронту, щоб боротися з ворогом. Ішли не лише ті, хто видужав, а й з ранами, що не загоїлися, на милицях.
Холодною грудневою ніччю з Кучакова пішли лікарі Попов’янц і Бумагіна. Вони вдало перейшли лінію фронту і ще довгі роки служили в Радянській Армії.
Начальник госпіталю Гришмановський пішов останнім. Він продовжував службу в армії, звільнився у званні полковника, жив у Баку. На жаль, його вже немає серед живих.
Гестапо і жандармерія жорстоко покарали жителів непокірного села".

Зі спогадів жителів села:

Олександр Міщенко

"Кучаківський ліс, очевидно, манив і погубив багатьох. Коли німців вигнали з центру села, то і військові, і працівники різних служб Києва, що відступали разом з армією, прагнули проскочити поза  спиною передової в ліс. Проте німці, як виявилось, з села відійшли не всі. Вони вміло залишили автоматників-снайперів…на нашому кутку в усіх п’яти сусідів через дорогу у кінці городів росло по смужці лози. І біля кожної з них прилаштувався німецький снайпер. Тут вони начисто відстрілювали наших воїнів, що вроздріб пробирались до лісу. В секторах їхнього обстрілу лежали десятки вбитих.
Жахливу картину являв собою після бою шлях в центрі села, де нині стоїть магазин. Там лежало багато вбитих медсестер. Очевидно, якісь медкурси евакуювались. У німців жінок на фронті не було, і вони страшенно ненавиділи наших медсестер. Тому снайпери, перехопивши їх тут беззахисними, по-звірячому перестріляли.  А там, де тепер сільський стадіоні братська могила, біля дороги стояв колодязь. Бій відкотився звідси на північ села. Моряки, мабуть, щоб напитись води і перепочити, посіли рядком, звісивши ногу в придорожню канаву. Німецькі снайпери чесонули по ним чергами, і дніпровці навіки вляглись покотом, немов їх хто спеціально там повикладав. Вранці мене забрала до себе тітка Палажка Сидоренко. А ввечері брат Іван розповів, щ о в нас дома поранених забрали жителі Кірове. Але в хаті залишилось сім покійників.
Така ж картина була всюди і на полях. Приїдуть рятувальники до копиці сіна чи копи хліба, а навколо неї сидять, зарившись поглибше, поранені. Один ще озивається, другий – ледве дихає, а третій – уже задубів. Поки познаходили їх усіх по окопах, бур’янах, лозах… бродили навіть по болотах і там знаходили на купинах живих, обліплених п’явками. Всього вирвали з лап смерті і перевезли в село 550 чоловік поранених.
Наступного дня мій брат Іван повіз мене і сусіда Григорія Сидоренка, теж пораненого, у село Кірове на перев’язку. Госпіталь був розташований у центрі села. Палатами служили три приміщення школи, контора колгоспу і одна кімната на залізничній станції. У дворі диміла польова військова кухня. Жінки і дівчата варили обід пораненим, прали, сушили різні солдатські речі. А в кутку двору хлопці і діди пиляли і рубали дрова…
У приміщені госпіталю всюди лежали тільки тяжкопоранені. А ходячих поранених люди порозбирали по хатах, і вони на очі німцям не показувались.
У селі Кірове тоді було близько 150 хат. Землі заболочені малородючі. Хліба зайвого не було. І тут раптом прибавилось півтисячі немічного люду. Це більш як по три чоловіка на одну сім'ю. Скільки роботи звалилось на них. Поранених треба ж доглянути, помити, випрати їм одяг. А скільки дров згоряло кожень день. Вугілля, газу тоді ж ще не було. Тому деревини треба напиляти в лісі, привезти до госпіталю, порізати тут і нарубати дров.
Ті ліки, що назбирали на полі бою, швидко закінчились. Рятівна думка прийшла в голову моєму лікареві. Він застосовував для обробки ран звичайний березовий дьоготь".

