Київщина пам’ятає: Максим Шовенко віддав життя за Україну

Максим Шовенко

Молодший лейтенант  37-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ Максим Шовенко «Prepper» загинув  8 липня 2023 року біля селища Урожайне на Донеччині
Максим Олександрович Шовенко народився  19 листопада 1996 року в місті Сєвєроморськ Мурманської області у сім'ї військових Олександра Миколайовича та Алли Іванівни Шовенків. Був довгоочікуваною дитиною, батьки його чекали майже десять років. Коли хлопчику виповнилося 4 роки, батьки звільнилися і переїхали в Україну у місто Олешки Херсонської області, на батьківщину Олександра Миколайовича. Там Максимчик пішов в школу. Він був неординарною дитиною, мав феноменальну пам'ять, у віці одного року і 10 місяців вже знав всю абетку. Був дуже рухливий, жвавий, допитливий, любив природу, займався карате, потім веслуванням на каное. Захоплювався рибалкою, а коли підріс займався дайвінгом і підводним полюванням. Про зброю знав напевно все, дуже захоплювався історією зброї. У школі улюбленим предметом була біологія, англійська мова та історія. Займався приладовим пошуком, завжди мав свою думку. Був люблячим сином, залюбки дарував квіти, взагалі дуже любив робити подарунки, зростав і мужнів у щасливій родині. Максим зустрів дівчину, мали одружитися, але не встигли... Мав багато друзів, був дуже комунікабельний, любив дітей і хотів сина, будував великі плани на майбутнє.

У 2014 році після закінчення 11-ти класів ЗОШ Максим успішно склав іспити, поступив на бюджет у чотири вузи з п’яти. Вирішив піти до Херсонського Державного аграрного університету на факультет водних біоресурсів і аквакультури. Юнак після початкової військової підготовки у 169-му навчальному центрі «Десна» був направлений до 72-ї ОМБр у місті Біла Церква, де пройшов на посаді водія ГМЗ строкову службу у ЗСУ.

Потім цивільне життя, робота. До військової кар'єри повернувся за півтора року, підписавши контракт на військову службу в лавах 140-го окремого розвідувального батальйону морської піхоти. Успішно пройшов спеціальний курс підготовки морського піхотинця у 198-му навчальному центрі ВМС, ставши справжнім «воїном трьох стихій», готовим до виконання завдань в будь- яких умовах. Із серпня 2021 року у складі своєї частини виконував завдання в зоні ООС у Луганській області, там і зустрів повномасштабне вторгнення. З перших годин великої війни брав участь у бойових діях, виконував спеціальні завдання, за результатами яких влітку 2022 року отримав право носіння спеціальної відзнаки – штормового берета морського піхотинця. Під час виконання бойових завдань отримав контузію, а також бойове травмування внаслідок влучання ворожої кулі у бронежилет.

На початку 2023 року Максим Шовенко як один з найкращих і досвідчених воїнів був направлений до військової академії міста Одеса, де на базі вищої освіти закінчив офіцерські курси на факультеті ДШВ і МП, отримав офіцерське звання і був направлений на посаду командира взводу морської піхоти до новостворенної 37-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ. Прийняв активну участь у формуванні, становленні і бойовому злагодженні підрозділу на полігонах і учбових центрах, передаючи підлеглим власний бойовий досвід і впроваджуючи передові досягнення військової справи. Власним прикладом, глибоким знанням зброї і методів її застосування, мотивацією надихав своїх підлеглих на сумлінну підготовку до виконання бойових завдань за призначенням. З травня 2023 року підрозділи бригади взяли участь у виконанні бойових завдань в Донецькій області, а з 4 червня безпосередньо почали активні наступально-штурмові дії на так званому Времіївському виступі південніше села Велика Новосілка. Запеклі бої за кожну посадку, за кожний ВОП по прориву довготривалої оборони ворога. Перші перемоги і трофеї, перші втрати... В одному зі штурмів ББМ «Хаскі», на якій Максим безпосередньо вів бій, отримала пряме влучання протитанкової гранати РПГ ворога, в результаті якого він отримав тяжку контузію, і тільки завдяки наявності активних навушників взагалі лишився живий, при цьому відмовився від евакуації, заявивши, що не кине своїх хлопців. Згодом замінив в бою командира роти, що отримав поранення і вибув з бою. Потім знову штурми і знову ближній бій у ворожих окопах. І знову ворожі кулі, які випущені майже впритул - одна в шолом, інша в плиту бронежилета... Черговий, добре укріплений ВОП ворога, шалений опір «руських» морпіхів, пекло на землі, але... завдання виконане! Ворожа позиція захоплена.

Максим був старшим на тій позиції, знаходився на КСП роти, коли ворог почав танковий обстріл втраченого ВОПу. Він ніколи і нічого не боявся, він просто виконував свої обов'язки командира, який повинен був оцінити небезпеку і дати відповідні команди підлеглим, тому після першого прильоту танкового снаряда він залишив укриття і почав безпосередній огляд позиції, оцінюючи напрямок та імовірні наслідки танкового обстрілу. В цей момент стався ще один прильот танкового снаряда, який вибухнув зовсім поруч. Воїн отримав множинні вибухові і осколкові поранення, від яких загинув на місці.

