Київщина пам’ятає: Іван Компанець віддав життя за Україну

Іван Компанець

Військовослужбовець Збройних Сил України, капітан поліції, поліцейський офіцер Гребінківської селищної територіальної громади, командир роти №3 батальйонну №1 полку управління поліції особливого призначення №1 (штурмовий полк «Сафарі» бригади «Лють») Іван Компанець (Пумба) 12 липня 2024 року отримав смертельне поранення під час запеклого бою поблизу Торецька

Іван Компанець народився 7 липня 1990 року в селі Чепиліївка Білоцерківського району на Київщині. Його славний рід має козацьке  коріння.  Після закінчення Білоцерківської загальноосвітньої школи Іван вступив до Білоцерківського національного аграрного університету. З початку квітня 2015 року розпочав службу на посаді інспектора патрульної служби у місті Києві. Згодом, з вересня 2016 року працював ювенальним інспектором у місті Біла Церква. Іван дуже любив дітей та обрав цю посаду, щоб захищати їх права, запобігти злочинам проти неповнолітніх та допомогати дітям, які опинилися в складних життєвих обставинах. Брав участь в АТО у складі бригади «Миротворець». З липня 2019 року два роки він служив інспектором поліції особливого призначення ГУНП в Київській області. У 2021 році Іван повернувся до міста Біла Церква та став  працювати на посаді поліцейського офіцера Гребінківської громади поліції Київщини, бо завжди хотів бути поближче до людей. Колеги пам’ятають його як принципового та сумлінного працівника, для якого захист прав громадян був не просто обов’язком, а справою життя.

З початком повномасштабного вторгнення росії у березні 2023 року Іван Компанець став на захист країни, приєднавшись до Об’єднаної штурмової бригади НПУ «Лють». Починав з командира відділення та згодом дослужився до командира роти. Побратими пам’ятають його як воїна, який не боявся труднощів та випробувань, сміливо брав відповідальність за складні рішення і впевнено вів за собою побратимів.

«Іван з самого малечку був енергійним. Він сміявся та жартував, що його за шкільною партою потрібно було прив’язувати до стільця, аби хоча б на хвилину стримати свою непосидючість. Він був справедливим, безстрашним, пішов у поліцію для того, щоб побудувати справедливу, чесну Україну без хабарів та корупції. Коли пішов на війну казав, що знає як користуватися зброєю і дав Присягу Україні для захисту народу. Друзі та товариші по службі стверджують, що не знали людини чеснішої та справедливішої за Івана», - розповідають з гордістю батьки Івана Тетяна Віталіївна та Володимир Никифорович.

Капітан поліції Іван Компанець загинув 12 липня 2024 року в районі міста Торецьк Бахмутського району на Донеччині від смертельного мінно-вибухового поранення. Ворожий дрон смертельно поранив побратима Івана. Він намагався його врятувати та винести з поля бою. Але повторний вибух забрав життя у них обох… Іванові назавжди 34 роки. Його відданість і мужність стали взірцем справжнього подвигу.

Дружина Марія розповідає:

«Мама і вчителі завжди згадували його як непосидючу дитину. Наш син Денис дуже на нього схожий. Він  такий же швидкий, у нього все горить в руках. Після школи Іван навчався в аграрному університеті на факультеті «Садівництво», паралельно працював офіціантом, та навчався на водійських курсах. Тоді ми з ним і познайомилися у нічному клубі. Я дочекалася його після робочої зміни, а це було десь о 3.00-4.00. Ми довго розмовляли. Наступного разу, коли він прийшов, я зрозуміла, що хочу саме такого чоловіка, бо він був дуже хорошою і гарною людиною. Деякий час зустрічалися, а потім розійшлися і цілий рік не спілкувалися. В один з осінніх днів він мені зателефонував і сказав, що хоче зі мною зустрічатися. Невдовзі переїхав до мене в Київ, а потім разом у Білу Церкву. Три місяці ми жили у моїх батьків. Якось моя бабуся покликала Ваню до себе і каже: «Іване, ти чого тут так просто живеш, давайте-но, розписуйтеся». Отож, вирішили одружитися. Бабуся вже тоді була хвора і, на жаль, у день нашого весілля вона померла.  Звісно, все гуляння відмінили, просто посиділи з друзями в кав’ярні. Незабаром я завагітніла старшим сином, Іван пішов працювати у патрульну поліцію. Він дуже хотів допомагати людям, був чесним і справедливим. Коли народився син, він пройшов підготовку і став першим патрульним поліцейським. За деякий час ми вирішили, що треба переводитися в Білу Церкву, щоб усім було зручніше. Іван перевівся в ювенальну превенцію, де працював з дітками. Ще він брав участь в АТО у складі бригади «Миротворець». Через півтора року після сина у нас народилася донечка. Іван пішов працювати поліцейським офіцером Гребінківської громади.  На курсах навчався у Харкові. Я до нього якось несподівано, сюрпризом приїздила, ми гуляли, проте Ваня дуже нервував, що начальство могло б не відпустити, що приїхала без попередження.
Коли почалося вторгнення, вся родина його відмовляла, просили, кричали, плакали. Він, звісно, міг не йти, але він така людина, що не всидів би у такий момент, хотів використати свою силу і свій сильний дух.  Його тато воював У Афганістані, Іван не міг собі дозволити просто пройти осторонь цієї війни. Після Нового року він пішов зі своїм напарником, з яким працював поліцейським офіцером громади. Довго навчалися на штурмовиків двоє нерозлучних друзів, позивні «Тімон і Пумба». У липні ми поїхали на його день народження з кумами і дітьми, в басейні купалися. В серпні Іван пішов на перший свій вихід, де отримав першу контузію.
Всі наші друзі, куми дуже гарно згадують його як чесну і добросовісну людину, на яку завжди могли покластися. Він приходив на допомогу всім по першому виклику. Загалом я розуміла, яка це чудова людина, що може, хоче і допомагає навколо всім.
Діти згадують його як люблячого тата. Шкода, у нього не було багато часу, щоб проводити з дітьми, бо робота в поліції часто ненормована. В Гребінках дуже віддавався роботі, там  його поважали. На стіні  приміщення ЦНАПу відкрита меморіальна дошка пам’яті Івана,  він – почесний громадянин Гребінківської громади. Донька наша його любить і дуже сумує за татом. Денис, син прийняв факт, що тата немає, береже його сумку поясну, машинки, які тато йому привозив у подарунок.
Батьки Івана дуже сумують, вони його дуже любили, він був молодшим сином. Старший брат живе закордоном, і, на жаль, не зміг приїхати на похорони брата. Звісно, батьки не змиряться зі смертю сина, але згадують його з болем, любов’ю, добротою, іноді себе картають за те, що не змогли втримати його, але це мабуть було написано йому на долі – його призначення, його шлях на цьому світі».

Батько також згадує, що Іван дуже любив вірші Василя Симоненка і Ліни Костенко. Навіть протягом служби син зберігав закладинки у збірниках  з улюбленими віршами. Батьки Івана, щоб залишити про це спогад, викарбували на його могилі частинку вірша, який він завжди читав перед кожним боєм: «Смерть не страшна – страшне життя в неволі», адже це було його життєвим гаслом. Свій девіз Іван також наніс у вигляді татуювання на руці та зробив відповідний надпис на своєму автомобілі. Мати щороку в день народження співала пісню своєму синові: «Сину, сину ангел мій», а тепер ці слова викарбувані на його могильній плиті.

Похоронили захисника 16 липня 2024 року у рідному селі на Київщині.

Щоразу, відвідуючи могилу сина, батько читає ці рядки з вірша «Невже?» Василя Симоненка:

«Ми маємо право на сум і любов

На щастя, на сонце і трави,

і навіть на булькання зайвих розмов

ми іноді маємо право.

Ми маємо право померти самі,

і хочеш не хочеш - колись повмираєм,

та треба затямить собі на умі,

що світ зберегти од воєнних громів

Ми з вами обовʼязок маєм!».

За проявлену мужність та героїзм капітана поліції Івана Компанця відзначено:

-        Головою Всеукраїнського обʼєднання «КРАЇНА» вручено «Хрест бойового братерства»;
Наказом МВС України відомчозаохочувальною відзнакою-нагрудним знаком «За відвагу в службі»;

-        командувачем Сухопутних військ ЗСУ відзнакою «За звитягу»;

-        Медаллю «За оборону України»;

-        Почесним нагрудним знаком «Комбатанський хрест» Головнокомандувача Збройних Сил України – посмертно;

-        Указом Президента України медаллю «Захиснику Вітчизни» - посмертно;

Загиблому герою присвоєно звання «Почесний громадянин Гребінківської селищної територіальної ради»- посмертно.

Вічна і вдячна пам’ять воїну Івану! Щирі співчуття рідним, близьким та друзям.