Лаврентій Гаврилович Білик:

"Був я в розквіті сил, коли почалася війна. Наше село затихло, ніби завмерло. По вулицях майже ніхто не ходив, не чутно людської розмови. Три дні у нас за селом точились кровопролитні бої. Шибки в будинках жителів глухо дзвеніли, небо ставало темним від диму. Кінчився, нарешті цей бій. Жінки, діти, баби вийшли на поле, де ще недавно точився запеклий бій з фашистами. І кожному навіки врізалась в пам'ять та жахлива картина на полі і в болоті вода була червона від крові, нерухомо лежали трупи… Стогін ранених. Чоловіки взяли підводу і почали перевозити ранених у приміщення школи, а інші жителі просто брали до себе додому, виходжували, виліковували їх.
Коли все стихло до мене в хату приходив Заєць Ілько і попросив, щоб я допоміг провести шість солдат. В цей час по селу вже»господарювали» фашисти. Вони брали в жителів курей, корів, свиней, ходили по хатах, шукали членів Партії, а я вт ой час був директором школи. Я пішов до сусідів і забрав цих людей – солдат, що потрапили в оточення і пробивались у лісі біля Русанівки. Я вивів їх до Лебедина, передав старенькому вчителеві Дігтяру Микиті, який направив  їх на Сулимівку. Додому я повертався болотом…"

Дворник Софія Олександрівна, нагороджена медаллю за оборону Києва

"21 вересня 1942 року в х. Артемівка відбувся великий бій. Наші війська вирвалися з оточення і пішли далі на схід, але на полі бою, вже зайнятому фашистами залишалось понад 500 поранених радянських бійців….
Наша сімя доглядала за чотирма пораненими бійцями, які жили в нашому домі. Я, п’ятнадцятирічна дівчина, разом з матір’ю готувала їжу, носила поранених,міняла постіль, прали та прасували білизну. Скільки радощів було коли бійці стали видужувати! Кожного пораненого, який звівся на ноги швидко випроваджували з нашого села. Прощаючись, вони нам усім дякували і обіцяли звільнити нас від фашистів.
І ось війна кінчилась. Сотні листів приходило в село Кірове з великою подякою його жителям.дехто особисто приїздив щоб подякувати людям за врятування від смерті. До нас теж приїздили. Це Олександр Петрович Крутських, Родіонов Олексій. Надходили листи від Талушева Дмитра Васильовича".   

Горунович Євдокія Степанівна, нагороджена медаллю за оборону Києва

"Війна застала мене в 37 років. Після бою під Артемівкою потік людей ринувся на поле бою, де роздавався глухий стогін ранених. Мені, як лікарю, доручено розсилати по хатах ранених. Я наблизилась до якоїсь машини, що стояла на полі: котрась сім’я нерухомо сиділа там, мертва… Побачивши це, я  знепритомніла…
Я ночами і днями була поряд з солдатами, хотіла все віддати, якби тільки вони живі були. Мені запам’яталось, як ми з Уляною Хобтою ішли до пораненого Волоша, щоб зробити йому перевязку , а над головою свистіли фашистські кулі…

Саченко Наталія Петрівна

"Той бій забути неможливо. Бій під Артемівкою, скрип возів, запах крові людської, стогін ранених – все це навіки вкарбувалось в мою пам'ять. Дворник Василь, Олексієнко Марко звозили ранених солдат, які від болю кричали. Я ходила доглядати за ним та тоді майже всі ходили, несли, хто що міг. А могли ж так мало. щоночі біля солдат черговий. Нестерпний біль приносив найменший рух і тому в приміщені, де лежали воїни, чувся тільки стогін або хриплий голос: «Поможіть… не хочу смерті… одного разу ми пішли на поле після битви і знайшли там мішки з їжею. Радість охопила нас і ми на тачках повезли з Артемвки їх по залізничних колії до Кірове. Приблизившись до села, ми почули вибухи: це по нас стріляли німці, які прийняли нас за партизан. Щоб врятувати своє життя і нагодувати ранених, ми змушені були тікати в близькі від залізниці болота, шукати притулку в холодних очеретах..."

