Київщина пам’ятає: Микола Глієвий загинув на Харківщині

Штаб-сержант, командир протитанкового зводу вогневої підтримки 3-ї штурмової роти 1-го окремого штурмового батальйону в/ч А4848 "Вовки Да Вінчі" імені Героя України Дмитра Коцюбайла Микола Іванович Глієвий "Прапор" загинув  19 серпня 2023 року поблизу населеного пункту Вільшана Куп’янського району Харківської області

Микола – старший син в родині, народився в Розкопанцях 16 листопада 1982 року. Школу закінчив у рідному селі. Навчався на юриста в коледжі імені Івана Семеновича Нечуя-Левицького. По закінченню працював в охоронній структурі. Одружився і будував родину з коханою Світланою, мав двох донечок. Микола з власною бригадою зводив будинки з нуля і під ключ. 2019 року на війні втратив наймолодшого брата Олексія. Із такою втратою важко було змиритися, разом із середнім братом підтримували маму Світлану і вітчима Анатолія, проте в складний час обоє синів стали на захист України.

У перший день повномасштабного вторгнення Микола відразу прийшов у ТЦК, уже 26 лютого 2022 року поїхав на фронт. Бойовий шлях розпочався з військової частини А1232, у якій він був з 25 лютого 2022 року по сьоме жовтня 2022 року. Згодом був переведений у 58-му ОМБр ім. Івана Виговського в 16-й ОМпБ в/ч А4590. Воїн брав участь у боях у Запорізькій області, у Ямполі Донецької області, визволяв населений пункт Новоселівське Луганської області, а також у складі батальйону "Вовки Да Вінчі" імені Героя України Дмитра Коцюбайла відвойовував такі населені пункти Харківської області: Лиман Перший, Новогорівка, Синьківка.

Загинув у запеклому бою з рашистськими окупантами поблизу села Вільшана Куп’янського району Харківської області. Подробиць останнього бою рідні не знають. А хоч би і знали, то це все одно не полегшило б гіркої втрати.

Зі своєю майбутньою дружиною Світланою були знайомі з самого дитинства, адже проживали в одному селі та навчалися в одній школі. На одній із дискотек під час літніх канікул юнак підійшов до дівчини, запросив на танець, а згодом запропонував провести додому. Так почалися їхні зустрічі, розмови до ранку, так зароджувалося їхнє кохання. То було найкраще літо, перші поцілунки, перші зізнання. Їхнє кохання пройшло перевірку часом та відстанню – півтора року Світлана чекала коханого зі служби. Дуже важко давалася перша і така довга розлука. Тоді ще спілкувалися листуванням. Це були просто гори листів. Майже щодня Світлана відправляла коханому лист і їй прилітав лист у відповідь. За півтора року їх назбиралася неймовірна кількість. Усі листи досі зберігаються як пам’ять. Невдовзі після повернення юнака зі служби закохані одружилися. Із 12 березня 2005 року, із дня весілля, розпочалося їхнє щасливе сімейне життя. Із народженням першої донечки додалося приємних клопотів, але Микола багато працював, старався, щоб його дівчата були всім забезпечені. 
Із вересня 2012 року чоловік працював по контракту в Управлінні державної охорони України (УДО). Там же 2013 року отримав звання "прапорщик". За свою сумлінну працю мав грамоти та нагороди. Паралельно працював і на будівництві. Якщо комусь потрібна була допомога, не відмовляв нікому, навіть ціною свого вихідного. Але неділя завжди була сімейним днем відпочинку, коли збиралася велика родина: дідусь, бабуся, діти і онуки. Бабуся готувала багато смакоти для дорогих гостей. Це вже стало традицією аж до 2014 року.
Молодший брат Миколи Олексій став на захист України, брав участь в АТО. Микола також хотів іти разом із ним, але брату, який бачив усі жахіття війни, тоді вдалося його відмовити. 2017 року, після закінчення контракту, Микола Глієвий звільнився з УДО за власним бажанням.

