Київщина пам’ятає: Максим Корнієнко із Баришівщини віддав життя за Україну
Боєць стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти військової частини А 4347 Максим Корнієнко поліг смертю хоробрих 21 липня 2022 року у бою за село Климове Донецької області
Максим Корнієнко народився 10 березня 2002 року в селі Морозівці Баришівської ТГ Броварського району. Так склалися життєві обставини, що дев’ять років тому Максима, його брата та сестру взяла під опіку рідна тітка Людмила Миколаївна. Нині сестрі 15 років, а брат, на жаль, помер. Максим навчався у Морозівській ЗОШ, закінчив 9 класів. Про нього з теплом згадує перша вчителька Алла Мірошниченко:
Я була його першою вчителькою недовго, оскільки його шкільні роки пройшли не в нашій школі. Максим не виділявся серед однокласників, не був занадто активним чи великим бешкетником, щоб залишити якись вражаючий спогад. Це була спокійна дитина, яка відгукувалася на прохання допомогти чи виконати певну роботу, яку не кожен би зробив. Турбувався про молодших братика і сестричку. Як виявилося, Максим був надзвичайно рішучим та сміливим. Саме це штовхнуло його в такому юному віці, не вагаючись піти захищати Україну. Удячна Герою за цей відважний вчинок. Світла пам’ять про Максима буде завжди жити в наших серцях.
Про свого колишнього учня класний керівник Наталія Савчук говорить так:
Не називаю його колишнім, бо для мене відтепер він у списках учнів довічно. Шкільні коридори пам’ятають його у своїх стінах дев’ять років, а я залишила в пам’яті про нього найтепліші спогади як про спокійну, тиху й добру дитину. Ніколи не сперечався. Був дуже працьовитим, робив усе на совість. Пам'ятаю, він завжди приносив мені шоколадку. Я знала, що йому більше б хотілося самому з'їсти, але він мені її дарував. Я не могла її не взяти, бо я бачила його щасливі очі, щасливі від того, що він приніс подарунок. Згадую і сльози на очах. Він робив подарунки від щирого серця, як ніколи ніхто не дарував. Хлопчина з очима романтика. Він ніколи не ображався, бо сам ніколи нікого не образив. Мені боляче писати...Я дякую мамі Люді, що виховала такого хорошого сина.
Згодом Максим вступив до Бориспільського професійно-технічного навчального ліцею, щоб опанувати професію автомеханіка. У хлопця змалечку була тяга до техніки та механізмів, любив ремонтувати, розбирати та складати. Крім того, у шкільні роки захоплювався туризмом, відвідував туристичний та авіамодельний гуртки при ЦПР "Мрія" у Борисполі. Заступник директора з навчально-виховної роботи Баришівського ЦПР "Мрія" Лариса Анучина згадує:
Позашкілля – унікальна галузь освіти, яка відкриває перед дітьми та учнівською молоддю великі перспективи. Діти приходять в гуртки Баришівського центру позашкільної роботи "Мрія" із метою самореалізації, самоствердження, розвитку природних здібностей, часом не затребуваних в школі. Напевно, із такою ж метою, або з інших нікому не відомих причин, і завітав до нашого закладу маленький хлопчисько Максим із сусіднього від Баришівки села Морозівка. Ознайомившись із роботою гуртків центру та його керівниками, зупинив свій вибір на гуртку "Пішохідний туризм", керівником якого був Ігор Анучин. Так і розпочалось цікаве життя у колі однодумців-однолітків та й старших друзів по гуртковій роботі.
Максим із задоволенням відвідував усі заняття. Добирався на навчання і в зимові заметілі, і в осінні зливи. Він був справжнім туристом і пам’ятав, що для туристів немає поганої погоди. Любив мандри, походи, спілкування під звуки туристичних пісень та тихе потріскування туристського багаття. Максим неодноразово брав участь та був у складі команди – переможця районних та обласних змагань із пішохідного туризму на відкритій місцевості та в закритих приміщеннях. А ще постійно брав участь у щорічних традиційних туристичних зльотах. І саме в процесі підготовки до змагань і самих змаганнях у нього проявлялися лідерські здібності. До вподоби Максимові було допомогти зварити туристичну кашу, навчити молодших правильно поставити палатку, орієнтувалися на місцевості з компасом та за знаками природи. Юнак вболівав за інших, у будь-якій ситуації міг підставити своє плече. І навіть після закінчення навчання в гуртку час від часу продовжував відвідувати свого наставника по туризму та його юнних вихованців.
Анатолій Шабат, керівник гуртка "Авіамодельний" Баришівського ЦПР "Мрія" також добре пам’ятає Максима:
Це було ніби вчора. Шість років тому на заняття авіамодельного гуртка ЦПР "Мрія" прийшов хлопчик Максим із Морозівки. Коренастий, невисокий і страшенно допитливий. Його цікавило все: робота з папером, обробка металів, різьблення по дереву, слюсарна справа і найрізноманітніші види робіт. Учився клеїти і вирізати, пиляти лобзиком і шліфувати. Старанно робив свої моделі літачків. Після 9-го класу пішов навчатися слюсарної справи до професійного ліцею. І двічі на тиждень після занять в ліцеї приїжджав у Баришівку, щоб займатися авіамоделізмом. А потім добирався у Морозівку… У 2018 році наполегливий юнак як вихованець гуртка переміг у районному етапі Всеукраїнських учнівських олімпіад з трудового навчання. Потім був обласний етап, купа вражень і величезне бажання чогось досягти в житті… Але не склалося. На рідну землю прийшла війна… Вічна пам’ять Герою!
Навчаючись у ліцеї, Максим вступив до військової школи "Боривітер", самовіддано та вперто займався у ній та став одним із найкращих членів школи. Михайло Супруненко також разом із Максимом навчався у "Боривітрі":
Ми вчилися разом, але Максим добивався кращих успіхів у військовій справі. Неодноразово брав участь у різноманітних змаганнях, перемагав та отримував нагороди. Він у всьому був кращий, дуже активний, любив ганяти на автомобілі, любив і вмів смачно куховарити. Якось узимку спускалися з ним на санках з Лисої гори, він радів і веселився, як дитина, а потім пригостив мене смачними пирогами, яка сам і приготував. Максим любив перевтілюватися – виступав у художній самодіяльності, також у ролі Діда Мороза вітав малечу з Новим роком. Мені він теж не признався, що воює в гарячих точках, лише в останній переписці саме 21 липня натякнув, що він на фронті. Того ж дня він і загинув. А мені досі не віриться...
Ще один товариш дитинства, дружбу із яким Максим зберіг до останніх днів, Євгеній Нестеренко з болем і тугою в голосі розповідає:
Ми з дитинства разом. Максим був дуже життєрадісним, завжди піднімав настрій, навіть якщо у нього були якісь негаразди не показував цього. Останній раз ми з ним бачилися 12 травня на мій День народження. Максим приїхав без попередження, його відпустили на 5 днів. Усі 5 днів він жив у мене, а коли від’їжджав, то дуже просив не чекати його, говорив: "Чим більше ви мене всі чекаєте, тим більше я відчуваю, що не повернуся..."
Коли розпочався широкомасштабний наступ російських окупантів, Максим працював у Києві, тому й пішов одразу до одного із загонів територіальної оборони міста захищати столицю. Щоб не хвилювати родину, він не повідомив, що записався до лав ЗСУ та де саме воював, телефонував і заспокоював, що в нього все добре. Загинув боєць 21 липня 2022 року внаслідок осколкового поранення голови в запеклому бою за село Климове на Донеччині.
Вічна слава Герою! Щирі співчуття рідним!
