Київщина памятає: Олексій Мазуренко із Митниці загинув на Донеччині

Світлій пам’яті молодшого лейтенанта, командира 3-го аеромобільного десантного взводу 2-ї аеромобільної десантної роти військової частини А 0641 Олексія Мазуренка присвячується

Мазуренко Олексій Вікторович народився 13 квітня 1991 року в селі Митниця Васильківського району Київської області в міцній та дружній родині, де тато – Віктор Васильович – газоелектрозварювальник, мама – Валентина Олексіївна – учителька української мови та літератури та директорка Митницької гімназії з 2003 року, а також сестра Тетяна, старша лише на рік. Пішов до Митницької школи І-ІІІ ступенів Васильківського району в 6 років, на рік раніше, разом із сестрою в один клас у 1997 році, тому закінчив школу в 16 років у 2007 році.

Про шкільні роки завзятого хлопчика розповідає перша вчителька Лариса Ященко:

Олексій пішов до першого класу в шість років. Спочатку йому було важкувато, але сила волі та бажання бути кращим привели до того, що в початкових класах він був відмінником. Дуже гарно, каліграфічно писав, навіть не схоже на хлопчика. Любив математику. На уроках трудового навчання вишивав краще ніж сестричка. Захоплювався туризмом: їздив на туристичні змагання, завойовував там призові місця. Це дитина, яка ніколи не створювала проблем. Він завжди знав, як допомогти іншим, підтримати. Був однозначно лідером, вірним другом, оптимістом із доброю і щирою усмішкою, що заряджала енергією всіх довкола. Завжди пропонував допомогу або давав слушну пораду, попри свій юний вік.

Зі школи Олексій захоплювався технікою, отримав у 16 років права водія категорії A,B,C із правом керування з 18 років. Дуже любив природу, був у школі завзятим спортсменом та туристом. Кожного року командою ходили в походи по Україні, Васильківщині, виборювали дуже часто призові місця на щорічному районному туристичному зльоті "Вертикаль", де Олексій брав активну  участь з шестирічного віку, бо мама завжди брала його з собою.

Одразу після закінчення навчання у школі вступив до Академії муніципального управління, яку успішно закінчив у 2012 році за спеціальністю "Автоматизація та комп'ютерно-інтегровані технології, інженер". Паралельно навчався на військовій кафедрі за програмою офіцерів запасу в Національній академії оборони України з 2009 по 2011 рік, по закінченні якої 6 серпня 2011 року прийняв присягу. Йому було присвоєно звання молодшого лейтенанта запасу, військова спеціальність – начальник тилового забезпечення.

У 2012 році  Олексій зустрів майбутню дружину Ірину Миколаївну, яка приїхала зі Львівщини працювати до школи вчителем початкових класів. Це було кохання з першого погляду. 9 серпня 2014 року вони одружились, через рік народився первісток, якого Олексій назвав Богданом. Ще до одруження почав будувати власний будинок, трохи допомагали батьки. Майже всі роботи по будівництву виконували всією родиною: Альоша, тато, чоловік сестри Іван Сідорський. Лише на початку лютого 2021 року молода родина переїхала в новий дім, а до цього три сім'ї дружно жили в одному домі. 10 жовтня 2021 року народився другий син Андрій. Жили щасливо, мали багато мрій та планів.
Після 4-го курсу Олексій пішов працювати слюсарем у "Київенерго", а коли закінчив університет, його одразу призначили майстром. Тоді в його підпорядкуванні працювало дві бригади робітників.

Ось як про Олексія відгукується його безпосередній керівник Ігор Шконда:

Олексій був відповідальним та старанним працівником, умів знайти вирішення будь-якої, навіть нестандартної, задачі, користувався авторитетом у підлеглих та повагою керівництва. У свої ще молоді роки Олексій досягнув значних успіхів у кар’єрі, але найбільшою цінністю для нього завжди була сім’я. Дуже кохав свою дружину Ірину та синів Богдана та Андрія, саме тому з перших днів війни приєднався до лав місцевої тероборони. Пізніше підписав контракт із ЗСУ. Чи знав Олексій про ризики? Так, знав. Чи міг вчинити інакше? Однозначно – ні!

Із початку повномасштабного вторгнення росії Олексій записався до тероборони, підписав контракт на 3 роки зі ДТО "Щит Василькова", патрулював вулиці Митниці, стояв на блокпостах Василькова, а 26 лютого 2022 року був призначений заступником сільського старости села Бардиса М.Г. Одного разу в Митниці навіть спіймав диверсанта, якого передали в поліцію та відправили до Києва. 

