Київщина пам’ятає: Сергій Мельниченко із Гатного загинув, захищаючи Маріуполь

Сергій Мельниченко

Світлій пам’яті молодшого сержанта, снайпера у Снайперській групі спеціального призначення ОЗСП "Азов" НГУ в/ч 3057 Сергія Мельниченка присвячується 

Мельниченко Сергій Михайлович народився 9 листопада 1992 року в місті Києві, а проживав із родиною в селі Гатне на Київщині. Мама –Любов Михайлівна, виховувала сина сама. У родині, де Сергій був найстаршим братом, є ще дві молодші сестри та брат. 

Після закінчення 9 класу Гатненської ЗОШ у 2008 році юнак вступив до Державного навчального закладу "Київське регіональне вище  професійне училище будівництва", яке закінчив у 2011 році. Там він здобув професію слюсаря з ремонту автомобілів. Деякий час Сергій працював слюсарем-складальником 4-го розряду за трудовим договором із ТОВ "Албі".  

Юнак професійно займався легкою атлетикою, бігом, тайським боксом, боксом, вільною боротьбою, футболом (грав за команду села Гатне ФК "Патріот"). За успіхи у спорті отримав 31-у нагороду в біговій категорії марафони, напівмарафони, ультрамарафони.

У 2011-2012 році пройшов строкову військову службу в Повітряних Силах ЗСУ на посаді пожежного та отримав звання "старший солдат".

Історію знайомства, кохання та короткого, але щасливого сімейного життя розповідає дружина Сергія Ірина:

"Наша історія розпочалася в 2013 році, тож у 2023 мало б бути 10 років разом... На той момент я була студенткою 2 курсу педагогічного коледжу, а Сергій щойно прийшов з армії і просто шукав знайомства для спілкування. Хоча тоді це було трохи незвично, але ми познайомилися в Інтернеті. Він написав мені перший. Чому я звернула увагу саме на його смс? Та тому, що він написав українською мовою та ще й з розділовими знаками. Також на те, що він не курив, не вживав алкоголь і займався спортом. Ми з ним переписувалися аж 3 місяці, нам було цікаво дізнаватися один про одного. Потім обмінялися телефонними номерами, часто спілкувалися до 1 чи 3 ночі та завжди знаходили про що поговорити. Розмови з ним були щирі, теплі, ніжні, він вмів вислухати, підтримати і підбадьорити. Потім Сергій запросив на перше побачення в музей під відкритим небом "Пирогово". Ми довго гуляли та не хотіли розлучатися. А вже на другому побаченні він запропонував бути його дівчиною, я погодилася. І з того часу ми не розлучалися (духовно, лише фізично, через його службу). 

За ці роки на нашому шляху було багато випробувань. І ми гідно та завжди разом їх долали. Щоб це не було, завжди допомагали один одному, і були міцною підтримкою . 

Разом із чоловіком я навчалася, іноді з пар йшла на побачення до нього. Він допомагав мені, підтримував, іноді й конспекти писав. Я також допомагала йому. Ніколи не забуду, як він прийшов до мене на розмову, і сказав, що хоче йти працювати в ДСНС, розказав про всі ризики, але, помітивши вогонь у його очах і серці, побачивши його бажання допомагати людям, я не змогла відмовити. Підтримала, їздила разом з ним на всі тести, на лікарські комісії – хвилювалася, чекала результатів. І так раділа маленьким, і великим перемогам. 

Під час його служби в ДСНС (2013-2016 рр.) багато було небезпечних моментів, він декілька разів був у Чорнобилі, гасив БРСМ-нафту в Василькові, брав участь у профільних змаганнях та багато іншого. Я за цей час отримала диплом молодшого спеціаліста та пішла навчатися на бакалавра. 

Чоловік же вирішив, що він не достатньо робить для країни і сказав що хоче підписати контракт та йти на службу до лав НГУ (із 2017р по 2022р.). Із 2017 року він брав активну участь в АТО. І вже тоді сталася наша довготривала розлука довжиною в 6 місяців. Це було складно, ми часто сварилися і навіть думали про те, щоб розійтися. Але завжди знаходили потрібні слова і мирилися .

