Київщина пам’ятає: Олександр Пікуль із Баришівщини загинув на бойовому посту в Донецькій області

Олександр Пікуль

Стрілець-зенітник ракетного взводу 1-го механізованого батальйону в/ч А2167  Олександр Пікуль загинув поблизу населеного пункту Павлівка Волноваського району на Донеччині

Пікуль Олександр Федорович народився 4 травня 1985 року в селі Машів Чорнобильського району. Після аварії на Чорнобильській АЕС родина переїхала в село Лукаші Баришівського району (тепер Броварського району) на Київщині. 

Олександр – єдиний син у батька Пікуля Федора Миколайовича та матері Пікуль Ольги Миколаївни. Навчався до 11 класу в Лукашівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Дуже любив спілкування з людьми, може, тому довгий час працював у сільському магазині продавцем, мав багато товаришів. Останнім часом працював на складах кондиціонерів у селі Требухів. Він був веселим і міг розповісти анекдоти на будь-яку тему. А ще любив малювання – ще й досі у дворі батьків дружини Юлії стоять біля дому намальовані на дереві сова, колобок і лелеки, які Саша зробив із тестем із підручних матеріалів. Усі знають, що Саша любив логіку та різні логічні загадки, любив складати кубика-рубика, навіть із закритими очима залюбки складав кубики різної складності.

Юнак пішов служити після навчання в Київському технікумі, де опановував професію механіка, але по спеціальності майже не працював. Служив зв’язківцем у Полтаві. Після повернення з армії зустрів свою кохану Юлію, і вона тоді йому сказала: "От шкода, що зустрілися після армії, а то б я тебе чекала, і тобі довела, що є справжнє кохання, а дівчата вміють чекати". Закохані одружилися, а невдовзі після одруження пережили трагедію – втратили первістка Максимчика. Це сталося 5 лютого 2014 року. І тут почалася війна. Саші дали відтермінування від мобілізації на півроку, оскільки у дружини Юлії було важке психологічне становище. Вони пройшли це разом.

Із березня 2015 року Олександр пішов у АТО. Він дружині сказав: "А що я скажу дітям, де я був, як була в країні війна, чому не захищав сім’ю?" Кохана Юля його чекала, ще тоді сміялися з ним: "От я тобі тепер точно доведу, що я тебе люблю і обов’язково дочекаюся". Так і вийшло, Саша повернувся з АТО у квітні 2016 і подарував Юлі обручку у вигляді корони, бо вона – його королева. Це був як знак вірності, а ще подружжя домовилося, що це буде тепер сімейною реліквією, яку колись передадуть донечці. За рік у них народилася донечка.

Коли Олександр пішов вдруге 19 березня 2022 року добровільно, щоб його офіційно призвали, то сказав: "Ну от, прийшов із АТО – народилася Ліза, повернуся з війни, то народимо ще одну доцю". Мрія, якій не судилося здійснитися...

Під час АТО воїн служив навідником гранатомета війської частини в Кривому Розі,  під час повтомасштабного вторгнення мав звання "молодший сержант", був стрілцем-розвідником ЗРК "Ігла" 72-ї ОМБР ім.Чорних Запорожців. Він збивав ракети і гелікоптери, і так хотів щоразу їх збити, щоб врятувати якомога більше життів... Саша був зенітником, перебував ще з трьома побратимами окремо від бригади, там відслідковували рух гелікоптерів чи ракет і збивали їх, а ще він був очима бригади, адже знаходився в безпосередній близькості до ворога, і тільки ті починали рух, він з побратимами передавав все бригаді, щоб приготувалася до атаки.

Дружина Юлія досі до найменших подробиць пам’ятає той злополучний час і свій тривожний стан:

І от 5 жовтня 2022 року ми з ним поговорили вранці о 9-й годині. Саша каже, що знову літають дрони... І якесь таке передчуття, може, у нас було, бо я вперше завершила розмову з ним зі сльозами і словами: "Пам’ятай, що ми з Лізою тебе чекаємо вдома". І він тоді теж якось із сумом і невпевнено відповів... Саша старався хоч по кілька хвилин, але щодня чи через день мені набирати. Десь близько 11-ї мені різко стало погано, уперше таке було, ніби серце от-от вистрибне і дихати немає ним... А вночі сон наснився мені, де військові приходять, і розумію, що хочуть щось погане сказати. Я злякалася, прокинулася. Саші відразу написала: "Скучила, ти як?" Але це повідомлення він уже не прочитав, а наступного дня прийшло сповіщення. Побратими розповіли, що він саме відпочивав у бліндажі, один із хлопців був на одній позиції спостереження, інший мав стояти до 12-ї, а потім Саша б його підмінив. Але чомусь цей другий прийшов раніше до бліндажу. Повідомили, що приїхала машина і Саша вискочив із бліндажа туди. А летів ворожий дрон, який хотів скинути гранату на бліндаж, але як побачив Сашу, то скинув дуже близько до нього. Останніми днями посилилися обстріли, і хлопців мали б звідти перевести. Тоді вперше хлопці казали, що гранати була напхані дрібними шматочками гіпсокартону, які наскільки легкі, що не чутно, звідки летить небезпека. Виходить, що один із шматочків потрапив Саші з лівої сторони там, де не дістає бронежелет. Саша встиг заскочити в бліндаж і там на руках у побратима стік кров'ю – осколок пробив аорту і легеню...