Дружина Світлана важко переживає втрату коханого чоловіка:

Коля мріяв про другу дитину. І ось, коли ми у грудні 2018 року прилетіли з відпочинку в Єгипті, дізналися, що в нас буде друга дитинка. Таким радісним я чоловіка не бачила давно. Це було несподівно, але так довгоочікувано. Потім ми ще довго сміялися, що для цього щастя варто було поїхати на відпочинок. А вже 29 серпня 2019 року щасливий татко тримав на руках свою маленьку принцесу Ніколічку.
Коли пролунала звістка про повномасштабне вторгнення, я одразу зрозуміла, що він без сумніву стане на захист України. 24 лютого 2022 року прямо з роботи повернувся до Богуслава, і, нікому нічого не сказавши, добровільно пішов до військомату. Там йому дали дві години на збори, але він попросив часу хоча б до ранку, щоб побачитися та попрощатися з родиною. Ми намагалися відмовити його не йти, хоча б поки не отримає повістки, але ні мамі, ні мені це не вдалося. Вранці 25 лютого зібрав речі, сказавши нам так: "Я не буду ховатися. І взагалі, як я буду дивитися в очі донечкам, якщо вони мене спитають, де я був і що робив, коли почалася війна? Я ж не скажу їм, що ховався за маминою та бабусиною спідницею?" Коли Коля вже був на службі, то по можливості щоранку телефонував додому, а ввечері спілкувалися по відеозв’язку. У дві бойових виїздів зв’язок був відсутнім по кілька днів і це були найгірші дні очікування. Тоді життя ніби спинялося, бо всі думки були там, поряд із ним. Постійно просиш і молишся, щоб тільки вийшов на зв’язок, щоночі не спиш, а чекаєш хоча б повідомлення, і коли воно нарешті прилітає, що "я повернувся, все добре, лягаю спатки, завтра зранку наберу, я тебе кохаю", тільки тоді  ти видихаєш  і повертаєшся до життя хоча б на кілька днів до наступного виїзду.
Відпусток майже не було, лише одна повноцінна на 10 діб. Якщо і вдавалося вирватися, то всього на кілька днів. Завжди приїздив із квітами і подарунками для  малечі. Жодного разу не поскаржився, що йому важко чи втомився, чи чогось бракує, хоча це не складно було помітити по його стомлених очах. Завжди нас заспокоював, що все добре, їсти є що, а стріляють далеко.
Остання наша зустріч відбулася в червні 2023 року, коли захворіла донечка і ми потрапили до лікарні. Його відпустили за сімейними обставинами. Уночі він виїхав потягом, а  зранку вже був у лікарні в донечки. Перед цим попросив мене зняти на відео їхню зустріч, ніби відчуваючи, що ця зустріч може бути останньою. На жаль, так і сталося. Тоді ми бачилися востаннє. Потім знову лише телефонні дзвінки. Останній такий дзвінок пролунав пізно ввечері 15 серпня. Він повідомив,що вночі йде на завдання на кілька днів, тому зв’язок буде відсутній. Але обіцяв зателефонувати, як тільки повернеться, бо саме тоді до нього збирався поїхати побратим та передати посилку й авто. Микола планував приїхати у відпустку 29 серпня на День народження молодшої донечки.
Ні повідомлення, ні дзвінка того ранку не прозвучало, і я не знаходила собі місця. Через побратимів вдалося дізнатися, що хлопців затримали на позиціях ще на день, і скоро вони повернуться. Я ніби вже трохи заспокоїлася, але й наступного ранку в телефоні знову була тиша. Відчувала щось недобре, проте намагалася гнати від себе погані думки, які крутилися в голові. А в обід прозвучав той злощасний дзвінок, коли мені повідомили, що мій коханий загинув... Тоді земля пішла з-під моїх ніг, а мій крик чув, мабуть, увесь Всесвіт.
Досі не вірю, досі боляче. Усвідомлення того, що коханий більше не прийде, не подзвонить, не обійме – не настає... Моя частинка серця  і душі того дня померла разом із ним. Я завжди буду вдячна долі, що подарувала мені найкращого у світі чоловіка, а у моїх діток був такий люблячий татко. Нам дуже не вистачає його неймовірної усмішки, турботи, підтримки, слушних порад. Його слова в будь- якій ситуації: "Кохана, не хвилюйся, ми все поборемо разом" увесь час звучать у моїй голові. Назавжди в серці, у пам’яті, у думках... Кохала і кохатиму завжди, а світлі спогади про нього і про нас пронесу крізь усе життя.

