Київщина пам’ятає: Народний герой України, розвідник ЗСУ Ярослав Шинкаренко з Богуслава віддав життя за Україну

Ярослав Шинкаренко

19 квітня 2022 року при виконанні бойового завдання загинув військовий розвідник та Народний герой України із Богуслава Ярослав Шинкаренко на псевдо "Ярик"

Народився Ярослав 15 червня 1999 року у Богуславі в родині воїнів. І батько, і мати, і рідний дядько захищали Україну. Батько-вітчим Володимир Данілов помер від отриманих під час підриву Донецького аеропорту поранень у 2015 році. Мати – Олена Кукла, командир взводу зв’язку, нині знана волонтерка, отримавши важке поранення, не залишилась осторонь народної боротьби з ворогом, а всіляко підтримує та забезпечує усим необхідним воїнів ЗСУ.

Про свого сина розказує мама Олена Кукла:

Із дитинства Ярослав займався футболом - з другого класу аж до 18 років, у нього це дуже добре виходило. Тренер навіть пропонував йому продовжувати спортивну кар’єру, але в нашій країні це зробити дуже складно.
Після закінчення дев’ятого класу Ярослав сам обрав собі фах і вступив до Київського економіко-правового коледжу Київського кооперативного інституту економіки та права за спеціальністю «обслуговування комп’ютерних систем і мереж». Навчався  успішно, самотужки, а після третього курсу, як тільки йому виповнилося 18 років, одразу перевівся на заочну форму навчання і вступив до лав  ЗСУ. Справа в тому, що Ярослав дуже важко пережив загибель свого вітчима, якого вважав батьком, бо саме він виростив  і виховав  сина, був для нього взірцем, прикладом. Він свідомо прийняв рішення продовжити його справу. Звичайно, я, як і кожна мама, намагалася відмовити, але це було безрезультатно, бо Ярослав мав мій характер, був цілеспрямованим і рішучим,  і якщо вже приймав рішення, то ніколи від нього не відступав. З дитинства  був щирим, відкритим, мав багато друзів, віддавав себе всього всім навколо. Він не жив для себе, він жив для своєї родини, для  своїх сестричок, для мене, для друзів. Прийнявши таке рішення, єдине, що мені сказав: "Мамо, я знаю, що ти мене зрозумієш і підтримаєш". Потрапив Ярослав на службу у батальйон, в якому проходила службу і я. Це 131-й окремий розвідувальний батальйон. Став розвідником, починав з рядового солдата, дослужився до сержанта і обіймав посаду головного сержанта розвідувальної роти. Це досить відповідальна посада для його юного віку. Командири та побратими завжи відгукувалися про нього, як про відповідального, доброго, щирого, завжди готового прийти на допомогу.
Прослужив Ярослав чотири роки, брав участь у боях за Авдіївку,  Авдіївську промзону, це були Піски поблизу Донецького аеропорту, це був Павлопіль. Їхні позиції знаходилися у безпосередній близькості від противника, на відстані 150-200 метрів. За ці роки мій син пройшов дуже великий бойовий шлях.  Багато навчався, проходив  курси навчань «Орбітал» з канадськими патрнерами, які успішно закінчив. Взвод, у якому він служив, брав участь у змаганнях на кращий розвідувальний взвод у 2020 році та зайняв перше місце по всіх Збройних Силах України.
У 2020 році Ярослав дивом зміг відвернути машину від ворожої ракети і цим врятував життя командиру. Це сталося 10 березня біля села Піски на околиці Донецька. Ярослав тоді допоміг врятувати не лише командира, а й постраждалих від обстрілу однополчан.
За проявлений героїзм  командування подало Ярослава до нагороди, однак почалася якась бюрократична тяганина. Подання двічі повертали. Я питала замполіта, чому це відбувається, але чіткої відповіді не було. Документи проходили погодження в ООС, оперативному командуванні, але застрягали в командуванні сухопутних військ. Начебто один із посадовців сказав: «Це просто їхня робота, немає за що нагороджувати»... На день розвідки, 7 вересня, я написала пост про не отриману сином нагороду, про всю цю ситуацію. І про те, що все одно пишаюся Ярославом. Буквально через пару днів сину передали нагороду «За військову службу Україні». Звичайно, ані я, ані мій брат, ані чоловік  не йшли в армію, на війну за нагородами. Але визнання державою страшенно важливе для кожного солдата. Грамота, подяка – дають розуміння, що ти все робиш правильно, і тебе при цьому бачать. Саме ця подія стала приводом для відзначення Ярослава недержавним срібним орденом "Народний герой України".
 Після чоритьох років служби він звільнився, щоб трохи перепочити, але його несподівано після звільнення підкосила хвороба – Параліч Белла. Дякуючи друзям та небайдужим людям, ми змогли досить швидко  допомогти  йому вилікуватися та відновитися. Але 24 лютого о 5-й ранку я його набрала і сказала : «Синку, почалася повномасштабна війна». Він, не вагаючись, зібрав речі і о 8-й годині ранку вже був у військоматі. Його розподілили у 72-гу ОМБр командиром відділення першого розвідувального взводу розвідувальної роти. Брав участь у запеклих боях за Київ. В Броварсьому районі в селі Плоске група розвідників потрапила в оточення під масованим артилерійськийм обстрілом. Ярослав, єдиний з групи маючи бойовий досвід, вивів з оточення біля села Плоске дві групи бійців загалом 16 чоловік цілими і неушкодженими під шквальним вогнем ворога. Брав участь у боях за Ірпінь, Бучу, Гостомель, Горенку, Димер. Після відходу рашистів  з Київщини, їхню роту перекинули у Іванків, Поліське. 19 квітня Ярослав був за кермом автомобіля, на якому патрулювали територію, і своїм  переднім колесом наїхав на ту злощасну міну. На жаль, Ярослав загинув. Троє його товаришів вижили. У свої 22 роки мій син був справжнім чоловіком, воїном, Героєм!".

