Київщина пам’ятає: Андрій Припишний із Володарщини загинув, захищаючи Маріуполь

Загиблий Андрій Припишний

Світлій пам’яті військового медика 2-го відділення 1-го взводу оперативного призначення 2-ї роти оперативного призначення 2-го батальйону оперативного призначення окремого загону спеціального призначення "Азов" Андрія Припишного на псевдо "Шегі" присвячується

Припишний Андрій Володимирович ("Шегі")  народився в селі Зрайки колишнього Володарського (нині Білоцерківського) району Київської області 21 жовтня 1997 року у великій і дружній родині, де мама – Світлана Валеріївна, за професією бухгалтер, батько Володимир Іванович, за професією різноробочий, сестри Поліна та Марія, брат – Іван.

Із 1-го по 7-й класи навчався в Зрайківській загальоноосвітній школі І-ІІ ступенів, далі вступив до Володарського ліцею, де здобув базову середню освіту. Під час навчання в ліцеї брав участь у спортивних змаганнях, мріяв стати лікарем або військовим, але, на жаль, через бюрократію та фінансову неспроможність родини здійснити свою мрію не міг.

У 2016 році юнак здобув повну загальну середню освіту та професію тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва у державному професійно-технічному навчальному закладі "Володарський професійний аграрний ліцей", був активним учасником в різноманітних заходах. Згодом вступив до Ржищівського індустріально-педагогічного технікуму, де навчався на заочній формі навчання. 

Своїй мрії Андрій не зрадив – у 2018 році вступив на службу до лав полку "Азов". Після проходження надважкого КМБ  8 жовтня 2018 року був зарахований у списки особового складу окремого загону спеціального призначення "Азов". 20 березня 2020 року призначений на посаду санітара 2-го відділення 1-го взводу оперативного призначення 2-ї роти оперативного призначення 2-го батальйону оперативного призначення окремого загону спеціального призначення "Азов".

Як парамедик Андрій неодноразово проводив навчання з тактичної підготовки по медицині, брав участь у захисті територіальної цілісності на Сході України. Якось, приїжджаючи у відпустку, Андрій завітав до ліцею, де навчався, та розповів про бойові завдання, які доводилось виконувати, про першу допомогу пораненим бійцям, про сучасне забезпечення підрозділу озброєнням, спорядженням, про побут воїнів. Насамкінець Андрій закликав здобувачів освіти готувати себе до захисту України: гартувати і тіло, і дух, щоб бути здатним протистояти будь-якому агресору.

Незважаючи на складності армійського життя, він завжди залишався доброзичливим, чуйним, завжди готовим прийти на допомогу, з великою турботою ставився до своєї родини, ніколи не залишав в біді.

Із початку повномасштабного вторгнення Андрій знаходився в місті Маріуполь. 5 березня 2022 року в одному з боїв отримав непроникне поранення грудної клітини, але, попри все, продовжив захищати Батьківщину. За словами побратима, Андрій, не дочекавшись, поки заживуть рани та його випишуть з госпіталя, сам викликався допомогати: "Що я буду тут сидіти? Хлопцям потрібна допомога". 15 квітня 2022 року, пересуваючись на бронетранспортері в районі металургійного комбінату "Азовсталь" по мосту через річку Кальміус, потрапив під артилерійський обстріл, унаслідок чого міст було зруйновано, а бронетранспортер впав у воду. Андрій та екіпаж БТР загинув. В АЗОВі він втілив свою мрію: став і медиком, і військовим. Шкода, що через кляту війну так ненадовго...

Друг Андрія Олександр Білоцерківський пригадує:

Ми познайомилися з ним у 2012 році, я тоді прийшов працювати на фельшерсько-акушерський пункт, він часто заходив до мене в гості, цікавився всим, ще з тих пір йому подобалася медицина. Із того часу між нами виникла міцна дружба, ми часто допомогали одне одному в буденній сільській роботі, він завжди міг розрадити, вислухати, його щире серце та безмежна душа не могли лишитись осторонь, він завджи дуже швидко знаходив спільну мову будь з ким. Його часто бракувало, коли він був на навчанні, потім на роботі в АТЕК, за цей час він мені став рідним братом, що завжди розрадить, підкаже, розсудить... Коли він вступив до АЗОВу, я був щиро радий за нього, бо він довго до цього готувався: вечірні пробіжки, турнік, бруси. Він дуже хотів туди потрапити, і його мрія таки збулася. Пам’ятаю як телефонував і хвалився: "Доктор, ми 5 км бігли, 10 км, без відпочинку". Ніколи не скаржився, як би важко там не було. Додому приїздив рідко, але завжди, перш за все, приходив до мене в гості, ділився враженнями, говорили про життя. А коли він зателефонував і сказав, що проходить навчання на парамедика, і за тиждень він вивчив те, що я вчив  два з половиною роки, я був, м’яко кажучи, в шоці від того, з яким бажанням та упертістю він досягав цілі. Ми говорили години три, і я дізнався від нього багато нового. Згодом, коли він вивчився, то почав навчати новобранців. Там, у Маріуполі, він зустрів своє кохання Юлю, дівчину-фельшера, яка працювала в медпункті полку. Андрій  багато про неї мені розказував, про її характер, про те, що 99,9 відсотків свого життя вона віддавала роботі, а він був лиш 0,1  відсоток її життя, завжди нервував і хотів знімати квартиру, щоб жити там разом з нею, але мрія його так і не здійснилася... 24 лютого, той клятий день порушив всі плани... "Живий, усе добре, ви як ? Ми не збираємся тут помирати!"  - це були його слова, які він завжди писав мені... Він пообіцяв повернутися живим, дуже хотів цього, але доля вирішила інакше... Я не можу забути той день, коли ми з хлопцями з села відкрили двері авто, у якому привезли труну, як ми її заносили в подвір'я... Я не можу повірити досі, що його нема, не вкладається в голову, я все чекаю, коли він постукає в хвірточку і скаже: "Дооктор, відчиняй..." Таких як Андрій більше немає, він був єдиною людиною з безмежною душею та найщирішим серцем...

