Київщина пам’ятає: Максим Тропотяга віддав життя за Україну

Максим Тропотяга

Солдат, водій 4-го десантно-штурмового відділення 1-го десантно-штурмового взводу 4-ї десантно-штурмової роти 1-го десантно-штурмового батальйону військової частини А0281  Максим Тропотяга (РЕД БУЛ) загинув 30 червня 2024 року поблизу населеного пункту Північне Бахмутського району на Донеччині

Народився Максим Олександрович Тропотяга  26 квітня 1994 року у селі Журавлиха Київської області у звичайній сільській родині. Батьки  Олександр Афанасійович та Надія Борисівна виховували двох синів: старшого Богдана та молодшого Максима.

Він був ніжним і дбайливим сином і водночас дуже відповідальним. Батьки могли завжди покластися на нього. Сім'я мала велике господарство, тому він разом зі старшим братом Богданом все робили по господарству із раннього дитинства, доки батьки трудилися на роботі. Дитинство було тяжким, батьки будувалися, велика частина зароблених ними грошей витрачалася  на будівництво. Саме тому Максим із братом почали рано заробляли власні кошти, допомагаючи сусідам. Коли хлопчикові було сім років, мама зламала руку, полоти городи не могла. Максим і Богдан визвалися самі це зробити. Цілий день вони провели на городі. Потім сусіди розповідали батькам як вони і пололи, і дуркували, і навіть плакали від втоми, але все-таки вони виконали обіцянку. Старший брат мріяв про велосипед, тому перші зароблені гроші Максим потратив на подарунок брату. Завжди приходив на допомогу друзям, яких у нього було багато, у школі ним пишалися. Вчителі відгукувалися про ньогo, як про чуйного  і дбайливого хлопця. Він ніколи не скаржився батькам, а сам міг за себе постояти. Батьки мали пасіку, то Максим постійно допомагав татові і з бджолами, умів викачувати мед і робити все на пасіці. Любив виїжджати із татом на облаштування  вуликів, бо знав, що кожний виїзд – це ночівля у палатці, вилов риби, приготування юшки і купа нових емоцій. Всі люди які зустрічалися йому  у житті, завжди  відгукувалися про нього  тільки позитивно.

Навчався юнак у Журавлиській ЗОШ І-ІІІ ст. 2011 року вступив до Уманського педагогічного університету імені Тичини на факультет фізичної культури, де в 2015 році здобув ступінь бакалавра. 

Навчаючись на другому курсі університету, Максим на зимових канікулах вирішив  трохи заробити грошей і влаштувався на роботу. Там він і познайомився із дівчиною Наталею. Вони навіть і не підозрювали, що ця зустріч буде доленосною для них. Спочатку спілкувалися лише телефоном, але потім вирішили зустрітися. Ось із того моменту вони й не розлучалися. Невдовзі Максим злякався, бо їхні відносини  дещо стрімко розвивалися, та й він був ще дуже молодий – 18 років. Але через деякий час юнак зрозумів, що він вже не може без своєї Наталі, отож вирішив зробити їй пропозицію. Його навіть не лякало, що Наталя була старшою на три роки. Вони не могли уявити життя один без одного.

Створили сім’ю у 2013 році та стали жителями села Кодаки. У родині підростають двоє прекрасних синів: Максим та Антон. Максим був найкращим  татом і чоловіком. В їхній сім`ї завжди підтримували один одного, все робили разом. І коли Максиму треба було кудись поїхати на тривалий час, для рідних цей час розлуки був нестерпним. Коли бувало треба поїхати на дві неділі по роботі за 700 км, то чоловік на вихідні повертався назад, щоб побачити кохану. Наталка завжди вірила у чоловіка, знала, що Макс це – її опора і підтримка, що він завжди знайде вихід з будь-якої ситуації.

Діти дуже любили і поважали тата, адже він  в усьому був для них прикладом. Багато часу проводили разом, мали спільне захоплення – пошук із металошукачем, ходили разом в походи. Тато синам розповідав історію кожної знахідки та історію місць, на яких проводився пошук.