На той момент ми разом жили. У нас були і побутові питання, і проблеми. Але, звісно, у нашому житті були й радісні моменти. Сергій займався спершу як любитель, а потім і професійно, бігом, і мене привчав до спорту. Завдяки йому я почала бігати, і ми разом пробігли мій перший офіційний забіг у 2017 році. Це був забіг "Утеча з Межигір’я". Мені він дався складно, але на фініші мене чекав сюрприз. Це каблучка, пропозиція руки і серця, купа оплесків та інтерв’ю. Із цього часу ми були вже наречені і потроху готувалися до весілля. 

Так як чоловік був військовий, нам було складно обрати дату. Але, напевно, дата сама обрала нас, і 14 квітня 2018 року ми офіційно стали сім’єю. Після весілля Сергій перевівся до ОЗСП "Азов" і переїхав до Маріуполя. Нас чекало чергове випробування відстанню – я в Києві, він в Маріуполі. Було складно, бачилися 2-4 рази на рік, але ми пройшли і це випробування. І тут я його підтримала, бо бачила, як йому важливо і як він горів. 

У 2020 році і я змогла переїхати до Маріуполя. Ми винайняли квартиру та облаштовували своє гніздечко. Були щасливі та будували плани. А в вересні 2021 року в нас народилася доня Поліна. Це був новий етап в нашому житті, цікавий і неповторний. Коли в лютому сталося повномасштабне вторгнення, чоловік із побратимами став на захист Батьківщини, знаючи, що в нього є ми. Він залишився вірним своєму обов’язку до кінця. На жаль, із цілого життя ми побули так мало разом.... але за цей короткий час Сергій показав себе як надійний друг та товариш, вірний, турботливий, чуйний, уважний чоловік, найкращий у світі тато..."

Із 2013 по 2016 рік  Сергій служив за контрактом у ДСНС України в місті Києві на посаді "пожежний-рятувальник". У тому ж 2016-у році Сергій отримав посвідчення про підготовку з надання домедичної допомоги, курс навчання пройшов в Інституті державного управління у сфері цивільного захисту.

Спогади Віталія Бережного, керівника служби ДСНС, про Сергія Мельниченка:

"Перша зустріч із Сергієм відбулася, коли він прийшов влаштовуватися на службу в ДСНС до нашого підрозділу. Так вийшло, що Сергій після навчання на пожежного рятівника потрапив до мого караулу, де і розпочалася наша дружба та служба  разом. При спілкуванні з Сергійком у перші дні служби було уже зрозуміло, що ця людина прийшла на своє місце – по його очах було видно, що ця служба для нього. Пам’ятаю наш перший виклик на пожежу, дивлячись на нього було видно, що він хвилювався, але в його очах була цікавість та радість, що нарешті він їде на допомогу людям. Ви запитаєте: а як ти це побачив? Це не складно, тому що при виклику на пожежу або ліквідацію НС насамперед я слідкую за молодими працівниками, які можуть розгубитися та запанікувати при екстрених ситуаціях на пожежах, але Сергій не з таких – він із перших добових чергувань показав себе як впевнений, цілеспрямований та готовий до любих випробувань. Уже протягом першого місяця служби він показував знання та вміння такі, що деякі співробітники не показують і за роки служби. Також дуже запам’яталося, що Сергій завжди був тільки за правду, справедливість та завжди відстоював свою думку, за що його дуже поважали як керівництво підрозділу, так і співробітники.

Але не одним цим він зарекомендував себе з позитивної сторони. Сергій серйозно займався спортом, тому поза службою брав участь у різноманітних змаганнях, де здобував призові місця. Найбільше запам’яталося, як ми разом брали участь у змаганнях "Найкращий підрозділ Київського гарнізону". Протягом багатьох років Сергій мені постійно казав "Віталік, хто як не ми?". Щодо цього я з ним завжди сперечався та казав: "Сергій, у нас у підрозділі близько 87 співробітників, ми на змагання їздимо вже багато років, то може надамо можливість ще комусь показати себе?". Але Сергій не зважав і завжди мене вмовляв, аргументуючи це тим, що хто як не ми? Після цих слів ми протягом усієї служби Сергія кожний рік їздили на змагання. Згадалося мені це тому, що як Сергій переходив із служби ДСНС до лав ЗСУ, я просив його залишитись, бо він був одним із найкращих співробітників, також планувалося його переводити на керівну посаду, але Сергій відповів: "Віталік, я хочу робити ще більше для своєї країни, не тільки рятувати людей, а і захищати їх та свою країну, бо хто як не я?". І я його підтримав у цьому виборі, так як побачив в його очах ту саму іскру, таку, як на початку нашої служби разом, і розумів, що його уже ніхто не зупинить.

