Київщина пам’ятає: Євгеній Пільгун віддав життя за Україну

Загиблий Євгеній Пільгун

Солдат-кулеметник 2-го штурмового відділення 2-го штурмового взводу 1-ї штурмової роти в/ч А4848 67 ОМБр 1 ОШБ ("Да Вінчі") Євгеній Пільгун (Висота)  загинув 18 серпня 2024 року поблизу населеного пункту Новопокровка Пологівського району Запорізької області

Євгеній Андрійович Пільгун народився 8 квітня 1992 року в селі Ісайки на Богуславщині в родині Андрія Анатолійовича та Наталії Анатоліївни Пільгунів. Був молодшим сином та мав старшого брата Сергія. Навчався в сільській школі в Ісайках. Був добрим, спокійним сином, веселим, чуйним, доброзичливим, завжди приходив на допомогу іншим.

Після школи вступив до Богуславського гуманітарного коледжу імені І. С. Нечуя-Левицького на спеціальність "Образотворче мистецтво". Під час навчання в коледжі юнак проходив практику в рідній школі, де викладав трудове навчання та образотворче мистецтво. Діти дуже любили цього творчого, завжди усміхненого, доброго викладача-студента. Після отримання диплома він деякий час працював вожатим в оздоровчому закладі "Чайка", а згодом пішов працювати на будівництво. Умів і змайструвати щось із дерева, і зробити будь-який виріб із глини, був майстром на всі руки, а найбільше любив писати портрети, особливо простими олівцями. Багатьом друзям та знайомим він подарував свої роботи.

На початку квітня 2024 року Євгенія Пільгуна призвали на службу. Він не ховався, відклав пензлі та кельму, взявши до рук зброю, і разом із батьком Андрієм Анатолієвичем, що воював із ворогом із 10 березня 2022 року, боронили свою Україну. Земляки згадують:

Батько, переживаючи за сина, робив усе можливе, аби перевести його у своє відділення, аби мати можливість захистити свою кровинку, проте Євгеній відмовився: "Я повинен пройти цей шлях сам, а не бути під надійним "крилом" батька".

Побратими розповіли рідним, що під час останнього бою він врятував не одне життя. Після повернення із завдання бійці потрапили під ворожі обстріли, і Євгеній їх прикрив, допоміг вийти із "гарячої" точки, а сам загинув, отримавши осколкові поранення, несумісні з життям...

Побратим Геннадій характеризує Євгенія лише з позитивної сторони і як людину, і як бійця:

Це дуже велика втрата і для родини, і для нашого підрозділу. Він воював сумлінно, виконував усі завдання, був ініціативний, добрий, щирий. Я радий, що мені довелося його знати, бо насправді таких людей дуже мало. Вічна йому пам’ять!

Це була Людина з великої літери. Він не боявся труднощів, був справжнім другом, товаришем для багатьох із нас, говорив завжди правду, дуже не любив брехні. Міг вислухати, порадити, підтримати, на нього завжди можна було покластися. Був людиною, що сміливо дивилася в обличчя життю.

Євгеній Пільгун, Женька – це мій найкращий друг дитинства, адже кожен день був проведений разом… Із часом, звісно, дороги розійшлися, але періодичне спілкування лишилося. Це людина, яка завжди була з посмішкою та на позитиві! Жодного разу я не бачила з його сторони агресії чи негативу! І, навіть переписуючись з місць служби, Женя вірив у краще і був відданий своїй справі –захищати Батьківщину та нас, писав "подобається". Не уникаючи відповідальності, він виконував свої обовʼязки, писав, що ходять на складні завдання, про які інші бояться навіть думати. Веселий жартівник, який переріс у хороброго, мужнього чоловіка, Героя, який віддав своє життя. Пишаюся, що мала такого друга, сусіда. Шкодую, що наша зустріч так і не відбулася...

Євгеній не був одружений, не мав власних дітей, проте дуже хотів мати родину та обов’язково донечку. Мріяв із родиною поїхати до Франції, бо на той час була така можливість. Він був найкращим дядьком своїм п’ятьом небожатам, наймолодшій із яких виповниться лише рік.

Захисник був нагороджений відзнакою Міністра оборони  України "Хрест доблесті", Указом  Президента України – Орденом "За мужність" ІІІ ступеня ( посмертно).

Похоронений на Алеї Слави міста Богуслав.