Микола мріяв про життя щасливого чоловіка: виховувати доньок, повести їх до вінця, закінчити ремонт, мріяв із великою родиною подорожувати Україною. Любив будувати будинки, тому робота йому завжди була в радість. Любив слухати музику українських гуртів "Без Обмежень", "Kalush Orchestra", "Kozak System". Із задоволенням грав у шахи, ганяв у футбол, жив наповненим щасливим життям, яке обірвали підлі рашисти.

Колега Олександр Мисник пригадує:

Ми разом із Глієвим Миколою проходили Службу в Управлінні державної охорони України. Мій Друг. Знаю його добре по службі, чесний, добросовісний, дуже позитивний, надійний... Одним словом, людина від Бога. Коли закінчився в нього контракт в УДО Україна, ми й надалі підтримували дружні стосунки, скільки разів я до нього звертався за допомогою, він ніколи не відмовляв, і я теж підтримував його, як міг. Дуже прикро, що не вберегли таку Людину, як він, це велика втрата для України. Царство Небесне, вічна пам'ять і слава!

Побратими згадують Миколу як воїна цілестрямованого, наполегливого, сміливого. Побратим Юрій, по-військовому коротко і зрозуміло розповідає про Миколу:

Про Колю можу сказати тільки хороші слова: надійний товариш, побратим, якого бажаю всім військовим. Неодноразово допомагав у тяжких обставинах, та й просто поговорити. З перших днів були разом, багато чого прийшлось перенести, але не відступив. Тяжко, дуже тяжко, коли нема таких побратимів поряд. Мені важко пережити втрату товаришів. А він не просто товариш, він мені був як брат, таких небагато залишилося, як показала війна...

Побратим Сергій Столярчук  також не багатослівний:

Коля Глієвий – це мій побратим. Постійно спілкувались, постійно йому виносив мозок жартами і заходили на позиції і евакуації разом робили. Чоловік з великою душею і щирим серцем. Позитивний, добрий, чуйний, з таким хоч у вогонь і у воду. Поганого просто немає чого сказати. Для мене це велика втрата, дуже його не вистачає...

22 серпня 2023 року на щиті назавжди повернувся додому Микола Глієвий та знайшов вічний спочинок на сільському кладовищі села Розкопанці.

У горі та смутку залишилися мама, вітчим, який виховував його змалку та замінив батька, брат Олександр, кохана дружина Світлана та дві донечки – Діана і Ніколь.

Посмертно захисник нагороджений пам’ятним знаком  від Управління державної охорони України "За мужність".

Повертаються хлопці навіки додому,
До коханих, дітей і до рідних порогів,
Залишивши десь там вікову свою втому
На далеких, розбитих воєнних дорогах.

Повертають просвітлені й помолоділі,
Ніби їх не було – тих доріг і побоїщ,
Ніби рани смертельні у них не боліли,
Не пекло їх вогнем від заграв і від вогнищ.

Повертаються хлопці додому спочити,
Посивілі дочасно, убиті війною.
А під ноги їм стеляться сльози і квіти,
І серця їхніх рідних їм падають в ноги...

Вічна і вдячна пам’ять воїну Миколі! Щирі співчуття родині, близьким та друзям.

Читати "Моя Київщина" у Facebook