Протягом усієї служби Сергія в ЗСУ ми підтримували зв'язок, і стали не тільки друзями, а рідними людьми. Згадую нашу останню зустріч перед Новим роком у грудні 2021 року, де Сергій пообіцяв, що як закінчиться війна, то він повернеться знову на службу в ДСНС, що будемо проходити службу разом. Також обговорювали плани на майбутнє. Згадуючи Сергія, навіть на думку не спадає щось погане про нього сказати, він завжди прагнув всім допомогти, був життєрадісним, цілеспрямованим, завжди знав чого хотів та йшов до своєї мети, яку ставив перед собою. За час служби в ДСНС України зробив дуже багато добрих справ не тільки на службі, а і поза службою, також здобув авторитет справжнього фахівця своєї справи та надійної людини, на яку можливо розраховувати в будь-якій ситуації".  

За контрактом Сергій із 2017 по 2018 рік служив у Бригаді Швидкого Реагування ВЧ №3018 НГУ на посаді "стрілець". Брав участь у обороні Донецької та Луганської областей, у районі проведення ООС ОТУ "Схід". Як учасник бойових дій та активний член спілки ГО "Воїнів-учасників АТО села Гатне" неодноразово зустрічався з молоддю села, учнями школи, передаючи свій досвід та сприяючи патріотичному вихованню підростаючого покоління.

У 2018-2022 році служив в ОЗСП "Азов" Національної Гвардії України в/ч 3057, а також паралельно навчався заочно в НУБіП по спеціальності "Фінанси, банківська справа та страхування". Усебічно обдарований, наполегливий, відповідальний, із когорти стійких і хоробрих, гідний син України у 2019 році нагороджений відзнакою Президента України "За участь в антитерористичній операції".

Такої ж думки про нього і перша вчителька Людмила Крамар:

Як шкода, що ми втрачаємо найкращих. От і Сергій Мельниченко був одним із них. Спокійний, зосереджений, працьовитий хлопчик. Не все вдавалося зразу, але до всього доходили, наполегливо працюючи. Найбільше він мене вражав, як старший брат, що завжди піклувався про молодших сестричок (у цій сім'ї я була вчителькою аж трьох дітей). Згадую екскурсії, які він влаштував нам, коли працював пожежником в ДСНС. Скільки тепла і поваги було в очах Світланки та Вікторії до свого братика! Мене переповнювала гордість за учня, який виріс не лише фізично. А з якою повагою до нього ставилися колеги по роботі, кожен прагнув мені похвалити Сергія. Про таких дітей, людей говорять: "справжній". Велика дяка мамі, яка змогла виховати ЛЮДИНУ, і, на щастя, не одну. На жаль, уже не прийде Сергій до школи, не поділиться своїми спогадами про військові дії, про бойових друзів. А як би хотілося почути з його уст: "Ми перемогли!".

Депутат місцевого самоврядування села Гатне Володимир Сафончик знає Сергія із самого дитинства:

Хороший, позитивний, цілеспрямований юнак. Добився неабияких успіхів у спорті, добросовісно та професійно виконував обов’язки пожежника. Знаю його як порядного жителя, просто як людину та патріота малої батьківщини – Гатного. Нам би з такими людьми будувати майбутнє. Якби не війна...

Сергій загинув 8 травня 2022 року на заводі "Азовсталь", захищаючи місто Маріуполь.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності  України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку Сергій Мельниченко нагороджений орденами "За Мужність" III, II та I (посмертно ) ступеня. 

Вічна і вдячна пам’ять Герою! Щирі співчуття родині.