Друзі, однокласники, товариші по службі, бойові побратими згадують Ярослава, як надзвичайно  добру і щиру людину, патріота та правдолюба, активного і безстрашного воїна.
Військовий командир Ярослава Богдан Копчатов згадує: «Ярик любив слухати молитву націоналіста. В молитві є слова:

«В чинах тих хай знайду я смерть солодку,

смерть в муках за Тебе.

І розплинуся в Тобі я,

і вічно житиму в Тобі».

Так ось смерть подарувала Ярославу вічне життя. Він вічно житиме в наших думках, згадках, історіях, книжках. Поки людину пам‘ятають - вона жива!
Знав Ярослава не день і не два. Знав його з різних сторін. Переживав з ним і горе і радість. Ярослав - людина честі і совісті. Слава та вічна пам‘ять воїнам які віддали своє життя за Україну! Слава Україні!»

Федорець Сергій:

Ярик був щирою, оптимістичною людиною, не пам'ятаю, щоб колись бачив його сумним. Справжній військовий, завжди був готовий прийти на допомогу іншим. Царство Небесне та вічна пам'ять тобі, братику, а за тебе ми обов'язково помстимося, так, що все в тієї сволоти під ногами та над ними палати буде...

Наталія Зайченко:

Ярик – це сонце, яке обігрівало всіх рідних, близьких ,знайомих, побратимів. Всим серцем любив Україну. Дякую, сестро, що виховала Героя. Дякую за його жертовність. Світла пам'ять.

Саша Бондаренко :

Ярослав був мій однокласник, та в першу чергу хороший друг ! Згадуються мені з ним тільки приємні спогади які викликають посмішку на обличчі, такі як після школи разом займались футболом а потім завжди командою святкували нашу перемогу! Ще згадується як ми разом катались на мопедах та скутерах, це були справді веселі та світлі моменти нашого життя . В нас завжди була велика компанія однокласників , та в першу чергу ДРУЗІВ і Ярослав запам’ятався мені та і нам усім , як самою доброю і щирою людиною, та був тим другом який ніколи не залишить у біді. І ми завжди будемо тебе пам’ятати тільки самими найкращими спогадами і світлими моментами. Я радий що мав такого друга як він.

Олексій Коваленко:

Знав Ярослава з дитинства, так як був його однокласником і шкільним товаришом. Ще з школи Ярослав проявляв себе, як патріот і активіст. З початкових класів він брав участь майже в усіх спортивних змаганнях, які тільки були і досягав непоганих результатів. Також, пам‘ятаю, що Ярослав завжди був за правду і справедливість, саме тому ніколи не міг промовчати в несправедливих шкільних ситуаціях.
В дитинстві ми багато часу проводили разом в школі, на тренуваннях по футболу та на змаганнях. Ярослав був тою людиною, якій завжди можна було довіритися.
В шкільні роки було багато різних ситуацій між нами: і сварки і примирення, але незважаючи на все ми продовжували товаришувати і проводити вільний час в школі та поза її межами.
Ярослав назавжди запам’ятається мені та друзям, як світла, щира, доброзичлива, справедлива, позитивна, чесна та порядна людина, яка завжди стояла за правду. А в останні роки свого життя за правду, свободу і незалежність не лише свою, а й всієї нашої держави.
Назавжди в нашій пам‘яті! Герої не вмирають!

Побратим Ярослава Дмитро Поліщук, який був разом з ним на тому фатальному патрулюванні, але якому пощастило вижити, написав мамі Героя:

Я мав нагоду проходити військову службу з Вашим сином-Героєм. Це чоловік, який був готовий віддати своє життя  за нашу державу не вагаючись, добрий, чесний, чуйний, завжди приходив на допомогу. Це був мій найкращий Друг, Брат та найкращий бойовий побратим. Велика Вам дяка та низький уклін!