Із незмінним теплом, непідробною щирістю, захопленням згадують Андрія усі, хто його знав: вчителі, друзі, колеги, сусіди. Сусідка Людмила Петрівна розповіла, що у них на вулиці є гарна традиція – усім разом підмітати вулицю до весілля. Завжди дружно і весело робили цю роботу, потім так само дружно святкували весілля. А нині довелося підмітати останню дорогу для Андрійка, якого всі на вулиці поважали і любили. Гірко і боляче...

Перша вчителька Андрія Олена Костянтинівна пригадує:

Андрій був дуже добрий, веселий, товариський, зовсім неконфліктний. Швидко навчився читати, писати, брав активну участь у всіх шкільних закладах, концертах, мав гарну артистичну зовнішність та талант. До речі, Андрій мав ще й математичний склад ума, вирішував складні як на свій вік задачі, багато читав книг, любив бесіди у товаристві друзів. І в молодших, і в старших класах він завджи був справжнім лицарем, чесним і справедливим, мав дуже позитивну вдачу, чарівну усмішку, умів підтримувати та підбадьорити.

Родина не отримувала повідомлення про загибель Андрія, його шукали 4 місяці, а потім забирали по постанові згідно зі збігом ДНК. Важко навіть уявити, як ці чотири місяці пережили його рідні: мама, сестри та брат. 14 квітня 2022 року від важкої хвороби помер тато Андрія Володимир Іванович, за якого до останнього хвилювався Андрій, адже він був наймолодшим сином в родині, татовим улюбленцем. Родині за такий короткий проміжок часу довелося пережити подвійну втрату, непоправне горе.

"Мій син був, як сонечко, яке світить, усмішка не сходила з його лиця. Його батько прийшов до мене на троє дітей, Андрійко, четвертий, наймолоший. Усіх батько виховав, виростив, як рідних, але найбільше тішився Андрійком – він сам всього досягнув, всім завжди допомагав... Нелегку дорогу пройшов, щоб потрапити в АЗОВ. Все сам...". Мама Світлана Валеріївна виливає свій біль у віршах. Вони приходять до неї безсонними ночами. У віршах розмовляє із сином, із чоловіком, бо має сказати те, що не встигла, те, що крає душу...

Я вже двері туди закрила,
Щоб портрет твій не бачити, милий.
Але тільки куди не гляну –
Твоя усмішка світить мамі.
Ой, дитино, моя дитино!
Що в житті я не так зробила?
Народила в лиху годину
Та й не дала щастя дитині.
Не дала ані сонця, ні миру –
Одне горе і сльози без міри.
Сину, сонечко моє ясне!
 Чом так рано ти нам погасло?
Як же жити мені, рідненький?
Так болить і пече серденько.
Я ж не можу жити без тебе,
Бо і сонце не те, і небо.
Як, рідненький, мені у світі
Коли сонце і те не світить?
Коли квіти уже не квітнуть?
Коли біль лише без упину.
Ти ж беріг мене, любий сину.
А тепер, а тепер як бути?
Я не зможу тебе забути.
І не знаю як жити далі
В світі цім без тривог і печалі.
Ти ж казав, що усе нормально,
Хоч ізовсім не ідеально.
Що тримаєтесь, бо Азов...
І запитую знов  і знов:
Хто так зрадив вас, мій рідненький,
І навіки забрав у неньки?
А тепер лише біль та втома
І портрет замість тебе вдома.
Сину рідний, моє ти серце!
Хоч воно уже ледве б’ється...
Як же жити мені у світі,
Де все продано, навіть діти?
Де немає правди ні грама?
Де загинули честь і слава?
Де ви бій той тримали гідно,
Але цього уже не видно...

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку Указом Президента України №168/2022 Андрія Припишного нагороджено медаллю "За військову службу Україні", яку він не отримав особисто, не встиг. Родині нагороду також ще не вручили. У нього ще було багато грамот та подяк за участь в АТО, але, на жаль, він їх не вислав родині, а все, що залишилось в Урзуфі на базі, рашисти знищили...

Андрію було лише 24 роки, він не встиг одружитися, лише освідчився у коханні. Його кохана дівчина Юля, медик, також загинула на "Азовсталі" 8 травня 2022 року через влучання авіабомби в госпіталь.

Війна вбила не лише Андрія та Юлію. Вона вбила їхню любов, іхні мрії та їх ненароджених дітей, перервала зв’язок поколінь української незламної нації. Висловлюємо щирі співчуття родині полеглого воїна.

Вічна слава і вдячна пам’ять Герою! Слава нації! Смерть ворогам!