Київщина пам’ятає: Сергій Туганбаєв із Фастівщини загинув, визволяючи Луганську область

Світлій пам’яті старшого солдата, навідника механізованої роти механізованого батальйону в/ч А2167 72-ї бригади "Чорних запорожців" Сергія Туганбаєва присвячується

Туганбаєв Сергій Байжанович народився 24 квітня 1983 року у селі Велика Снітинка Фастівського району Київської області. Мама Яковенко Ольга Володимирівна, батько – Туганбаєв Байжан Шарипович, нині покійний. Спочатку Сергій навчався в школі села Велика Снітинка, потім в селі Броницька Гута на Житомирщині. Юнак досконало знав історію України та зарубіжну історію, бо зростав і виховувався в сім'ї вчителів – мама та бабуся були вчителями.

Сестричка Жанна пригадує про дитинство та юність:

Дитинство в нас було тяжким,  такий тоді був час. Звісно, залишилися і гарні, яскраві спогади, коли ми зрідка їздили у Фастів на атракціони, каруселі, каталися на чортовому колесі. Ми з братом у ці моменти були дуже щасливі. У початкових класах мене мої однокласники часто обзивали "китайозою" за мої вузькі очі (тато наш був казах). Я про це нікому не розповідала, навіть братові. Але одного разу на перерві брат став свідком цього. Він став на мій захист, і відтоді я відчула себе в безпеці, хоча й сама вже могла за себе постояти. Пригадую, як ми малими вперше летіли літаком до Казахстану провідати наших рідних, то нам було дуже страшно, але й дуже цікаво. Сергій мене заспокоював у дорозі. Уже дорослим він неодноразово літав до родичів, які запрошували його залишитися. Якось не склалося... Деякий час нам довелося з родиною жити в бабусі Марії на Житомирщині. То саме були ті кризові роки, коли не платили заробітних плат, мамі було скрутно із нами виживати. Тож ми з братом ходили до лісу збирати чорниці. Це важка праця, але ми збирали та здавали ягоди, а на виручені гроші були куплені наші перші спортивні костюми – мені та братові. На повноліття Сергія, 24 квітня, йому прийшла повістка. Строкову службу він служив спочатку на полігоні "Десна", згодом – у  Білій Церкві. Пам’ятаю, ми з мамою їздили в "Десну" і трохи запізнилися, не бачили, коли Сергій приймав присягу. Але потім, коли зустрілися, то плакали всі гуртом... Після 24 лютого розмовляли по телефону, брат дуже мало говорив про себе, але завжди говорив, що все добре. Я навіть думки не допускала, що таке горе прийде в наш дім...

Звісно, що для кожної матері її син – найкращий. А Сергій дійсно був найкращим.

«Сергій, – розповідає мама Ольга Володимирівна, – ріс добрим, спокійним хлопчиком, мав багато друзів, був щирим та комунікабельним, з усіма знаходив спільну мову. Дуже не любив і ніколи не вживав поганих слів, матюків. Друзі можуть це підтвердити. Не терпів, коли на нього даремно підвищували голос. Був випадок у дитинстві, коли після дріб’язкової сварки Сергій заховався на яблуні. Ми з донькою весь вечір його шукали та хвилювалися. Відтоді більше я його не сварила, та й не було за що.
У 2014 році, коли розпочалася війна на Донбасі, Сергій брав участь у бойових діях, але потрапив у полон. В полоні був з 13 серпня по 12 вересня 2014 року. Коли повернувся, то розповідав, що денерівці примушували витирати ноги об прапор України, але він відмовився. Тоді його били, хоча й менше від інших, бо він був казах, а казахів вони чомусь «поважали». Сергія разом з іншими полоненими вели площею Донецька на параді військовополонених, і жителі міста кидали у них різний непотріб. Полонені навіть очікували, що кинуть гранату під ноги, але Бог милував, і Сергій повернувся тоді живим. Мій син був справжнім патріотом своєї країни і він довів це своїми вчинками...»