Але він вважав, що робить мало для Перемоги, бо його батько пішов добровольцем до ЗСУ з першого дня. Нічого не сказавши родині, Олексій пішов до військкомату, і, як рідні дізналися вже після його смерті, попросився добровольцем на фронт. Родині не зізнався, сказав, що його мобілізували.

21 травня 2022 року Олексія направили на навчання до Одеської академії. 15 червня 2022 року  Наказом  №752 Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного молодшого лейтенанта Мазуренка Олексія Вікторовича призначено командиром аеромобільно-десантного взводу аеромобільно-десантної роти 90 окремого аеромобільного батальйону 81 окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ Збройних Сил України, ВОС - 0212003. За два місяці було багато боїв, де Олексій вміло керував взводом, здобуваючи досвід та авторитет завдяки своєму справедливому та вольовому характеру.

14 серпня 2022 року під час виконання бойового завдання молодший лейтенант Олексій Мазуренко разом із побратимами потрапив у ворожу засідку на одній із лісових доріг поблизу населеного пункту Богородниче Донецької області. Зав’язався бій, Олексій був поранений зі стрілецької зброї в ліве стегно. Отримавши наказ про відступ, важкопоранений боєць намагався допомагати іншим пораненим побратимам. Бійцю надали першу медичну допомогу та евакуювали до медичної роти військової частини, а потім до Національного військово-медичного клінічного центру "Головний військовий клінічний госпіталь" м. Києва, де у стаціонарі НВМКЦ "ГВКГ" 18 серпня 2022 року від отриманих поранень він помер.

Розповідає мама Героя Валентина Олексіївна:

14 серпня мій син був поранений, наступного дня подзвонив мені близько 23.30 год, сказав, що все добре, що поранений, його хлопці несли пішки 4 км до транспорту. 16 серпня у мене був День народження, він вранці подзвонив, привітав змученим голосом, сказав, що хоче, щоб я ніколи не плакала, що скоро вони з татом повернуться з Перемогою, і ми відсвяткуємо всі свята, які пропустили.
Він був дуже турботливим, люблячим, допомагам усім знайомим і незнайомим людям, ніколи нікого не залишав у біді. Був дуже веселим, душею кожної компанії. Устиг зробити все: посадити сад, збудувати будинок, народити двох синів, віддати життя і душу за Україну та наш народ. Ось лише прожив дуже мало – 31 рік. Я все життя пишалася своїм сином, мені ніколи за нього не було соромно. Відмінник, спортсмен, роботящий, розумний, люблячий, турботливий, умів робити будь-яку роботу. Дуже любив свою дружину Ірину, казав, що вона дана йому Богом. Обожнював синів, казав: "Мої козаки!". Ось такий мій син...

Сестра Тетяна поділилася спогадами про рідну людину:

Почну з того, що у нас із Льошею маленька різниця у віці (я старша на 1 рік і 2 місяці), тож ми з ним росли справжньою бандою. У нас навіть була спільна компанія друзів, та й в школу ми ходили в один клас, адже він захотів піти зі мною. Хоча маю визнати, він завжди був кмітливішим, бо саме він навчив мене відкривати ручку дверей, підсунути стільчик, щоб щось дістати зі столу, ну і як користуватись сірниками теж навчив він.
Так-от про справжню банду. Батькам з нами було геть не солодко: то взяли одну з двох маминих помад та розмалювати сервант, ну і себе, кілька разів ледь не спалили сусідський сарай, свою хату, а скирта сіна таки згоріла; на брата довгий час говорили майстер-сірник, бо я була лише спільником, а от затійником – він. Попри шкідництво, Льоша з дитинства був чоловіком, не розманіженим хлопчиком, а чоловіком. Коли нам було років 6-7, ми вирішили зробити мамі подарунок на День народження. Купити ми не мали за що, тож вирішили змайструвати, і мала це бути кухонна дощечка. Знайшли підходящу дошку, намалювали, брат випиляв, а я допомагала затирати. Мама була по-справжньому здивована та щаслива. А ще коли тато був у відрядженнях (це могло бути місяць, а могло – й три), Льоша залишався за чоловіка в домі. Він сам ремонтував підлогу, хвіртки, клітки в сараї, рубав курей (бо мама й зараз не може). Якось ми втрьох копали картоплю (мама, я та брат), у мами дуже боліла спина, тож Льоша запропонував: "Мам, давай я прокопаю рядок, а ти відпочинеш?!" Так і копали весь город, один рядок він, три – мама. І все це, коли йому було десь 7-8 років.
Звісно, були й сварки, ми з ним, поправді, десь років до 16-ти років могли битись так, що сипались тумаки й летіло пір’ячко, у кожного в домі був свій куток у якості покарання. Проте ні мене, ні його ніхто інший ображати не міг. Бо років з 14-ти Льоша вирішив, що має за мене заступатись (хоча я старша). Тож мене захищав він, а за себе брат завжди вмів постояти. Певно, не було жодної бійки в селі, де б він не був, та й чи тільки в нашому? Ми завжди прикривали один одного, тож мені не раз доводилось втиху запирати та зашивати його одяг після бійки. А якось в бійці його майку прямо на ньому розірвали на шмаття. Мама наступного дня їхала на базар та й впізнала шматочки, довелось йому зізнаватись . Або коли ми були в тітки, у сусідньому селі, пішли в клуб, то брат як новенький не проти був "виставитись", але зі мною повелись по-хамськи, тож він заступився, хоча і був сам, а їх кілька десятків. Тоді йому добряче дісталось, проте він не дозволив принижувати ні мене, ні себе.
Узагалі батьки нам довіряли, але були й проколи. Якось я провинилася на Новий рік, тож потім сиділа вдома тиждень і як бонус мала вивчити таблицю Менделєєва, а Льоша з мене кепкував, проте на Різдво він теж провинився (карма). Отак ми й вивчили таблицю Менделєєва.
Змалечку брат був практичним. Ще в початковій школі каже мамі : "Ма, скажи їй хай не роздає свої фломастери, а то потім мені доведеться з нею ділитись, або купувати нові, гроші тратити". Він ще років у 14 вирішив, що в кінці городу побудує свій дім. І завжди йшов до цієї мети. У той час, як хлопці у 20 думають про гульки та дівчат, то Льоша умудрявся заробити і на гульки, і на дівчат, а також на свій будинок, бо коли йому виповнилося 21, то вже був залитий фундамент. Він до 30-ти років втілив багато своїх мрій: мав дружину та 5-річного сина, й в очікуванні ще одного, побудував дім, де більшість було зроблено його руками, купив омріяну машину. Планував найближчим часом жити та насолоджуватись життям. Так і було, бо Льоша дуже поспішав жити, любив веселі посиденькі й свята, був душею компанії, вмів і пожартувати, й підбадьорити. Саме його загострене почуття справедливості та відповідальності й не дозволило бути вдома, коли навколо війна. Таким запальним, непосидючим, впертим, чесним, справедливим, практичним та РІДНИМ він для нас буде назавжди...

Іван Сідорський, однокурсник, щирий друг та чоловік сестри про Олексія:

Із Олексієм ми познайомилися на першому курсі навчання в Академії Муніципального Управління. Із перших днів здружилися. Він завжди був позитивним, веселим, доброзичливим і в той же час відповідальним і цілеспрямованим. У всіх ситуаціях завжди старався і знаходив позитивні сторони і переводив їх в анекдот. Ми втратили справжнього патріота, захисника і героя нашої держави. Героям слава!

Андрій Андрійчук, друг, однокласник пригадує:

Олексій був дуже веселою людиною, ніколи не впадав у відчай і завжди старався підбадьорити оточуючих. Любив веселі гучні компанії, жарти, мав хороше почуття гумору. Завжди був готовий прийти на допомогу в будь-якій ситуації. Здавалось, що для нього проблеми друзів ставали особистим, вважав за необхідне підставити плече допомоги. Мав міцний дух та бойовий характер.

Комісією, призначеною наказом командира військової частини А0641 (із адміністративно-господарської діяльності) 22.08.2022 рок №1002 "Про призначення спеціального розслідування за фактом смерті молодшого лейтенанта Мазуренка Олексія Вікторовича внаслідок поранень, отриманих у районі бойових дій" проведено спеціальне розслідування за фактом смерті молодшого лейтенанта Мазуренка О.В., згідно з результатами якого визнано загибель (смерть внаслідок отриманих поранень) такою,  що сталася під час виконання обов’язків військової служби в районі ведення бойових дій та пов’язана із захистом Батьківщини. Батьківщини, яку нині боронить батько Олексія Віктор Васильович, у якій жити його синам-козакам Богдану та Андрію, яку Олексій любив понад усе.

Вічна слава і вдячна пам’ять Герою! Щирі співчуття родині.

Читати "Моя Київщина" у Telegram