Київщина пам’ятає: Олександр Марків віддав життя за Україну

Олександр Марків

Старший лейтенант 4-ї Бригади швидкого реагування Національної гвардії України Олександр Марків (Сумрак) помер 27 вересня 2019 року від важкого кульового поранення обличчя, отриманого в запеклому бою у районі Світлодарської дуги на Донеччині
Марків Олександр Сергійович народився 6 серпня 1981 року в місті Обухові Київської області. Навчався в ЗОШ №5. Вищу освіту здобув, навчаючись у Національній Академії державної податкової служби України на факультеті «Фінансове право». Понад чотири роки працював у Обухівському управлінні Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області. Згодом здобув другу вищу освіту на економічному факультеті Міжнародної Академії Управління Персоналом з військовою кафедрою. 
Чоловік мав захоплююче хобі: вивчав військову історію, входив до складу клубу військово-історичної реконструкції «ВІК Повстанець» та понад десять років брав активну участь у військовій реконструкції періодів УПА, УНР.
Олександра дуже цікавив його родовід, він з настирливістю слідчого розплутував клубок інформації щодо свого походження, щодо походження прізвища. Опрацьовуючи архівні дані, натрапив на справу свого прадіда, засудженого за зв’язок з УПА тоді ще польською владою у Львові. Прадід загинув у в’язниці, цілком імовірно від катувань та побиття. Коли радянська влада зайшла у Львів, то і його дружину заслали у табори, а дитину відібрали та передали до дитячого будинку табірного типу, де з дітей «ворогів народу» намагалися виростити сучасних яничарів. На жаль, частково це вдавалося зробити. Досконало вивчивши родовід, Олександр вирішив повернути собі славне прізвище прадідів – патріотів України, змінивши Марков на Марків.
Зі своєю дружиною Анастасією він також познайомився у визначну історичну дату – у День вшанування пам’яті жертв політичних репресій, коли обоє були на заході у Биківні.

Олександр разом із учасниками клубу «ВІК Повстанець» знімався в історичних фільмах: «Поводир», «Легіон. Хроніка Галицької Армії», «Українська революція», «Повернення правди. Юрій Горліс-Горський», «Холодний Яр. Воля України або смерть», у кліпі «Тільки чекай» та інше. 
Окрім того, серйозно займався вітрильний спортом.
Офіційно працював у ВВП «Біор», НДІ механічної обробки деревини, ДПІ у Обухівському районі, ПАТ «Київський картонно-паперовий комбінат», ЗАТ «Ерго», бо ж попри різні захоплення, як справжій чоловік  турбувався про добробут своєї родини.        
Брав активну участь у Революції Гідності, а навесні 2014 року з початком збройної агресії російської федерації проти України прийшов до військкомату добровольцем. Майже рік воював у зоні АТО/ООС у лавах Збройних сил України у складі славетної 72-ї ОМБр (селище Гранітне, Амвросіївка, Зеленопілля). 

Олександр півроку навчався на курсах командира зенітно-ракетного взводу у Національній академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного, а у 2016 році пройшов складний відбір до 4-ї Бригади оперативного призначення НГУ  та, підписавши контракт із НГУ, був призначений у званні старшого лейтенанта на посаду командира зенітно- ракетного взводу зенітно- ракетної батареї  зенітно- ракетного артилерійського дивізіону.

Проявив себе доброзичливим та розсудливим керівником, став надійним другом для своїх побратимів.  

Загинув воїн 27 вересня 2019 року, коригуючи вогонь у відповідь на ворожі обстріли позицій ЗСУ поблизу селища Луганське Бахмутського району Донецької області на Світлодарській дузі – умовній лінії поділу між Донецькою та Луганською областями. Тоді ротно-тактичній групі «Гостомельські леви»,  у якій служив боєць, випало воювати з терористичним бандформуванням «Сомалі» на бойових позиціях протяжністю понад 15 км. У першому ж бою з бандформуванням побратими стали свідками того, як наші позиції накрив щільний вогонь супротивника, а старший лейтенант Олександр Марків, намагаючись допомогти побратимам, став коригувати вогонь у відповідь, але отримав важке поранення обличчя внаслідок рикошету пострілу із  ворожого важкого кулемету. Проте він сам, на власних ногах, прийшов до евакуаційного автомобіля та до Світлодарської міської лікарні, де близько 19.30 під час операції помер. Всі до останнього надіялися, що в лікарні його врятують…

Поховали воїна із почестями на Центральному міському кладовищі «Польок», що у місті Обухів.
У вічній печалі залишилися батько, дружина та маленький син, заради волі і свободи яких він узяв до рук зброю.

Захисник нагороджений відзнакою Начальника Генерального Штабу Збройних сил України «Учасник АТО», відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

Указом Президента України № 804/2019 від 5 листопада 2019 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Олександр Марків нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Воїну присвоєно звання Почесного громадянина міста Обухів з 2020 року (посмертно).

Його портрет розміщено на меморіалі «Стіна пам'яті полеглих за Україну» у місті Києві: секція 11, ряд 2, місце 20.
 
У ліцеї №5 (колишня школа №5) міста Обухова встановлена меморіальна дошка на честь випускника школи героя-захисника Олександра Марківа.
Валентина Андріївна Мишко, колишня класна керівниця Олександра виступила на церемонії відкриття  пам’ятної дошки із такими словами:
«Відкриваючи цю дошку, ми увічнюємо пам'ять дорогої мені людини, мого учня  Олександра Марківа, у дорослому віці – однодумця й соратника. Тут він ходив, сидів на уроках, розмірковував над почутим від учителів. Ріс допитливим, небайдужим хлопчиком. Натоптував свою голівку новими знаннями. Спокійний, лагідний, доброзичливий, неконфліктний, з тонким почуттям гумору. Ніби зараз бачу його хитрі оченята, коли він стежив за моєю реакцією на його дотепи. Чи думалося мені тоді, що цей ніжний хлопчик буде безстрашним воїном, непохитним патріотом, захисником своєї Батьківщини?
Коли я спілкувалася із Сашою вже дорослим, мене вражала його цілеспрямованість.
Переді мною був юнак високого інтелекту, духовно багатий, національно свідомий,
який знав, чого хоче в житті. Це була глибина, справжність, це широчінь інтересів.
Знаємо, що Саша займався історичними реконструкціями, неодноразово грав ролі
у фільмах про Визвольну боротьбу за Українську державу, як справжній актор.
Вивчав історію козацтва. Дуже цікавило його характерництво. І таку людину від
нас забрала війна. Забрала сина, внука, брата, чоловіка, батька.
У 21 столітті на нашу землю прийшов ворог, що був нібито старшим братом. Таким братом, що віками гострив ніж на Україну. Олександр пішов добровольцем
на фронт у тому страшному 2014 році, коли «Гради» просто шматували наших
хлопців. Він тоді вижив. Міг би спокійно, з чистою совістю й почуттям виконаного обов'язку жити з сім'єю. Міг би, але не міг. Він з тих, кому треба бути на передовій.
Наша історія століттями писалася «кров'ю на своїй землі... плугами, шаблею,
мечем, піснями і невільницьким плачем, могилами у полі без імен...»( Л. Костенко).
І знову сини України пишуть кров'ю своєю нашу сучасну історію. В історії України є сторінка
Олександра Марківа. Він написав її своєю кров'ю…».
«Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце» – цю улюблену Олександром цитату з Юрія Горліса-Горського дружина Анастасія викарбувала на гранітній плиті пам’ятника своєму коханому чоловікові.