За військові досягнення на службі та участь у АТО  боєць був неодноразово відзначений грамотами та подяками керівництва, у 2016 році нагороджений відзнакою Президента України – нагрудним знаком «За участь у антитерористичній операції».
Після повернення з полону деякий час оговтувався, звикав до мирного життя. Згодом почав працювати в пультовій охороні «Сіріус», де отримав нагороду від Президента України за затримання особи, яка намагалася здійснити терористичний акт на об’єкті ПАТ «Київобленерго».
Сергія вабила військова служба, тож незабаром підписав контракт  із ЗСУ на три роки, так як вважав, що він там більш потрібніший. Служив в 40-й бригаді у місті Васильків. Протягом військової служби Сергій навчався за програмою «Курсу фахової підготовки за спеціальністю  стрілець 3-го класу, ВОС-100», успішно склав випускні іспити та отримав сертифікат про кваліфікацію та свідоцтво про закінчення курсів.
З початком повномасштабного наступу росії вже 24 лютого був мобілізований: о 6-й годині ранку пролунав страшний дзвінок, а о 7-й  Сергій уже був у військоматі.
Воїн у складі славетної 72-ї бригади визволяв Мощун, Ірпінь, Бучу, а загинув далеко від малої батьківщини – в Луганській області, в селі Ниркове в результаті ворожого артилерійського обстрілу з РСЗО БМ-21 українських позицій.
Високих  військових нагород боєць не удостоївся, але він був справжній патріотом. А ще дуже любив і хвилювався за своїх дітей. У Сергія є рідні та прийомні діти, але він однаково добре ставився до всіх, був їм справжнім татом. Казав: «Я там, щоб мої діти не були на передовій, бо вони молоді, недосвідчені, одразу загинуть».
Дружина Лариса Миколаївна розповідає:

«Нас познайомив товариш Сергія у 2014 році, якраз після повернення з полону. У кожного за плечима вже був власний непростий життєвий досвід. Спочатку жили у цивільному шлюбі, але Сергій наполягав на одруженні, і 30 жовтня 2018 року ми офіційно одружилися. Він дав моїм дітям стільки тепла, що рідний батько скільки не дав. Діти називали і будуть все життя називати його татом. У нас не було твоїх і моїх дітей, у нас були наші діти. Сергія не злякало те, що мій син переніс онкологію. Він його називав «синок», а мене «моя любов».

Прийомна донька Анна дуже захотіла поділитися спогадами про батька, якого поважала і любила як рідного:

«У мене дуже багато спогадів про папу. Коли ми з ним тільки познайомились, я називала його «дядя Сірьожа». Я якраз навчалась в інституті і завалила сесію з математики, дуже боялась розповісти мамі,  поділилась з ним, і він  мені допоміг. Папа щойно повернувся із полону і ми з ним могли годинами сидіти на балконі і говорити. Мій батько рідний дуже непроста людина, а от папа Сірьожа показав, що означає родина у найтяжкі хвилини життя. Він завжди допомагав і словом, і ділом. Мою маму він називав тільки «любов моя», я ніколи не чула щоб він її називав по імені, а мою дочку «принцеса моя». Онучка діду робила зачіски, і макіяж, і нігтики фарбувала. Папа завжди казав: «Ну, принцеса моя, може, досить?» А вона: «Ну дєда!»- і цьомала. І він дозволяв їй все. До речі, саме папа познайомив мене з моїм чоловіком і навчив мого молодшого брата водить машину. А ще він дуже любив собак. За декілька тижнів до того, як його забрали на війну, він приніс додому двох білих алабаїв, і хотів назвати хлопчика «Сніжок». Пам'ятаю, як ми з цього сміялись. Кращої людини я не знаю, він ніколи нікому навіть слова поганого не казав, завжди був готовий віддати останнє. Був випадок, коли мій чоловік подарував йому телефон, якого він дуже його хотів.  Якось папа їхав до своєї мами, а по дорозі він забирав сина свого Назара, і от там була маленька дівчинка. Вона побачила телефон і розплакалась, бо родина там небагата. То папа подарував їй цей телефон. Спогадів дуже-дуже багато, бо він найкращий таточко на всій землі.
А ще пам'ятаю, як ми вітали папу з днем народження вперше. Ми з братом всю ніч малювали плакат, мама всю ніч готувала святковий стіл, поки папа був на чергуванні. І от він заходить, а ми у ковпачках святкових зустрічаємо його із піснею. Він заходить в кухню і починає плакати. Це перші сльози, які я в нього бачила.
А ще я згадала, як папа мамі пропозицію робив.
Ми зустріли її з роботи. Це було за декілька днів до її дня народження, ми прийшли на дитячий майданчик з братом. Тут папа щось почав з братом шептатися, згодом вони пішли в магазин  нібито за кавою. Коли повернулися, то папа підійшов до мами, а вона сиділа на лавочці, став на одне коліно, дістав каблучку і каже : «Любов моя, будь моєю дружиною». Пам'ятаю, як мама плакала і голосно-голосно сказала «так».

Лариса і Сергій планували назбирати трохи грошей, поїхати в дитячу онкологію та допомогти хворим дітям. Лариса тепер це обов’язково зробить, але, на жаль, вже без нього...
Як страшно, як важко, як несправедливо: без нього... Адже скільки добрих справ міг ще зробити, скільки щасливих років з родиною чекало попереду. Небесне воїнство поповнилося ще одним відважним, щирим, справжнім українцем.
Вічна і вдячна пам’ять герою! Щирі співчуття родині.

Читати "Моя Київщина" у Telegram