 Максим Олександрович захоплювався історичними артефактами, був прекрасним другом. Завжди приходив на допомогу тим ,хто її потребував, інколи навіть на шкоду собі.

Колега Віра Петрівна з Максимом була знайома багато років, з того часу, як він ще зовсім молодим прийшов працювати у будівельну організацію:

Він починав з робочого, дуже швидко став бригадиром, а далі і виконробом. Брав участь у будівництвах нашої столиці та столичної області. Максим був грамотним працівником і добрим товаришем для своїх співробітників. Завжди усміхнений і привітний, дуже любив свою родину – дружину і двох синочків. Захоплювався історією, автомобілями, а коли почалося повномасштабне вторгнення, пішов захищати свою країну, свою сім’ю. Я завжди пам’ятатиму його усміхнене обличчя і доброзичливість. Навіть після того, як наші шляхи розійшлися, Максим не переставав спілкуватися зі мною, часто телефонував, вітав зі святами. Максим був світлою, доброю людиною, готовою прийти на допомогу кожному, хто цього потребує. Вічна слава Герою!

У Максима була заповітна мрія – мати власний будинок. Незадовго до загибелі на клятій війні чоловік здійснив її.

Довгий час він працював на будівництві, аж до повномасштабного вторгнення рашистів.

Друг, колега і наставник Юрій Іванович Вишнівський так розповідає про нього:

Максима Тропотягу мав честь знати та працювати з ним. Як говорять старші люди – таких хлопців уже не роблять! Максим – це та людина, котра тримала своє слово. Чоловік сказав – чоловік зробив. Якщо щось не вийшло, чоловік ще раз сказав. Це таке просте правило, але тільки 5% людей його дотримуються. Максим – це той чоловік, який ніколи мене не підводив, це та людина, на котру реально можна було покластися в будь-якій ситуації. Це та людина, з котрою можна було йти в бій і він тебе не підведе, щоб не сталось. Він ціною свого життя виконає свою обіцянку, що напевно і сталось. Він у мене працював  працівником, з часом бригадиром, з часом просто колегою виконробом, і завжди була гармонія що в роботі, що в простому спілкуванні в звичайному житті. Ось одна маленька історія: у березні 2022 році я уже вивіз свою дружину і дітей на Західну Україну, а сам пішов у ЗСУ. Але залишив буса +-15 км від Бучі, де знаходились на той час рашисти. Максим сам мені телефонує  і говорить: «Я поїду заберу твоє авто!». На той час взагалі не було розуміння ситуації, тобто, прогнозувати щось  було неможливо. Звісно, я не хотів брати на себе таку відповідальність, тому відмовляв його, адже у нього двоє маленьких дітей. У відповідь почув : «Я порадився з дружиною, я поїду і вижену твоє авто!» З 4800 номерів, що у мене в телефоні, Максим – єдина людина, котра сама запропонувала допомогу і зробила цю роботу. Реальна і гірка правда, що війна забирає найкращих, цвіт української  нації. Слава Україні! Героям слава! Вічна памʼять Герою Максиму Тропотязі!

З початком бойових дій Максим вступив до лав Васильківського ТРО “Щит Василькова”, боронив разом із земляками свій рідний край. 15 травня 2023 року був призваний до лав ЗСУ, а саме у  95-ту ДШВ.  Він хотів , щоб його дружина і діти жили у вільній країні. Спочатку проходив навчання на полігоні на Житомирщині, а згодом був відправлений до Великої Британії. Здобувши необхідні навички, через два з половиною місяці повернувся до України та одразу ж направлений на проходження служби на Донеччину. Там він став водієм. Займався евакуацією і постачанням. Побратими стали другою його родиною. Часто просив дружину приготувати смаколики для них, а коли очікував повернення хлопців із виходу, сам любив балувати їх чимось смачненьким, телефонував дружині і питав як готується та чи інша страва.