Мірошник Анастасія Степанівна

"На початку організації госпіталю я  брала  участь днів 5-6. Ніколи не забуду офіцера, якого привезли з тяжким пораненням в ногу. Місцевий фельдшер Євдокія Степанівна кинулась надавати допомогу. Знімала закривавлений одяг. Ось чути стогін молодого ленінградця (він тяжко поранений в живіт і допомога безнадійна). Але він хоче жити, і врізались в пам'ять його слова: «Дайте мне иголку и нитку, я сам зашью».
Ось одному солдату скручую з паперу лійку, ллю по краплі води, щоб він проковтнув. Він тяжко поранений в горло просить пити, а вода виливається назад через отвір рани".

Лукаш Ганна Андріївна

«Багато днів у ті страшні роки я була з раненими. Дитячі ясла були заповнені бійцями, яким необхідна медична допомога, їжа, сон. Пам’ятаю, я прийшла швиденько додому взяла молока, води і через мить вже була на вулиці. І раптом голос німця: «Куди йдеш? До своїх ранених чи до наших?» «До наших російських воїнів іду» - відповідаю, а голос дрижить, бо в нього автомат і кам’яне серце. Але він посміхнувся, похитав головою і пішов. Роботи біля ранених вистачало. Ось я несу з дочкою Сонею білизни 200 пар, яку я попрала…»

Хобта Уляна Єлесеївна

"Часто з місцевим лікарем ходила по хатах робити перев’язки. Були у Приходько Тетяни, Комащенка Олексія, та всіх і не злічити. Якось повертались назад і натрапили на раненого, я його взяла в свою хату. Це був російський хлопець Міша. 2 неділі виходжували …
Бій був недовгим, але яким довгим він здавався нам. І ось перша підвода поїхала за раненими,найбільше їх було в Артемівці, де зараз стоїть пам’ятник загиблим воїнам. Так недарма він тут, на цьому священному місці. Якось ішли ми залізницею і раптом побачили таку картину: у зарослях болотяного очерету хтось махав білим рушником. Ми ринулись туди. По дорозі знайшли ще 7 чоловік..до самісінького вечора возили з багна людей. Їхні очі світились вдячністю і любов’ю. Я ніколи не забуду той погляд".

Конченко Катерина Порфирівна

"В тій страшній війні мені було 20 років,рила окопи, допомагала раненим, всю себе віддавала справі захисту…війна забрала в мене трьох братів. Часто групами відвозили наших сільських дівчат до Германії. Добре пам’ятаю Тригубенко Софію Іванівну. Один такий ешелон проходив через нашу станцію. Якась смілива дівчина вистрибнула у вікно, вона хотіла жити… Та так і не вдалося ій більше посміхнутися вишневими устами сонцю: вона розбилася. Ховали сміливу у нашому селі. Мені теж загрожувала Германія, та в мене ж була двохрічна Надюша. Я з дитиною 3 дні ховалась від фашистів, три дні пролежала в болоті вкрита мохом…частенько я прямувала до приміщення школи, де лікували ранених. І ось я з пакунком в руці, з харчами вже біля дверей. Раптом помітила німця, який з автоматом намірявся ввійти до ранених. Я рішуче загородила дорогу,  ще мить і я, відчувши страшенний удар по голові, упала. Пройшло три дні і моє колись красиве і довге волосся почало сивіти. Так в 20 років я була вже сивою".

Маки пам’яті 

Оживає пам'ять в полі маками

Шелестять шкільні осокори

про жінок воєнного Кучакова,

 героїнь далекої пори.

Люди добрі, часом не чували

про підпільний госпіталь сільський,

що в часи ворожої навали

він чотирьохсот бійців зцілив?

Як сюди у школу немуровану,

В скам’янілу болем на віки,

 молодих, безвусих, нецілованих,

Ледь живих їх зносили жінки.

Зносили, немов підбитих птахів,

Тих, що зрешетила грізна січ,

В найтепліший материнський захист

Крізь холодну вересневу ніч.

Їх пекучі рани вже погоїли

І від супостата стерся слід,

Та приходять сивочолі воїни

До священних, до шкільних воріт.

Оживає пам'ять в полі маками,

Шелестять шкільні осокори,

Про жінок воєнного Кучакова,

Героїнь далекої пори.

Володимир Блажко

Дві пам’ятні стели встановлені біля сільської ради в с. Кучаків і на території  місцевої школи, а в сусідньому селі Артемівці - велика братська могила...