Побратим «Вампір» розказав, яким хоробрим та мужнім воїном був Максим. Якось в одному з боїв він вибіг на мінне поле і зі ствольного гранатомета поливав ворога вогнем.

Побратим Денис «Хан» написав цього листа вже після загибелі Максима:

«Здрастуйте, Алла Іванівна. З Максом мені довелося побувати разом на двох штурмах, так як в основному наші роти виконували задачі паралельно, то більшість я знаю з розповідей хлопців. На жаль в кінці червня я підірвався на розтяжці і майже 4 місяці був на лікуванні. Проте в тих боях, де ми були разом, то не у кожного вистачало сміливості на те, що він міг робити. Наприклад, була ситуація, коли ми хотіли вийти на перехрестя посадок і закріпитися, трохи у нас це пішло не за планом, почалась перестрілка, ми почали відкатуватись. Йому одна куля потрапила в бронік, інша в каску, він їх тупо скинув і погнав далі воювати, паралельно з цим допоміг витягнути легко пораненого хлопця. Або була ситуація в той же день, коли нас відкинули від того перехрестя, ми закріпились на невеличкій захопленій позиції, яка йшла по посадці, частина нас була в передній траншеї, інша у задній, в передню потрапило дві міни, і всі, крім одного, там загинули. Той, що вижив, був з травмою хребта і витягнули його не могли. На той момент залишися тільки один кулеметник, Макс, я і поранений. Так як ми не могли тягти пораненого через його травму і габарити, то лишились на тій позиції, сховались в укриття і періодично виглядали, чи не йдуть нас штурмувати, бо з того боку в нашу сторону були простріли і по нас постійно працював міномет. Поки ми чекали, щоб обстріл трохи притих і до нас могла висунутись група еваку, про себе я вже по третьому колу прощався з життям, хоч і не показував цього, але спокій і підбадьорюючі коментарі Макса немало зіграли в цей час – ми змогли втримати позицію і дочекатись евакуаційної групи для пораненого. На жаль, під час того бою, в якому він загинув, мене не було поруч, бо я був поранений. Ті, хто був з ним поруч, кажуть що по їхній позиції працював танк, Максим вирішив глянути звідки ведеться вогонь, і саме в цей момент прилетів снаряд…»

«Тоді я ще не розумів, що відбувається і до чого нас готуватимуть. Максим одразу проявив себе як яскрава та сильна особистість. У перший же вечір знайомства я спитав його про бойовий досвід. Він відповів, що я ставлю забагато питань. Згодом з’ясувалося, що він — чи не єдиний з усіх, хто вже мав значний досвід і перевірив себе в боях. Далі була Польща. Я зрадів, що мій командир — людина з досвідом. Він дуже ретельно готував свій підрозділ і не зважав на те, як інші сприймають його підхід. Здавалося, він хотів дати максимум із того, що міг. Його фраза запам’яталась мені назавжди: "Я хочу випити з вами після перемоги, а не на ваших могилах." Наш підрозділ завжди був зайнятий: топографія, інженерна підготовка, поводження зі зброєю, а також додаткові заняття, які організовував сам Максим, залучаючи польських інструкторів. На жаль, через його прямолінійність і жорсткий стиль спілкування не всі правильно його розуміли. Після Польщі були ще залагодження на полігонах, а потім ми вирушили в район Донецької області. Там уже можна було по-справжньому побачити його бойовий досвід. Мене вражало — а іноді й дратувало — що він нічого не боявся. Але ставлення до нас уже ніколи не було зверхнім, бо  він щиро пишався нашими досягненнями. Особливо вражала його витримка. Війна залишає багато спогадів. Для мене найяскравіший — ніч перед виконанням завдання. Ми прибули в сектор якомога ближче до точки, де мали діяти. Було десь друга чи третя ночі. Макс навіть не збирався спати — покликав мене, і ми разом комплектували машину всім необхідним. Він дуже ретельно готувався і хотів бути впевненим, що в нас буде все, щоб виконати завдання. Пам’ятаю, як нам чогось бракувало, і ми ходили по посадках у пошуках набоїв та комплектуючих, щоб зранку все було чітко. Під час першого бою Макс працював з крупнокаліберним кулеметом на машині, і туди прилетів снаряд з РПГ. Це викликало у нього лише посмішку. Після цього на машину він уже не сідав, але "кошмарив" ворога з тилу, працюючи з АГС та кулемета. Найяскравіший спогад — ніч у посадці. Ми відходили після мінометного обстрілу, а Макс намагався полагодити трофейний АГС, який десь знайшов. Коли ми залишили позицію, Prepper повертає мене назад, бо там залишилися його речі. І ми вертаємось...»

