Київщина пам’ятає: Богдан Рудківський віддав життя за Україну
Старший солдат, механік-водій 1129-го зенітного ракетного Білоцерківського полку імені генерал-хорунжого Миколи Капустянського в/ч 1232 Богдан Рудківський (Рудік) загинув 24 лютого 2022 року поблизу міста Олешки на Херсонщині, зупиняючи ворога в перший день повномасштабного вторгнення
Рудківський Богдан Леонідович народився 12 вересня 1994 року в місті Біла Церква. У родині є тато Леонід Казимирович, мама Людмила Степанівна, старший брат Олександр і племінниця Діана. Навчався в білоцерківській школі №22 та чотири старші класи в спортивному ліцеї №18. Повну загальну середню освіту юнак отримав у Київському ліцеї фізичної культури та спорту. Маючи зріст 195 см, професійно займався баскетболом та з командою "Спорт-ліцей" об’їздив всю Україну. Вищу освіту здобував в Уманському аграрному університеті, згодом перевівся до Білоцерківського аграрного університету і продовжував грати в команді. Із початку повномасштабного вторгнення команда, на жаль, розпалася. Богдан шукав себе в іншому, але баскетбол – це було його життя.
Юнак працював на різних роботах, їздив на заробітки до Польщі, а 2019 року підписав контракт із ЗСУ. Служив у Білоцерківській зенітно-ракетній бригаді 1129, військова частина 1232. Був на посаді старшого солдата, механіка-водія ракетних комплексів. Брав участь у бойових діях у зоні АТО, за що отримав посвідчення "Учасник АТО".
Улітку 2021 року воїн поїхав зі своєю частиною на Херсонщину охороняти повітряний простір України. У березні 2022 року вони мали повернутися до Білої Церкви та, на жаль, 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна. Захисники їхали на Херсон, а під Олешками їх зустріли артилерійським обстрілом. Орки вдарили в першу і останню машини. В останній машині їхав Богдан. Троє військових вискочили і заховалися, а Богдан не встиг. Він отримав поранення в ногу, дуже була пошкоджена артерія. Побратим спробував відтягнути бійця в безпечне місце, але десь через дві хвилини Богдан відпустив руку…
Богдан настільки любив баскетбол, що в машині возив баскетбольне кільце і м'яч. І під час обстрілу все згоріло...
Богдан був дуже доброю, чуйною, веселою, життєрадісною, привітною людиною, дуже поважав старших людей, завжди допомагав, любив свою родину, пишався тим, що він дядько прекрасної Діанки. Він був не одружений, своїх дітей не мав, тож всю любов віддавав племінниці. Мав дуже багато друзів, був для них порадником, незважаючи на свій юний вік, був як психолог, вмів заспокоїти чи допомогти вирішити будь-які проблеми.
Друг Богдана Ярослав Кузьменко пригадує лише все найкраще, адже їхнє дитинство було яскравим і щасливим. Проводили час на риболовлі, на тренуваннях, активно відпочивали на спортивному майданчику школи № 22. Богдан тоді прізвисько мав "Золотий" через колір волосся, але насправді він був як сонце, яке зігрівало всіх довкола.
Однокласниця Богдана Олександра Гаюк також займалася у "Спорт-ліцеї" у команді волейболістів. Там і познайомилися. Богдан з повагою ставився до всіх дівчат, ніколи не був зверхнім, не ображав нікого. Дівчата знали, що до Богдана завжди можна звернутися по допомогу:
Ми часто гуляли на природі, вибиралися в "Голіндерню", смажили шашлики, гарно сиділи. Це були незабутні моменти. Він залишився в моїй пам’яті як класний і надійний друг. Ми не дуже тісно спілкувалися, але я знала, що завжди можу на нього покластися. Так склалося, що навіть мої 17 років ми святкували в Богдана вдома. Тоді його батьки були на дачі, а Богдан запросив усіх, мене вітали, дарували подарунки, навіть алкоголь вперше попробувала в Богдана вдома.
Після ліцею наші шляхи розійшлися, ми трохи віддалилися. Богдан ще грав у команді, згодом пішов служити. Деякий час ми не спілкувалися. Але все одно він залишив по собі тільки світлі спогади. Дуже світла людина, класний молодий хлопець. Коли дізналася, що він загинув, дуже плакала. Якраз у поминальні дні сниться мені Богдан у помаранчевих штанах і червоній кофті, а за ним ідуть наші військові. Я йому кажу: "Богдан, тебе ж нема?" А він каже : "Мені добре, у мене нічого не болить, я допомагаю хлопцям, проводжу їх, щоб вони не боялися…" Після того сну, я зрозуміла, що його душа у спокої, і я вже, напевно, більше і не плакала за ним. У моїй душі запанував спокій. Його фотографія нині на Алеї слави у Парку слави, а поруч, у першій школі, навчається моя старша дитина. Інколи пробігаю біля нього, вітаюся і даю йому "п’ять". Я точно знаю, що він мене чує. Залишилася світла пам’ять про нього, бо він був справжнім другом. Надіюся, що він бачить нас із неба…
Мама і вся родина дуже надіється, що колись тіло сина повернеться в рідне місто, бо досі його могила знаходиться на тимчасово окупованій території. Мама ходить молитися до церкви, але найбільше хоче помолитися на могилі сина:
Разом із Богданом загинули ще двоє військових: Волошин Олександр і Улізько Владислав із Луганської і Полтавської областей. Сільський священик та місцевий депутат знайшли хлопців і похоронили на сільському цвинтарі. Богдана довго не могли знайти. Тільки 7 березня його знайшли. На 8 березня прийшли і сказали, що моєї дитини нема. Тепер для мене це найгірший день до кінця мого життя… Ще досі могила мого сина знаходиться на окупованій території в селі Раденськ Херсонської області. Слава богу, що є такі люди, які досі доглядають за могилками наших дітей. У березні прислали фото могилки сина...
Два горя несу за не знати яку провину.
Два горя – так важко – що часом нести несила.
Проклята війно, ти не тільки взяла мого сина,
Ти навіть забрала у мене його могилу.
Куди мені йти зі своєю печаллю гіркою?
Оплакати хочу свою золоту дитину.
Бо, може, тоді лиш я душу свою заспокою,
Коли помолюсь на могилі у свого сина.
Бо я вже ніколи, ніколи його не побачу.
Холодне чоло не торкнуть мої руки востаннє.
Я лиш на могилі тихесенько-тихо заплачу,
Сльозами поллю своє горе невтішне, безкрайнє…
У місті Біла Церква організували та провели турнір із баскетболу, присвячений пам’яті Богдана Рудківського.
Захисник нагороджений відзнакою "Учасник АТО", орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).
Йому посмертно присвоєно звання "Почесний громадянин міста Біла Церква".
Вічна і вдячна пам’ять воїну Богдану! Щирі співчуття рідним, близьким та друзям.
