Київщина пам’ятає: Руслан Мельниченко "Компас" загинув на Харківщині
Навідник розвідувального відділення розвідувального взводу в/ч А4060, ВОС-101281 Мельниченко Руслан Ігоревич "Компас" 24 жовтня 2023 року загинув у бою поблизу населеного пункту Іванівка Харківської області
Руслан Мельниченко народився 12 квітня 1994 року в селі Бесідка, що входить до Ставищенської громади Білоцерківського району. Із 2000 року навчався в місцевій школі, як і всі хлопчаки, ганяв у футбол. Але з ранього дитинства постійно тренував себе фізично, готував себе до військової служби. Був старшим сином у родині, тому вважав своїм обов’язком допомагати батькам та піклуватися про них. Спокійний та врівноважений, Руслан мав багато друзів серед однолітків, товаришував із сусідами та односельцями.
Сусідка Наталя Бабенко пригадує:
Знала Русіка ще з дитинства, бо ми – сусіди, а наші батьки товаришували. Я трохи старша, тому якось довелося його няньчити, коли йому було місяців 8-10. Така мила була дитина! Руслан підріс і став мені хорошим другом. Він умів дуже смачно готувати, нікого не ображав, завжди приходив на допомогу. Руслан дуже поважав своїх батьків, часто приїздив у гості, спішив їх допомогти в усьому. Він не боявся труднощів, був відважним, але добрим і відповідальним. Воював у АТО, із перших днів повномасштабного вторгнення знову взяв до рук зброю та став на захист України. Він – Герой, який загинув, захищаючи Батьківщину. Вічна слава Герою!
Закінчивши 9 класів, вступив на навчання до Транспортно-економічного коледжу в місті Києві за спеціальністю "Інженер". Чотири роки навчався з земляком із сусіднього села Романом Кучером. Багато часу проводили разом, також разом їздили додому нв вихідних, попервах особливо часто. Роман розповідає:
Руслан був вірним і щирим другом. Стільки фільмів ми з ним переглянули! Він завжди приходив на допомогу, підставляв дружне плече у складних ситуаціях. Ми й після закінчення навчання довгий час підтримували зв’язок. Дуже шкода, що Руслан загинув. Вічна пам’ять і слава йому!
Згодом юнак здобував заочно вищу освіту в Білоцерківському університеті (БДАУ) за фахом "Харчові технології". Служив строкову службу в Києві. Так склалося, що прямо зі служби в 2014 році він потрапив у зону АТО, де воював до 2015 року. Пройшов Дебальцеве та інші гарячі точки. Загалом служив 2 роки і 10 місяців.
У березні 2022 року Руслана мобілізували. Пройшов військовий вишкіл та добровільно обрав службу в спецпідрозділі ГУР "Артан". Дуже тепло про Руслана розповідає його вчителька Алла Олександрівна:
Коли згадуєш цього темноволосого кароокого юнака, його усміхнені молоді очі і щиру, без лукавства усмішку, то не раз ловиш себе на думці, що це і є та одвічна таємниця Всесвіту – Людина. Саме Людина. Справжня Людина. Чим нам запам’ятається Руслан? Що він таке зробив, щоб про нього говорили і пам’ятали сьогодні, завтра і наступні роки? Чим заслуговує увагу? І чи заслуговує Руслан, щоб його пам’ятали? Як це пояснити так, щоб зрозуміло оточення?
Мабуть, треба починати із самого початку. А спочатку було слово.Так, саме слово, перше слово немовляти. І в цьому слові були і радість, і надія, і мрія батьків про світлу і добру долю для свого первістка.
Полетіли листочки – дні із календаря життя хлоп’яти: садочок, школа, друзі, велосипеди і футбол, подрані штанці і збиті колінця, рибалка ізимові забави... Отак і зростав Руслан у оточенні люблячої родини, у товаристві бешкетників – сусідських хлопчаків, веселунів- однокласників, товаришів- одногрупників.
Школа – це особлива сторінка у житті кожного із нас. Ми її пам’ятаємо і вона пам’ятає всіх і кожного. Знає все про всіх. Добрим словом згадують вчителі, друзі Руслана, який завжди ( а сидів на першій парті, бо був найнижчим у класі) допитливими оченятами слідкував за вчителем, ловив кожеy рух його рук, його погляди. Завжди веселий, усміхнений, аж трохи кумедний, бо хотів бути і вищим, і серйознішим, щоб пересісти з першої парти хоча б на третю...