В Олександра є нагороди і подяки з АТО, але він ніколи не хвалився ними, взагалі хотів забути той період, бо довгий час не міг спати – усе снилася війна... Дивно, але коли пішов знову на війну, то сни припинилися. У серпні 2023 року дружина Юлія з 5-річною донечкою Лізою отримали орден "За мужність" ІІІ ступеня, яким Олександра нагороджено посмертно.

Воюючи в АТО, отримав був псевдо "Бородач", а 2022 року всі просто називали його "Пікуль", думали, що це скорочено від його прізвища. А насправді це й було його прізвище. Він ще й шеврон собі замовив "Пікуль", та, на жаль, той шеврон до нього так і не дійшов... 

Про Олександра згадує його шкільна вчителька Олена Іванівна:

Важко, боляче  говорити про людину в минулому часі. А ще вдвічі важче, коли це молода людина, твій учень. Саша Пікуль. Сашик. Так часто називала я смуглявого маленького темноокого хлопчика,  з яким познайомилася у 5-му класі. У кабінеті української мови він сидів на першій парті біля дверей. Запам’ятався своєю посмішкою, безпосередністю, довірливістю. Як інші, був непосидючий, допитливий. Але батьків у школу ніколи не викликали. Його почерку могли позаздрити і дівчата. Саша дуже любив розгадувати логічні загадки. 
У повсякденному навчанні проминули роки. Ще яскравий спогад:  у 10-му класі Сашко грав Лукаша в інсценівці до Дня народження  Лесі Українки. А потім 11-й клас: свята, екскурсії, розмови, випускний.  А згодом – зустрічі випускників, кожен із яких обрав свій шлях. 
Стала знову спілкуватися тісніше, коли мої діти подружили з ним, хоч і був він за віком старший. Але назавжди залишився для них, і не тільки для них, надійним другом. І ще ота його посмішка. Щира, відкрита.

Ми з Сашею працювали в Києві. Якось ми поїхали на роботу, але взяли і прогулял всі гроші, які у нас були. Не було нам за що і додому добратися. У Саші завжди дуже багато друзів, особливо на Троєщині, і він до них зателефонував, щоб виручили. Друзі одразу приїхали, привезли кошти нам, навперебій запрошували на нічліг. Ми тоді перезнайомилися, і я й досі дружу з тими людьми. Якось Саша познайомився з дівчиною з Києва, яка приїхала до нас в село. Згодом вони удвох поїхали в Київ, дівчина захотіла його познайомити в свою чергу зі своїми друзями. Потім виявилося, що то були давні Сашині друзі, яких він мав багато і скрізь.
Колись влітку ми поверталися з озера в Баришівському районі під час грози. Тоді буревій повалив багато дерев так, що перекрило трасу, і люди не могли добратися додому. Ми з Сашою взялися розчищати дорогу зі сторони села. Не шкодуючи свій ще новий автомобіль "Жигулі", Саша  і я іздили, розчищали дорогу для автобусів і машин. Ми всі мокрі, машина вся в стружках, маслі, але допомогли ДСНС. І, до речі, Саша дуже любив машини.
Ще одне захоплення, яке нас здружило, це шахи. Ми часто з ним грали, але він був сильним, я багато років не міг у нього виграти. Він шукав завжди сильніших суперників.
У шахи ми грали скрізь, де тільки можна було. Якось я в нього виграв, чим його дуже здивував. Тоді Саша хотів отримати реванш. І ми постійно десь грали. Грали навіть у бані у мене вдома, біля магазину увечері, в барі, тобто, скрізь. Лише хороше можу пригадати. Усі спогади – теплі і світлі... Але боляче, що його вже нема...

Це біль, який не вщухає, який не залікує час, велика і непоправна втрата для родини, для маленької дівчинки Лізи, яка знає, що тато тепер оберігає їх з неба, і якось навіть зізналася мамі, що коли йшли в укриття  в школі під час тривоги, то вона попросила: "Боже і тато, допоможіть, будь ласка, щоб тривога швидко закінчилася".

Стиснувши серце в кулак, зібравши сили, Юля  минулого року до Дня народження Олександра оголосила збір для всіх, хто пам'ятає Сашу, задонатити на ЗСУ. Саме тоді взвод Сашиного друга Паші збирав на військовий автомобіль. Тоді вдалося зібрати майже 8000 грн. А на колядки і щедрівки Юлія записала відео з донечкою Лізою і також оголосила збір. Уже через два тижні було зібрано 40 000 грн, із яких 38 500 грн пішли на генератор для бригади, у якій воював Олександр, а ще 1500 грн передали знайомим волонтерам на каску для військового.