Київщина пам’ятає: Іван Тіньков віддав життя за Україну

Іван Тіньков

Лейтенант ЗСУ, заступник командира 2-ї мотопіхотної роти з морально-психологічного забезпечення  21-го окремого мотопіхотного батальйону  «Сармат» 56-ї ОМПбр в/ч А2962 Іван Тіньков (Ван Гог) загинув 6 червня 2022 року у запеклому бою поблизу населеного пункту Піски на Донеччині, рятуючи життя побратиму
Тіньков Іван Володимирович народився 18 квітня 1991 року в місті Києві у родині Володимира Івановича і Світлани Миколаївни Тінькових. Він був єдиною дитиною у родині, єдиною і неповторною.  Йому з дитинства хотілося чогось незвіданого: займався паркуром, плаванням, захоплювався історією, літературою. У його голові поміщалося велика кількість інформації. Коли на свята Ваня з батьками приходив до церкви, то його, окрім всього іншого, цікавила історія самої церкви, її створення та побудови.
Навчався в ліцеї міжнародних відносин імені Пилипа Орлика. Займався американським футболом,  все так же захоплювався літературою та історією. Випускник НІІ Міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Міжнародна інформація». Пройшов навчання на військовій кафедрі, отримав звання молодшого лейтенанта та військову спеціальність військового перекладача. Працював ІТ спеціалістом в американській компанії, згодом відкрив власний ФОП «Тіньков І.В.», займався комп’ютерним програмуванням. Дуже любив читати, Навіть на фронт взяв з собою книги Ремарка, готувався психологічно допомагати побратимам.
25 лютого вступив у територіальну оборону, захищав свій дім на блокпосту поряд із селом Перемога Бориспільського району, де тривали важкі бої, але постійно ходив до військкомату, щоб вступити до лав ВСУ. В кінці травня разом з побратимом Костюком Павлом відправився в Покровський військомат, де добровільно вступив в 56-у Окрему мотопіхотну бригаду на посаду замкомандира роти.
6 червня 2022 року під час мінометного обстрілу ротного опорного пункту в населеному пункті Піски було поранено кілька побратимів, зокрема і Павла Костюка. Іван кинувся рятувати хлопців, але був вражений міною, що розірвалася. Удар був велетенської сили…
Завідувач кафедри міжнародних медіакомунікацій і комунікативних технологій ННІ міжнародних відносин Сергій Даниленко пригадує: «Я його дуже добре пам’ятаю. Іван був із тих студентів, які запам’ятовуються, із якими можна дискутувати на рівних, ділитися досвідом. Університет схиляє голови перед тими студентами й випускниками, які захищають Україну, і ставить своїм завданням передавати пам'ять про наших героїв наступному поколінню молодих людей».

Двоюрідний брат Артем розповідав:  «Ще навчаючись у школі, він захоплювався історією, грав на скрипці. Йому було важко, натирав пальці до мозолів. Дуже хотів навчитися грати на гітарі, але через те, що був ще малий за віком, то почав зі скрипки. Коли Іван вже працював у Берліні від компанії  AUDI, відвідав усі музеї міста. Якось на дні народження моєї доньки, вони з моїм товаришем говорили про Берлін, і виявилося, що Іван краще знав це місто, аніж мій товариш, що вже довгий час жив там.
Ми разом з ним першого ж дня вторгнення отримали зброю і стояли на блокпосту. А потім він пішов захищати Україну. Спочатку добровільно вступив до ЗСУ, хотів бути перекладачем. Намагався потрапити за своєю спеціальністю тут в Києві, але не вдалося. Йому порекомендували, що мобілізацію можуть провести у Дніпрі. Його взяли молодшим лейтенантом, але спеціальність визначили іншу.
Звісно, він дуже добре усвідомлював, на яку втрату він може піти. Але родині сказав, що не зможе дивитися у очі свої майбутні дитині, якщо вона запитає: «Що ти, тату, робив, коли йшла війна?».
Всі риси Івана я тепер вбачаю у його синові: очі, ніс, погляд…»
У Івана залишилися батьки – Володимир Іванович та Світлана Миколаївна, молода дружина Олександра та син Антон, який народився через три місяці після загибелі воїна.
У рідних залишилися незабутні спогади про Івана, бо він був такий незвичайний, різносторонній, справедливий, залюблений у життя.

Батьки з надзвичайною ніжністю і неприхованим болем  розповідають про свого сина.

Мама: «Я мріяла посадити лавандове поле і майже перед війною Ваня привіз мені саджанці. І ми посадила невеличке лавандове поле. Але Ваня так і не побачив, як вона цвіте…
Тато: «Був випадок, коли всією родино пішли по гриби. Грибів не виявилося. Але ми насилу дочекалися Івана, бо він тим часом позбирав сміття у лісі. Вийшов до нас задоволений, із повними пакетами сміття і каже: «Раз грибів не виявилося, то я вирішив поприбирати, чого ж даремно по лісі ходити».
Дружина Олександра:

Ваня — це найкращий чоловік і найкраща людина, яку я коли-небудь знала. Людина і чоловік з великої літери. У ньому були неймовірні якості: правильні цінності, жага до знань, сила, стійкість, мужність. Я вважаю, що світ втратив дуже особливу людину. Ми познайомилися у 2016 році, нас познайомила його колега. І з першої зустрічі я зрозуміла, що це саме та людина, з якою можна йти крізь життя пліч-о-пліч. У 2019 році ми одружилися. Хочу сказати, що Ваня завжди вмів дивувати — навіть пропозицію зробив по-своєму: не банально, а в лісі, коли ми збирали гриби. Ми дуже хотіли дитину. У 2021 році я завагітніла. А в момент повномасштабного вторгнення я була на третьому місяці. Ваня одразу відправив мене з родиною подалі від бойових дій. Коли ми повернулися у травні додому, він сказав, що прийняв рішення йти захищати нас, свою сім’ю. Це було його чоловіче рішення — мабуть, єдине, яке він прийняв остаточно, без обговорень. Я сприйняла це дуже важко, бо таке просто неможливо легко прийняти. 6 червня Ваня загинув під час мінометного обстрілу. 8-го мені про це повідомили. Я була на сьомому місяці вагітності, і ця новина могла обернутися фатально для дитини, бо переживала я тоді дуже складно. Напередодні я потрапила в лікарню через загрозу передчасних пологів, тому мені заборонили бути на похоронах. Мені довелося попрощатися з ним неофіційно, по-своєму. Це був найважчий момент у моєму житті. Для мене Ваня — особлива людина. Таких не було, немає і не буде. Людина, якій з дитинства заклали правильні сімейні цінності, повагу до оточення, до дружини — а це для чоловіка вкрай важливо. Я зараз намагаюся виховувати нашого сина так само — у повазі, в любові. І я розумію, скільки всього Ваня міг би дати нашому сину: знання, силу, правильні чоловічі якості. Ваня відіграв колосальну роль у моєму житті. Я вважаю, що знайомство і життя з ним змінили життя не тільки моє, а й усього нашого оточення. Він був тією людиною, яка залишається в серці та в душі назавжди.

2 грудня 2025 року планується відкриття меморіальної дошки пам’яті захиснику Івану Тінькову у рідній школі № 51 міста Києва, де колись він навчався.
Також ім’я героя увічнено на віртуальній дошці пам’яті НІІ Міжнародних відносин КНУ ім. Т.Г.Шевченка.

Похоронений Іван Тіньков на Алеї почесних поховань Рогозівського кладовища міста Бориспіль.

Вічна і вдячна пам’ять воїну Івану! Щирі співчуття рідним, близьким та друзям.