Швидко, ой як швидко летять роки...
Швидко, ой, як швидко ростуть сини... А ми ж їх не для війни народжуємо. А на їхню долю стільки випало... Тому якось дивно звучить оте: "Чи заслуговує Руслан, щоб його пам’ятали?" – адже війна двічі помережила його долю темними нитками. Спочатку АТО – а це і кров, і загибель друзів, і обстріли, холодні окопи, і, зрештою, повномасштабне вторгнення – і знову кров, загибель друзів, обстріли, обстріли, обстріли і... пітьма...
Кажуть, що ця війна не йде ні в яке порівняння з попередніми.
Кажуть, що ця війна не йде ні в яке порівняння з попередніми – лютіша, жорстокіша, немилосердніша.
Кажуть, що ця війна забирає кращих – нашу надію, наше майбутнє, наш цвіт нації, несправедливо лишає сотні тисяч людей права на життя та свободу. От і в Руслана вона забрала все: життя, майбутнє, мрії та сподівання. А, може, правильніше сказати, що вона у рідних, близьких, друзів та побратимів забрала Руслана?
Йому назавжди 29... Ще цілий вік попереду. Ще міг би жити й жити. Міг би. Але не рабом. Тому й
Кажуть, що ця війна забирає кращих – нашу надію, наше майбутнє, наш цвіт нації, несправедливо лишає сотні тисяч людей права на життя та свободу. От і в Руслана вона забрала все: життя, майбутнє, мрії та сподівання. А, може, правильніше сказати, що вона у рідних, близьких, друзів та побратимів забрала Руслана?
Йому назавжди 29... Ще цілий вік попереду. Ще міг би жити й жити. Міг би. Але не рабом. Тому й пішов воювати одразу, як тільки отримав повістку. Пішов, усміхнувшись дружині: "Усе буде добре! Я ненадовго". Пішов, пригорнувши ніжно до серця донечку, якій пообіцяв, що обов’язково поведе її до першого класу. Пішов, запевнивши тата і маму, що скоро все стане на свої місця, і вони знову разом працюватимуть в саду та на городі, що приїде і догляне їхню старість...
А тепер йому назавжди 29...29 років тривожних і радісних подій, щемливих хвилин щастя, мрій та надій.
Який він – герой нашого часу? Ось такий як Руслан – щирий, простий, добрий і чистий душею справжній чоловік. Мужніми і важкими були останні місяці та дні життя Воїна-Захисника, адже героями не народжуються – ними стають. Чи прагнув цього Руслан? Певно, він вірив у інше і мріяв про інше, про те, що попереду – родина, робота, любов. До того фатального дня він мав багато любові: і до дружини, яка вірно чекала, і до доньки, яка завжди ніжно тулилася до татового плеча, і до сивої мудрості своїх батьків, і до брата, і до веcелих та вірних друзів, і до тих, хто ніколи не підведе – до своїх бойових побратимів, і до того саду, що з батьком садили, і до тих споришевих стежок, якими бігав босоніж, до літа, зими, весни, осені, до рідної України та до її святинь...
Героями не народжуються... Ними стають...
Щира усмішка, відкритий погляд і ні грама лукавства...
Таким і залишиться в нашій пам’яті вічно двадцятидев’ятилітній Воїн Cвітла і Добра, Герой-Захисник Руслан Мельниченко.
24 жовтня 2023 року Руслан Мельниченко загинув від важких поранень, несумісних із життям, у запеклому бою поблизу населеного пункту
Іванівка на Харківщині. Він до останнього залишався вірним військовій присязі
та українському народові. У захисника залишилися тато, мама, брат,
дружина та маленька донечка.
Мельниченка Руслана Ігоровича нагороджено заохочувальною відзнакою Головного
управління розвідки Міністерства оборони України – медаллю "За бойові заслуги" (посмертно)
Поховали Героя на Лісовому кладовищі міста Києва.
Вічна і вдячна пам’ять воїну Руслану! Щирі співчуття рідним, близьким та друзям.