Максим часто дарував дружині квіти. Якщо можливості купити їх не було, то він йшов на поле і збирав букет польових квітів. Навіть на війні він знаходив можливість їх подарувати :замовляв доставку, або просив друзів купити і передати їй. Чоловік завжди дивився на свою дружину закоханими очима, любив, коли вона усміхалася, а коли траплялися якісь проблеми, він завжди просив її усміхнутися. Казав, що усмішка надає йому сили. Коли розпочалася війна, і Максима призвали на службу, Наталка при найменшій нагоді їхала до чоловіка на Донбас. Її навіть не лякало, що поруч була лінія фронту. Кожну мить, проведену разом, вони цінували. Там на війні, далеко від дому, Максим зрозумів, що кохає  дружину ще міцніше, ніж 12 років тому.

Побратим Олег познайомився з Максимом  у серпні 2023 року. Служили у різних взводах однієї роти. Олег пригадує:

Максим був міцної статури та завжди посміхався, любив пожартувати, добре розбирався в машинах та міг їздити на усьому, що має колеса: будь то легкова автівка або БТР. Міг відремонтувати техніку у будь- яких умовах. Разом з Максимом ми майже щодня їздили на різні завдання. А кожну вільну хвилину Максим спілкувався по відео зв’язку зі своєю дружиною Наталкою та дуже пишався своїми двома синами.  До війни Максим жив у невеличкому селі під Києвом, працював у будівельній сфері, часто розповідав про свої плани після закінчення війни.  Він був дуже сильний та енергійний, при виконанні бойових завдань він міг по кілька діб не спати, виконуючи задачі з підвезення продовольства, боєприпасів, евакуюючи поранених побратимів і таке інше. Завжди перед задачею хлопці дізнавались, хто буде в них водій та коли дізнавались, що будуть їхати з Максимом, то були впевнені, що проблем з пересуванням в них не буде. Максим ніколи не відмовлявся від виконання задач, завжди його техніка, за якою він слідкував була справна, чиста та готова до бойових дій 

Бувало їде забирати хлопців із виходу, попаде під обстріли. Передає по рації про небезпеку, йому говорять повернутися, але він завжди думав про хлопців, які на нього очікують. І завжди виконував завдання до кінця, за що і мав велику повагу побратимів.

 13 червня, повернувшись із відпустки, допомагав командиру діставати тіла хлопців, які загинули давно, але їх одразу забрати не було змоги. Він говорив дружині: "Хоча би рідні зможуть поховати героя та прийти до могили".

30 червня Макс, як зазвичай, прокинувся о другій годині ночі. Написав дружині, бо завжди писав їй перед кожним виїздом. Потім повертався і телефонував, бо знав, що вона хвилюється. Тоді його кохана Наталка не знала, що це буде остання вісточка від Макса…

Зранку дружина не побачила звичного повідомлення, одразу почала хвилюватися, а серце відчуло щось недобре.

30 червня о 7-й ранку пряме влучання в машину забрало життя Героя.

Ми ж були, коханий, за тобою

Як за кам’яною за стіною.

Як я нашим поясню хлоп’ятам,

Що у них тепер немає тата?

Я ж до тебе, де б не був ти, милий,

Пташкою хороброю летіла,

Щоби голос рідний твій почути,

Хоч би хвильку разом щоб побути.

Не ховався, не шукав шпарини,

Став на захист неньки- України.

За родину, за синів, за волю

Ти наклав своєю головою.

Нам би жити і синам радіти,

В ріднім краї висівати квіти,

Та мерзенний кровопивця-ворог

Стільки лиха натворив і горя…

Нас тепер охороняй із неба,

Ми усі тут молимось за тебе,

Любимо, пишаємось тобою,

Рідний наш, коханий наш Герою!

Захисника нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню посмертно.

Похоронений воїн у селі Кодаки Васильківської громади 21 серпня 2024 року.

Вічна і вдячна пам’ять воїну Максиму! Щирі співчуття рідним, близьким та друзям.