Олександр Сидоренко, товариш із цивільного життя, а згодом побратим Максима Шовенка знає його років з 19-20-ти:

«Ми почали разом в Олешках ходити на полювання. Я його брав із собою, щоби показати красу природи. Він це полюбляв, був завзятий до всього нового. Також він цікавився підводним полюванням, ми разом плавали у Дніпрі, річці Конці, річці Басанці Великій і Малій, біля Кринок. Ми проводили цілі ночі на підводному полюванні. Це все було дуже цікаво і лишилолся далеко в пам’яті.  Згадую його як людину, яка завжди попереду, як великого патріота. Ще у 2019 році  Максим пішов до ЗСУ боронити рідну Україну.  На початку 2019 році ми працювали разом у магазині «Мисливська справа», він допомагав відкрити цей магазин. Полюбляв зброю і все, що з нею пов’язано. Знав дуже досконало, як розбирати, як збирати, всі технічні характеристики. Він любив зброю. Ми тоді проживали в місті Олешки, яке зараз окуповане. Коли Максим був ще підлітком, йому інколи діставалося, бо він не міг стояти осторонь, коли когось ображали, завжди хотів допомогти, захистити, тому інколи ставав учасником бійок. З деяких він виходив переможцем. Всі ці пригоди, які були у нього в житті, ставалися через те, що він завжди стояв за справедливість. У грудні 2022 року ми з ним зустрілись на Донеччині. Він казав, що ходив по сірій зоні, виконував бойове завдання, повертався живим і обнульовував ворога. При зустрічі я просив його: «Пам’ятай про себе, про своїх батьків, думай, куди і для чого йдеш».

 Але коли твоя душа і серце віддані Батьківщині, то перш за все ти думаєш про Батьківщину. В його серці було місце і для батьків, і для коханої дівсини, але він віддавав своє життя головному поклику – захисту Батьківщини. Максим для мене і для багатьох – взірець мужності, самопожертви і віддачі. Завдяки таким воїнам ми живемо далі. Слава герою Максиму Шовенку!»
Дуже яскраву і визначну характеристику Максиму як особистості надав колишній командир 140-го розвідбату МП. У перші хвилини війни він ставив задачі перед своїми підлеглими і кожному з них зазирнув у вічі. В очах Максима він побачив рішучість, віру в перемогу і відсутність будь-якого сумніву. Таких в строю були одиниці...

Друзі та побратими часто телефонують до батьків Максима та приїздять на його могилу...

Мама Алла Іванівна вважає свою найбільшою життєвою нагородою бути мамою такого сина:
«Наразі наша домівка затоплена та розбита... Це лівобережна Херсонщина. Ми втратили Сина, це сенс нашого життя, Максим був нашими крилами...Тепер немає ні сина, ні внуків, і спогади у нас також забрала війна, бо всі фото залишилися в Олешках... Проте залишається пам’ять доти, доки ми житимемо...»

Кохана дівчина Максима наразі пішла воювати у 3-тю штурмову бригаду.

Похоронили захисника на Алеї Слави у Білій Церкві. Максима Шовенка посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Також йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Біла Церква».

Вулиця у рідних Олешках, на якій він жив, носить його ім’я. А побратими броньовану машину назвали в честь захисника його позивним «Prepper».

ПАМ'ЯТІ МАКСИМА ШОВЕНКА
Не плач, прошу, вже більше не болить.
Криваві рани янголи зцілили.
Я так у сни боявся прилетіть...
Я бачу, як ти плачеш на могилі.
Матусю, рідна, ти пробач мене,
Що я вернувся, прапором накритий.
У вашім серці біль цей не мине,
Для тебе стало чорним світле літо.
Я не боявся лютих ворогів,
Не відступав, які бої б не були.
Своїм життям країну захистив,
Та мої очі вже навік заснули.
Ти знаєш, я по-іншому не міг,
Бо виростила ти мене такого.
За Батьківщину на війні поліг,
Я маю крила в небі біля Бога!
У сни до тебе ще прийду, чекай!
Мене обіймеш, разом ще поплачем.
Прошу, живи! Від горя не вмирай!
Я на землі вогонь пекельний бачив.
Я повернуся знову у бої,
Нестися буду вітром без спочину.
У тому пеклі друзі всі мої,
Заради них я сто разів загину.
Але їх захищатиму від зла,
А ворогів спалю вогнем гарячим.
Ти знаєш, яка лють в мені жила,
Ми і на небі ката не пробачим.
І тут чекає нас останній бій,
Ми будемо стояти всі пліч-о-пліч.
Настане потім світлий день новий,
Ми навіть з неба прийдемо на поміч.
І зацвіте країна без війни.
На небі спокій врешті запанує.
Повернуться живі батьки й сини,
Нову країну кожен відбудує.
Не плач, прошу! Пробач, що не прийду!
Для мене доля інше написала.
Та я для тебе зіркою зійду,
Моя зоря для тебе засіяла!
Автор  Ольга Киця

Вічна і вдячна пам’ять воїну Максиму! Щирі співчуття родині та друзям.